КІБОРГИ СОЦІАЛЬНОГО ФРОНТУ

6 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКА СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Коли людина молода, здорова, активна, добре заробляє, вона й не задумується, наскільки важливою є соціальна допомога. А ось, коли життя летить у прірву, тоді приходить усвідомлення значущості розвинутої соціальної сфери. Більшість українців із початку вторгнення російського агресора на собі відчули, наскільки важливим є соціальний захист. Часто саме працівники соціальної сфери ставали тією рятувальною соломинкою для людей, які, втрачаючи домівки і все нажите, налякані ракетними обстрілами, шукали прихистку в спокійніших містах і селах. Таких вимушених переселенців у Кам’янець-Подільській міській громаді офіційно зареєстровано вже 23 тисячі. Люди отримали необхідну допомогу і консультації працівників соц­захисту. Механізм такої допомоги, попри певні збої в програмі, запрацював, як швейцарський годинник.

– В одну мить життя мільйонів українців перевернулося. Усі матеріальні цінності стали неважливими. Я спакувала найнеобхідніші речі, документи, взяла своїх трійнят, сіли в наш автомобіль, щоб поїхати в спокійніше місце. Заради двох донечок і синочка ладна була на все. Дві доби ми з Одеси добиралися до Кам’янця-Подільського. Зізнаюся, було важко. 6 березня нарешті доїхали, і я змогла видихнути, бо відчула підтримку й опіку.
Я звернулася до департаменту соц­захисту населення, щоб оформити статус внутрішньо переміщеної особи. Дівчата ввійшли в моє становище, намагалися зробити все якомога швидше, аби я з дітками не стояла в черзі. Оформили всі необхідні документи і виплати, за що їм щиро вдячна. Також працівниці соцзахисту допомагали із памперсами, дитячими кашами, пюрешками, соками, бо в магазинах не все вже можна було придбати. Ми й досі перебуваємо в Ка­м’янці, повертатися додому немає можливості, адже садочки не працюють, не всі державні установи відчинені. А тут дітки ходять на різні заняття, розважальні заходи, їм тут добре, – своїми враженнями від перебування в нашому місті поділилася переселенка з Одеси пані Світлана.

Крім переселенців, фактично половина населення нашої громади звертається до департаменту соціального захисту з тих чи інших питань. Тож напередодні професійного свята «Подолянин» вирішив поспілкуватися з директоркою департаменту соцзахисту Вікторією НАСТИНОЮ про соціальну сферу міста та нові проблеми, які підкину­ла війна.

«У МЕНЕ ЗАГОСТРЕНЕ ВІДЧУТТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ»

– Вікторіє Ігорівно, розкажіть, де і коли розпочинали трудову кар’єру?
– Загалом мій трудовий шлях розпочався в 17-річному віці. Навчаючись на ІІІ курсі технікуму на факультеті «Правознавство», я проходила навчальну практику в юридичному відділі Кам’янець-Подільської міськради. Завжди бачила себе юристом, бо маю загострене відчуття справедливості. Планувала, отримавши диплом молодшого спеціаліста, працювати за фахом. І, як кажуть, думки матеріалізуються. Бо саме тоді звільнився один з юрисконсультів. Фактично з третьої спроби в мене прийняли документи на конкурс, я набрала максимальну кількість балів і перемогла. Працювала в міськраді на різних посадах: починаючи з головного спеціаліста-юрисконсульта юрвідділу і закінчуючи заступником директора департаменту правового супроводу та контролю – началь­ника відділу претензійно-позивної роботи. І досі пам’ятаю декілька стратегічних справ, які займали кілька років мого життя. Найбільше робота в міськраді запам’яталася масштабністю і кількістю судових справ. Часто доводилося засиджуватися до пізньої ночі, вдома ма­ла обладнаний кабінет і там пра­цювала. Ранок починався з підготовки заперечень письмових відмов, апеляцій і позивних заяв. Час­то їздила у відрядження. Після 13 таких активних років захотілося в житті щось змінити. В період декретної відпустки пройшла конкурс на посаду заступника начальни­ка управління з питань державної реєстрації Кам’янець-Подільсь­кого міськрайонного управління юстиції. Але через три місяці роботи Уряд прийняв постанову про ліквідацію всіх цих структурних підрозділів. Тож, не чекаючи звільнення, написала заяву за власним бажанням.

– Мабуть, довго без роботи не засиділися?
– Так, розпочався цікавий і склад­ний етап мого життя, довелося багато працювати над собою і власним розвитком. Я більше занури­лася в громадський сектор. Ще 2009 року заснувала ГО «Асоціація юристів Кам’янця-Подільського», а 2016 року стала головою правління асоціації, склала адвокатські іспити, отримала посвідчення адвоката та ще й виступила співзаснов­ницею адвокатського об’єднання. Словом, активно займалася як адвокатською практикою, так і громадською діяльністю. Багато їздила по різних містах України, відвідала Грузію в рамках обміну досвідом. Ця поїздка, запланована міжнародним фондом «Відродження», залучила представників громадських організацій і голів тергромад. Ми ознайомилися з роботою організацій, які працювали з внутрішньо переміщеними особами, побували на лінії розмежування з Абхазією. Частково там я побачила наслідки «руського міра». Але приємно здивувало те, як Грузія швидко відновилася після війни і стала ще кращою. Там вдалося впровадити чимало проєктів. Один із них – Будинок юстиції, який зовні виглядає, як великий вулик. У цьому будинку люди можуть отримати низку сервісних послуг, навіть водійські права, не виходячи з автомобіля, лише під’їхавши до відповідної зони. Їм вдалося об’єднати понад 40 сервісів. Для зручності клієнта послугу можуть надати навіть під час обіду в кафе будівлі, викликавши фахівця. Вартість послуги включиться в рахунок обіду.
Я переконалася: коли вкладаєш душу в громадську організацію, то і її розвиток не за горами. Тож впроваджувала чимало проєктів, зокрема, пов’язаних із взаємодією з поліцією, прокуратурою, була членом робочої групи в області щодо взаємодії поліції з громадськістю, з переатестації міліції в поліцію та переатестації обласних і військових прокурорів.
А ще наша громадська організація безкоштовно консультувала малозахищені верстви населення, тобто ті соціальні групи, з якими я на сьогодні працюю.
Скажу відверто, 70% проблем відвідувачів соцзахисту мені знайомі, бо ці люди свого часу зверталися до мене по правову допомогу. А тепер я їм допомагаю із соціальними питаннями.

СОЦІАЛЬНИЙ НАПРЯМОК ПОТРЕБУЄ ГЛИБИННОГО ЗАНУРЕННЯ

– Уже понад рік Ви працюєте директоркою департаменту соц­захисту. Не шкодуєте, що юридичну сферу змінили на соціальну?
– Ні, навпаки, ставлю перед собою завдання більш глибинно вивчити соціальний напрямок не лише на рівні керівника, а вникнути в кожен нюанс, максимально розвивати і адаптувати соціальні послуги саме під наше місто. Не кожна нова соціальна послуга може бу­ти ефективною в тій чи іншій громаді. Наприклад, беремо наш 100-тисячний Кам’янець. Він потребує со­ціальних послуг для людей похилого віку. І тут ефективно працює наш центр «Турбота», за що слід подякувати його засновниці Надії ПІДСКОЦЬКІЙ. Вона впроваджу­вала власне бачення соціально­го напрямку і тонко відчувала потреби міста. Але потреби змінюються.
Скажімо, до війни я бачила один розвиток соціальних послуг, але наразі маємо адаптуватися до умов сьогодення: більше приділяти увагу військовослужбовцям, які повертаються з фронту, і внутрішньо переміщеним особам, які стають нашими мешканцями.

– Складно було вникати з юри­дичних тонкощів у соціальні?
– Так, бо соціальний напрямок надзвичайно складний. Тут багато законів, постанов, нормативно-­правових актів. Одразу вникнути і зрозуміти, як ця «махіна» працює, нелегко. Сьогодні ж маю певне бачення щодо подальшої роботи. Хотілося б, щоб Міністерство соцполітики залишило ту структуру і модель, яка на сьогодні закріплена за соціальним напрямком. На мій погляд, вона є ефективною, правда, її треба розвивати, і саме на базі територіальних соцзахистів.

– Війна суттєво внесла корективи в роботу департаменту. Колектив справляється?
– Коли розпочалася повномасштабна війна, обсяги роботи збільшилися в рази. Місто активно почало приймати переселенців. На сьогодні статус ВПО отримали 23 тисячі осіб. Фактично всі вони пройшли через наші руки. Уже коли з’явилася опція в програмі «Дія», то деякі люди реєструвалися там, а до нас зверталися по паперову довідку. Також ми здійснювали нарахування державної допомоги переселенцям: 2000 грн для дорослих і 3000 – для діток. Навантаження було велике. Спочатку погано працювало програмне забезпечення. Аби внести декілька справ, доводилося працювати до комендантської години, виходити в суботу і неділю. Попри такий нелегкий графік, хочу подякувати колективу. Жоден працівник не виїхав за кордон і не написав заяву на звільнення. Всі сумлінно працювали.
Було важко як фізично, так і морально. Але дівчатам треба віддати належне. Вони одні з перших у місті приймали людей, які рятувалися від ракетних обстрілів, які бачили руйнування і жахіття війни. Треба було їх вислухати і допомогти, в жодному разі не залишити без допомоги.

– Розкажіть про колег.
– Колектив департаменту переважно жіночий, маємо лише чотирьох чоловіків, усього 46 працівників. Це небагато, якщо порівняти, скажімо, із Шепетівкою, де кількість населення 30 тисяч, а в соцзахисті працюють понад 56 осіб. У нас і до повномасштабної війни навантаження було досить велике. Більшість працює понад 10 років, але є й декілька старожилів.
Із перших днів роботи в департаменті мені довелося не лише вникати в роботу, а й налагоджувати ко­мунікацію з працівниками, оскільки вони різної вікової групи. Відверто, майже рік вивчала кожного працівника. І сьогодні впевнено можу сказати, що колектив у нас потужний. Війна показала, що можемо ефективно працювати як одна команда. За ці місяці стикалися зі складними завданнями, але разом усе долали.

БІДА ЗГУРТУВАЛА І ОБ’ЄДНАЛА

– Мабуть, за ці місяці багато чого надивилися. Які історії зворушили?
– Як у березні до нас приїхав літній чоловік у светрі, джинсах і літніх шльопанцях. У кишені мав лише паспорт і код. Інших речей навіть не встиг прихопити.
Якось зателефонували з пункту прийому переселенців. Розповіли, що діти залишили дідуся у важкому стані, а самі поїхали далі – за кордон. Через тиждень така ж доля спіткала бабусю. Ми прилаштували стареньких у «Турботі», надали їм необхідну допомогу.
Також до мене звернулася жінка, років 45, із Маріуполя. Місто було в окупації та під постійними обстрілами. Їй ледве вдалося вибратися. Того, що вона пережила, й ворогові не побажаєш. У неї на очах російський військовий пострілом у голову вбив її чоловіка. І їй довелося ховати його на власному городі. Весь цей процес вона відзняла на відео, показувала мені. Жінці потрібно було отримати свідоцтво про смерть, тому вона звернулася до нас, хоча це не в нашій компетенції. Але без допомоги я не могла її залишити, тож скерувала до відповідних державних установ (РАЦС, поліція), а також до психологів міського Цент­ру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Таке горе важко пережити, тому їй необхідна була фахова допомога. Загалом скеровували до фахівців людей, коли бачили в них проблеми психологічного харак­теру.
Людські долі співпали ще з особистими переживаннями. Річ у тому, що 14 березня мій чоловік, військовий, потрапив у полон. Три дні я взагалі не знала, де він і що з ним. Згодом повідомили, що офіційно він перебуває в полоні. Нині з ним усе добре, він уже вдома. Але той період виявився найскладнішим у житті.

– На деякий час приміщен­ня соцзахисту стало ще й цент­ром зі збирання гуманітарної допомоги. Як справлялися ще й із цим напрямком?
– Сюди кам’янчани приносили теплий одяг, засоби гігієни, ковдри, подушки, матраци. Одяг перевозили в 14 школу, де голова ГО «Гармонія» Наталія Безпалько з активними містянами все сортували. Тоді саме формувалася тероборона, і ми передавали хлопцям необхідне. Активно до збирання долучився і колектив соцзахисту, дівчата приносили ковдри і подушки. Також вишукували можливість допомогти військовим із генераторами. В нашого колеги знайомі й родичі за кордоном зібрали кошти і придбали декілька генераторів, які передали хлопцям на передову.
Біда об’єднує. Я була враже­на, що люди так згуртувалися. Не встигли військові попросити зарядні пристрої до телефонів та павербанки, як містяни вже принесли. Старенькі бабусі та дідусі ділилися консервацією, яку ми віддавали на пункти харчування переселенців, що діяли в трьох місцевих школах. Доставляти допомогу переселенцям допомагали містяни на власних авто.

– Воєнний стан позначився на соціальних виплатах, можливо, деякі довелося відмінити?
– Воєнний стан не припинив жодних виплат. Навпаки, соціальний напрямок у державі залишається в пріоритеті. Незахищені верстви населення, попри складну економічну ситуацію в країні, отримують гарантовані державою виплати. Правда, недавно в Уряді заявили: якщо нас не підтримають міжнародні організації, то стане сутужно з виплатами. Але сподіваємося, що міжнародні донори не залишать Україну в складній ситуації. Тим паче, що нині діє низка програм для певних категорій переселенців щодо грошової допомоги.
На сьогодні, крім великої кількості функцій, маємо ще один напрямок соціальної допомоги, який у пріоритеті. Це робота з військово­службовцями і членами сімей за­гиблих. Наприкінці серпня ми іні­ціювали зміни, а депутати підтримали, до комплексної програми соціального захисту населення, де передбачено виплати нашим по­раненим військовослужбовцям і тим, хто перебував у полоні, в розмірі 10 тис. грн. Нині військові звертаються до нас, пишуть заяви, подають пакет документів. А ми вже розуміємо, що після нашої Перемоги і повернення військових роботи в цьому напрямку стане ще більше. Тому готуватися мусимо вже тепер.

– Які плани виношуєте щодо роз­витку соціальної сфери в місті?
– План у мене не змінився ще з минулого року. Єдине – війна внесла корективи. Хотілося б розвивати нові соціальні послуги в місті. Але насамперед треба вивчити, чи буде та чи інша послуга ефективною, чи приживеться. Зокрема, це денний догляд для дітей з інвалідністю, послуга соціальної няні для матерів, які працюють. Якщо говорити про притулок для осіб, які постраждали від домашнього насильства, то сьогодні міжнародні фонди фінансують їх створення. Але потрібно врахувати, що обов’язок утримання споруди ляже на органи місцевого самоврядування. Тож чи буде можливо утримувати структуру і працівників? Тому всі ці питання насамперед слід добре вивчити. Але однозначно майбутнє соціальної сфери в розвитку нових соцпослуг, обранні оптимальної моделі, яка б підходила саме для нашого міста.