ДЕСЯТЬ РОКІВ. ТИСЯЧІ ДОБРИХ СПРАВ І ДОБРОДІЙНИХ КРОКІВ

21 листопада виповнилося 10 років благодійному фонду «МіСт» ім.Михайла Савенка, який активно веде свою діяльність на Хмельниччині. Його засновником є Дмитро САВЕНКО, а президентом – Сергій ІСАЄНКО. Ось у розмові з Сер­гієм Миколайовичем ми спробуємо підбити підсумки де­сятирічної діяльності, дізнатися, як створювався фонд, про його пріоритети і плани, та чому раптом київські бізнесмени не жаліють сил і ресурсів саме для подільських освітніх та соціальних закладів.

– Сергію Миколайовичу, як і коли Ви познайомилися з Дмит­ром Савенком?
– Знайомство з моїм другом Дмитром Савенком відбулося 2007 року, адже ми з ним обидвоє – представники київського бізнес-­середовища. Мені завжди імпонував той факт, що Дмитро – саме виробничник. Людина, яка розпочинала з невеличкого цеху, створила потужне багатопрофільне виробництво. До речі, воно часто є базою для виготовлення виробів, які є в переліках потреб підшефних закладів нашого благодійного фонду на Хмельниччині. І найголовніше, коли багато бізнесменів на початку 2000-х змагалися в придбанні собі чергового авто, Дмитро якраз робив усе можливе, щоб зберегти або придбати обладнання і максимально оновити технології для свого виробництва.
Як керівник своєї організації та фахівець товарної біржі, я брав участь у декількох угодах із придбання верстатів для його виробництва. Так і познайомилися. Мене зацікавила людина, яка купувала і відновлювала обладнання, бо марила своїм виробництвом і мріяла стати українським виробником, чиї товари з радістю купують відомі закордонні фірми. А, як відомо, в ті часи, на жаль, більшість купувала верстати тільки для того, щоб здати на металобрухт…
Якось 2008 року Дмитро мусив терміново вилетіти на перемовини до закордонних партнерів і попросив, аби я представив його структуру на нагородженні відзнакою «Лі­дер галузі» за результатами року, яке відбувалося в Торгово-промисловій палаті України. Далі вже в Михайлівському соборі ор­ден Христа-Спасителя, яким було відзначено Дмитра як українського виробничника Україн­ською православною церквою Київського пат­ріархату, знову отримував я. Потім це стало майже традицією, бо безліч орденів і відзнак Дмитра за його дорученням у подальші роки (включаючи найвищі державні ордени «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів від попереднього і діючого президентів України) отримував виключно я. Ну, а цьогоріч у нас із Дмитром також невеличкий ювілей – 15 років нашої дружби.

– Коли з’явилася ідея створення фонду? Довго думали над пропозицією стати президентом організації?
– У мого друга Дмитра було величезне бажання спробувати подарувати своєму батьку Михайлу Михайловичу на 75-річчя будь-яку інформацію про його можливих батьків, і взагалі, хто він і звідки. Адже Михайло Савенко, який народився 1937-го, був сиротою. У важкі повоєнні роки виховувався в Лісо­водському дитячому будинку на Городоччині. А в подальшому він – знаний мостобудівник, за участі якого були зведені не тільки всі мости через Дніпро, а й міст «Стрімка лань» у Кам’янці-Подільському.
Саме з проханням допомогти в пошуках інформації про родове коріння Дмитро звернувся до мене як до людини, яка завжди цікавилася історією і сама з родини істориків.
Отримавши спогади від самого Михайла Михайловича, на початку березня 2011 року я вирушив на Хмельниччину. Спочатку це були Лісоводи, а потім – Кам’янець і село Жердя на Чемеровеччині. Туди, за словами Михайла Михайловича, наприкінці червня 1941-го доправили підводами дітей, які приїхали потягом на станцію Кам’янець-­Поділь­ський. От усім тим шляхом, яким їхали ті підводи, вирушив і я. Ходив по хатах і шукав свідків подій тих часів. Мені вдалося знайти подвір’я та родичів місцевого фельдшера Волошина, який разом із дружиною в роки війни прихистили сироту. І я пам’ятаю радісного Михайла Михайловича, коли ми втрьох, разом із ним і Дмитром, у травні 2011 року відвідали це подвір’я та вклонилися могилам старших Волошиних.
Ну, і найголовніше – ми приїхали в Лісоводи, відвідали будівлю колишнього дитячого будинку, зустрілися з керівництвом школи та донькою першої вчительки Марії Труш, яку на все життя запам’ятав Михайло Михайлович. Саме стоячи на подвір’ї школи, Михайло Михайлович сказав сину, що треба допомогти закладу. На жаль, уже за два місяці Михайла Михайловича не стало. А його син, почавши допомагати школі, вирішив створити на честь і вшанування пам’яті батька благодійний фонд його імені. Так народився благодійний фонд «МіСт» ім.Михайла Савенка.
Нас із Дмитром, який відповідно став засновником фонду, було лише двоє, тому я на його прохання і зайнявся організацією діяльності фонду.
Враховуючи те, що ми обидвоє – кияни (хоча Дмитро місцевий, бо ж народився в селі Довжок, а я родом із Краматорська), то протягом перших двох років практично по декілька тижнів на місяць я перебував у відрядженнях на Хмельниччині.
Додатково 2011 року очолив ство­рену спеціальну пошукову групу Хмельницького обласного осередку товариства «Меморіал» ім.Василя Стуса, яка займалася і займається досі пошуками будь-якої інформації щодо Михайла Савенка.
Отже, займаючись добрими справами та пошуковими роботами, навіть не роздумував, бо внут­рішньо відчував, що все це моє. Так сталося, що до 2011 року я взагалі не був у Кам’янці, але за ці роки встиг закохатися в це чарівне місто та взагалі в неймовірне Поділля настільки, що вже не уявляю життя без цих місць.

– Фонд опікується 16 підшефними соціальними та інтернатними закладами на Хмельниччині. Які з них були першими?
– Насправді на цей час у нас уже 17 підшефних закладів. Цьогоріч додався ще Військово-морський ліцей ім.Віце-адмірала В.Безкоровайного, який лише недавно було переведено в іншу область. А після евакуації з Одеси він певний час перебував саме в Кам’янці.
Загальна кількість дітей у наших підшефних закладах становить близько 2700, а ще є 50 наших підопічних із Лісоводського будинку-­інтернату для людей похилого віку та інвалідів.
Першою була і залишається, звісно, Лі­соводська школа. Щодо Кам’янеччини, то першим підшефним закладом став дитса­-док №17 «Світлячок» у Старому місті, де існує група для діточок, які є сиротами, або батьки яких позбавлені батьківських прав, та група діточок із порушеннями органів слуху. Як з’ясувалося, після випуску зі «Світлячка» час­тина дітей стають вихованцями Кам’янець-­Подільського ліцею «Славутинка», тож далі й цей заклад став частинкою наших душ. Потім були Кам’янець-Подільський ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою, Кам’янець-­Подільські спеціальна школа і навчально-реабілітаційний центр та Орининська гімназія Хмельницької облради.

– Як обираєте заклади?
– Дуже просто. Спочатку відвідуємо і ознайомлюємося з умовами навчання та проживання вихованців, потім заходимо в кабінет керівника і дивимося на умови, і якщо вони значно кращі за умови перебування дітей, то ми просто не розглядаємо можливість співпраці ні з таким закладом, ні з його керівником. Хочу навести для прикладу Лісоводську школу, де спочатку багато чого ми зробили для учнів і повністю оновили вчительську кімнату, а вже через роки допомогли директору школи Оксані Антонівні створити затишок в її кабінеті. Або ж, наприклад, «Славутинка» та її надзвичайно фахова і непосидюча директорка Олена Козлова, яка лише на 12 році директорства зробила свій кабінет, бо спочатку вона створювала найсучасніші надзвичайні класи та найкомфортніші умови проживання для вихованців, яким можуть позаздрити навіть київські освітні заклади. Головною рисою, принаймні для нас, є якраз непосидючість очільників підшефних закладів, якими опікується наш фонд. І найголовніше – завжди видно і відчувається в усьому, коли директор саме живе закладом.

– Чому ніколи не надавали адресної допомоги?
– Це було непросте рішення для Дмитра, ухвалене із самого початку. Наша допомога (причому виключно в матеріальній, а не фінансовій формі) надходить саме дитячому або соціальному закладу, де перебувають і діти, і дорослі здебільшого з певною проблематикою. Таких людей не стає менше, але з кожним роком додаються комфорт і затишок, а також значно покращуються умови навчання та проживання для них у цих закладах, у тому числі за рахунок взаємодії з нами. Ну, і ще запам’ятався один випадок, що стався на початку діяльності, коли до мене звернулася родина з проханням допомогти їхньому кількамісячному сину із важким онкозахворюванням. Пам’ятаю, як за декілька тижнів обдзвонив і об­бігав усіх, кого тільки міг (ішлося про декілька десятків тисяч доларів).
І от десь тижні через три мені дзвонять знайомі хлопці з Запоріжжя й кажуть: «Давай рахунок клініки, ми допоможемо!». І я такий щасливий дзвоню батькові хлопчика, він спочатку не брав слухавки. Додзвонився з третього разу, радісно повідомляю йому, що гроші є. І чую голос людини, сповнений болю: «Дякую! Вибачте, Сергію Миколайовичу, я якраз забираю тіло синочка з моргу…». І саме в той момент я внутрішньо підтримав рішення Дмитра – системно допомагаємо місцю, де багато проблем і болю, а не точково, комусь персонально. Хоча років десять тому позитивного результату спасіння однієї людини від онкозахворювання ми таки вдруге досягли. Враховуючи те, що ми зробили, і Дмитро профінансував, усе мислиме і немислиме необхідне, а також додатково залучивши до вирішення цього питання і місто, і область, ми всі разом змогли врятувати і повернути усмішку одній із працівниць якраз «Світлячка».

– Фонд працює в декількох напрямках, і для кожного проєкту є назва. Перерахуйте особливо знакові проєкти.
– Декілька напрямків – то не про нас, бо їх десятки. Ми завжди дуже швидко реагуємо та відгукуємося на виклики часу. Так було з допомогою дітям і стареньким з уже 17 дитячих та соціальних закладів на Хмельниччині. Так було з відродженням і підтримкою єдиної на теренах України мотобольної команди «Поділля». Так було і з допомогою під час пандемії коронавірусу. І так є з початком повномасштабного вторгнення росії.

Для прикладу, реалізовані такі наші знакові проєкти:
«Подаруй ліжко дитині» – на сьогодні виготовлено і вже передано в підшефні заклади 625 міцних цільнометалевих ліжок.
«Сенсорна кімната інтернату» – доставлена і встановлена разом зі спеціальним обладнанням сенсорна кімната в Ізяславському НРЦ.
«Подаруй гімнастичну стінку інтернату» – всі спортивні зали наших підшефних освітніх закладів були оснащені гімнастичними стінками, а в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою ми на них навіть організували встановлення рекорду України з підтягування.
«Мотобол. Повернення» – це відродження на Хмельниччині мотоболу, який завжди був гордістю краю. Спільними зусиллями Дмитра Савенка та створеного ним благодійного фонду 2013 року відновлено поки єдину на теренах заходу України мотобольну команду «По­ділля-Мотор», а 2014-го та 2019-го в Кам’янці ми вже провели Кубок України з мотоболу. Завдяки нашій спільній підтрим­ці, протягом 2014­-2021 рр. команда брала участь у чемпіонатах і Кубку України з мотоболу, і завжди всі домашні матчі команди безкош­товно відвідують вихованці підшефних закладів фонду та учасники АТО.
«Пандемія. Підтримай медиків» – у всі основні лікарні Кам’янця та декілька київських, а також у певні підшефні заклади фонд передав багато засобів захисту та дезінфекції, та­кож у деяких із них були встановлені 17 вхідних знезаражувальних аерозольних боксів.
«Пандемія. Ковток повітря» – протягом 2020 року наші підшефні заклади отримали 102 садово-паркові лавки для відпочинку та організації занять на повітрі.
«30 років. 30 прапорів. 30 флагштоків» – торік до 30-річчя Незалежності України на територіях підшефних закладів встановили 30 шестиметрових металевих флагштоків із прапорами України, Хмельницької області та нашого фонду.

– Чи збільшилася кількість людей, готових фінансово підтримувати проєкти фонду? Де берете донорів?
– Щоб правильно відповісти на це запитання, треба розповісти про найважливіше в нашій взаємодії з підшефними заклада­ми. Ми самі ретельно вивчаємо потреби закладів і спільно з керівниками складаємо перелік, визначаємо рівень нагальності та пріоритетності.
Отже, як це працює. Ми ніколи не збирали і не збираємо коштів. Основним фінансовим донором є сам Дмитро, плюс на його виробництві часто і виготовляється все необхідне. Допомога підшефним закладам надходить виключно в матеріальній формі з відповідним постійним моніторингом її наявності та цілісності. Ми завжди раді щирим друзям і однодумцям, які фінансово можуть долучитися й точ­ково взяти з нами участь у зменшенні потреб та проблем підшефних закладів, придбавши допомогу, самостійно і спільно з фондом передати в ці заклади. Підкреслюю, що будь-який рух коштів між нами і друзями повністю відсутній, тому вони отримують оптимальний результат і 100% впевненість у тому, що кожен переданий предмет дійде до адресата, та за його на­явністю в подальшому ми будемо спосте­рігати.

– Фонд є членом Асоціації бла­го­дій­ників України. Що саме дає вам це членство?
– Так, із кінця 2013 року БФ ««МіСт» ім.Михайла Савенка входить до почесного списку членів Асоціації благодійників України, яка об’єднує більше як 50 реально діючих благодійних фондів і благодійників, даючи їм можливість постійного взаємоспілкування та обміну досвідом, а також можливість отриму­вати будь-які різновиди консультацій відповідними фахівцями асо­ціації з широкого спектра доброчинності в державі та додаткові можливості висвітлення добрих справ у засобах ЗМІ регіонального і всеукраїнського рівнів.
Крім того, Асоціація проводить щорічний Національний конкурс «Благодійна Україна» за участі фактично всіх блогодійників країни. Визначаються найбільш успішні в різних номінаціях, а також відбувається знайомство з найцікавішими благодійними проєктами.
Наприклад, торік саме завдяки взаємодії в рамках асоціації з БФ «Центр медичних ін­новацій» (м.Львів) отри­мали чудовий приклад синергії, коли ми допомагали їм про­тягом двох років будівельними матеріала­ми для закінчення ремонту на загальну суму 720 тис. грн. Натомість отримали на цей обсяг допомоги можливість безкоштовно­го проведення на базі медичного центру «NOVO» дорогих медичних обстежень (МРТ, КТ тощо) дітей із наших підшефних закладів на Хмельниччині.
Чотири роки поспіль (2017-2020 рр.) фонд посідав І місце в регіональному етапі Національного конкурсу «Благодійна Україна» – «Благодійна Хмельниччина» в номінаціях «Благодійність в освіті та культурі» та «Місцева благодійність», щоразу отримуючи головну відзнаку – бурштинового «Ангела добра».
Особисто Дмитро Савенко посів І місце в цьому конкурсі в номінації «Благодійник року – 2018» на Хмельниччині. Радий, що, оцінюючи власне мою роботу, Асоціація запросила до своїх керівних лав, і вже минув рік, як я став членом правління цієї дружної родини благодійників.

– До мистецько-просвітницької частини роботи фонду долучилися чимало відомих людей як у Кам’янці, так і в Україні. Це знані художники і митці, спортсмени і журналісти, які стають не тільки друзями, а й почесними волонтерами фонду. Як це вдає­ться?
– Після покращення умов навчання та побуту культурологічний напрямок, виховна робота з дітьми та спорт у нас у пріоритеті. Наведу лише декілька знакових проєктів із залученням відомих в Україні людей:
«Спортивна секція в інтернаті» – спільний проєкт із нашими друзями, родиною Ігоря Козєєва та Аліни Шатернікової (дворазової чемпіонки світу з боксу). Протягом декількох років були організовані й оснащені всім необхідним спортивні секції в «Славутинці» та Орининській гімназії, і за ці роки маємо чудовий результат – наша Сабіна Новосад (тренер Олег Люлько), вихованка однієї з цих секцій, не тільки стала чемпіонкою України і призеркою чемпіонату Європи з боксу, а тепер і сама є дитячою тренеркою.
«У Бога немає інших рук, окрім твоїх!» – це багаторічна серія безкоштовних майстер-­класів від наших волонтерів – відомих художників і майстрів народних ремесел, під час яких уже тисячі діток навчалися самостійно та власноруч створювати щось добре й гарне (ми самі закуповуємо для них необхідні розхідні матеріали).
«Додай фарб, зроби яскравішим життя дитини!» – цей проєкт розроблений спільно з Наталією Урсу та кафедрою образотвор­чого факультету К-ПНУ ім.І.Огієнка. За два роки чимало готових курсових робіт студентів (картини, скульптури) були передані в підшефні заклади нашого фонду для створення затишку в приміщеннях, де навчаються і проживають вихованці. Для прикладу, декілька років тому одна з дипломних робіт студенток, наших волонтерок Ані Осадчої та Олі Гонтар, – віконний вітраж, одразу створювалася для вестибюля нашої підшефної старовинної «Славутинки».
«Прапор фонду – рекордсмен» – завдяки відомому спортивному коментатору Валентину Щербачову прапор нашого фонду, символ безкорисливої та щирої допомоги дітям, спочатку в одній із його 48-ми гімалайських експедицій було піднято і зафіксовано на висоті 5864 метри (відтоді з’явилася гора імені Михайла Савенка). А потім наш прапор, подо­лавши тисячі кіло­метрів в складі 24 української антарктичної експедиції, було доставлено і розгорнуто на станції ім.Академіка Вернадського в Антарктиді. Таким чином наш прапор став рекордсменом, і це досягнення було відповідним чином внесено Валентином Щербачовим до Національного реєстру рекордів України.
«Джура» – 2018 року на пришкільному подвір’ї в Лісоводах, де востаннє ступила нога батька, Дмитро за власні кошти збудував арт-сквер разом із поки єдиним в Україні
монументом «Джура» (автори – відомі кам’янецькі скульптори Сергій Кляпетура і Роман Кліщ та архітектор Вадим Порчинський). На самій же площі арт-скверу тротуарною плиткою виклали подільський орнамент.
«Вітер. Гайдамака. Кущ. МіСт» – культурологічний проєкт, проведений у Києві спільно з Музеєм української діаспори, де протягом семи місяців експонувалися різні роботи від­разу трьох найвідоміших і легендарних митців України: Валерія Вітера – одного з найкращих плакатистів України та музиканта, соліста легендарної «Кобзи», Анатолія Гайдамаки – художника-монументаліста, автора Музею Голодомору, Музею Чорнобиля тощо, Анатолія Куща – одного з найвідоміших скульпторів, автора всіх композицій на
Майдані Незалежності Украї­ни, включаючи Оранту, а також багатьох композицій у Музеї Другої світової війни, пам’ятника жертвам Голодомору в Україні в Чикаго тощо.
«Вітер майбуття на мостах поколінь» – це проєкт, спрямований на можливість проведення персональних виступів і прямого контакту дітей зі знаними в Україні людьми старшого покоління, які стали Почесними волонтерами нашого фонду. Серед тих, хто відвідує дитячі й соціальні заклади на Хмельниччині, співачка, Герой України Ніна Матвієнко, і вищезазначені Валентин Щербачов, Валерій Вітер, Анатолій Кущ, Анатолій Гайдамака, Аліна Шатернікова, Сергій Кляпетура, музикант Ігор Курилів. Був серед них і Борис Негода (світла йому пам’ять).
Ну, а наші знайомства з цими відомими людьми відбуваються, бо спрацьовує давнє правило: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Бо ж між собою вони всі знайомі. Насамперед, коли випадає нагода, вони спочатку знайомляться з тим, що зроблено нами, і, лише переконавшись у щирості та справжності справ, виїжджають у наші заклади, причому безкоштовно – на волонтерських засадах.

– Чи підбивали до 10-річчя підсумки загальної допомоги у фінансовому еквіваленті?
– Максимальна прозорість діяльності та повна фінансова звітність – це взагалі найголовніші, на наш погляд, моменти в роботі будь-­якого фонду. Відповідно до вимог чинного законодавства, всі ці роки фонд здає в податкові органи фінансові звіти, тому нам легко від­повідати на ці запитання журна­лістів. Загалом за весь період діяльності фонд (у тому числі спільно з Дмит­ром) надав допомоги в матеріальній формі на загальну суму 9,2 млн грн. З них лише цьогоріч передано допомоги на загальну суму 2,2 млн грн за напрямками: допомога військовим підрозділам – 658 тис. грн, допомога ТРО (через ВЦА та інші органи влади) – 438 тис. грн, допомога ВПО – 600 тис. грн, допомога підшефним закладам і партнерам – 500 тис. грн.

– Як оцінюєте співпрацю з владою всіх рівнів?
– Ми завжди відкриті до спілкування. Зрозуміло, що в першу чергу взаємодія відбувалася з керівниками двох департаментів Хмельницької ОДА – освіти та науки і соціального захисту. З величезною повагою та вдячністю згадую співпрацю з багаторічним керівником обласного соцзахисту Світланою Лукомською та освітянами – Віктором Очеретянком, Галиною Ригою (світла їй пам’ять), Олегом Фасолею, Валентиною Блажиєвською, Антоніною Харчук, Марією Гавришко, Тетяною Дупляк.
Враховуючи результати постійного моніторингу потреб наших підшефних закладів, їх систематизації та наявності можливостей у вирішенні, ми завжди старалися спільно з цими керівниками знайти площини, де підстраховували та підставляли плече дер­жаві, органи якої через певні об’єктивні причини або зарегульованість певних процесів не встигали блискавично реагувати. Дуже спрощує взаємодію і те, що жодних навіть натяків на нашу участь у якихось політичних процесах ніколи не було і не буде. Наша політика – це діти, старенькі й усе, що пов’язане з системною допомогою саме їм.

– Із моменту повномасштабного вторг­нення росії в Україну в лютому 2022 року центром життєдіяльності фонду став Ка­м’янець-Подільський. Ви також до нас переїхали. А чому не обрали інше місто, Хмельницький, наприклад?
Так, уже 27 лютого обговорили з Дмитром ситуацію, всі варіанти фінансової підтрим­ки. Вирішивши багато організаційних питань, я переїхав із Києва до Кам’янця. Саме сюди, бо тут уже давно були наш офіс і невеличке виробництво, а також давні волонтери, в бажанні яких допомогти спільній справі можна було не сумніватися.
Хоч у Кам’янці також лунали повітряні тривоги, але тут була хоча б якась можливість налагоджувати випуск усього необхідного. Спи­раючись переважно на фінансову підтримку Дмитра та на місцеві виробничі потужності, ми у взаємодії з БФ «Центр допомоги кам’янчанам-учасникам АТО» почали виготовляти і протиавтомобільні «їжачки»,
і електричні подовжувачі, шили форму, ба­лаклави, спальники, плитконоски та «роз­грузки» для хлопців із ТРО і ЗСУ й багато іншого.
Фактично з керівників двох фондів була створена робоча група, до якої ввійшли з нашого боку, крім мене, Павло Відлацький і Валерій Невмержицький, з іншого – В’яче­слав Грушковський, Ірина Любінецька, Ірина Сапожнікова, Роман Браєску-Семенишин. На нас переважно була вся логістика і здебільшого фінансування, тому наш бусик що­дня, як тільки вранці за­кінчувалася комендантська година, намотував сотні кіломет­рів і в Чернівці, і в Хмельницький, і в інші області. За перші два місяці пробіг склав близько 8 тисяч кілометрів, бо в одному місті необхідне треба було купити або взяти, в інше завезти, з третього забрати вже готове і т.д. Це було чудове відчуття єдності, коли всі не тільки страхували один другого, а також ніхто не боявся брати на себе відповідальність, бо всіх хвилював гарний кінцевий результат.

– Робота фонду – це завжди купа відряджень. А як Ваша родина ставиться до цього?
– По-перше, ми в родині завжди поважаємо бажання кожного займатися і повністю віддаватися улюбленій справі або хобі. По-друге, мій син – військова людина, а для дружини важливо, що я займаюся саме тією справою, яка мені до душі, та й наразі необхідність у частих відрядженнях значно зменшилася. Ну, а найбільше незадоволеною, мабуть, є наша кішечка Соня, бо після повернення мене чекають незадовільне м’явкання та кількадобовий ігнор, який, правда, нівелюється з часом виключно котячими смаколиками.
– Фонд постійно допомагає іншим.

А що потрібно самому фонду?
– Цікаве запитання. Я би сказав коротко: здебільшого нам хотілося би, щоб коло щирих друзів нашого фонду та однодумців ставало якомога ширшим, бо це завжди означає головне – значно будуть зростати і збільшуватися наші можливості в добротворенні та допомозі підшефним закладам.

– Сергію Миколайовичу, фонд уже збудував плани на після Перемоги?
– Так, відразу повернемося до свого основ­ного напрямку – надання допомоги підшефним. І, найголовніше, в планах якраз є збільшення кількості підшефних закладів нашого благодійного фонду та розширення спектра наших можливостей із відпрацювання напрямків вирішення їхніх проблем і потреб.
От такі в нас вийшли перші 10 ро­ків. Крокуємо далі, бо далі обов’язково ще більше буде…
Враховуючи те, що на свій день наро­дження ми зазвичай самі робимо подарунки, то, думаю, для кам’янчан і гостей міста ним стане виставка творів одного з найвідоміших українських скульпторів Анатолія Куща «Анатолій КУЩ. #МіСт_ОК_РАЗОМ», яка триватиме протягом 21 листопада – 18 грудня у виставковому залі НІАЗу «Кам’янець».