Василь КРАВЕЦЬ: «ГОЛОВНЕ – ПОВІРИТИ В СЕБЕ»

Спортсмени часто кажуть, що спорт у їхньому житті назавжди. Проте світ дарує багато спокус, тому так складається далеко не в усіх. А присвятити понад 60 років власного життя улюбленій справі вдається ще меншій кількості людей. Таким щасливчиком є кам’янчанин, один із засновників пара­лімпійського руху в Україні, тренер Хмельницького регіонального центру «Інваспорт», «Відмінник освіти України» Василь КРАВЕЦЬ, з яким поспілкувався «Подолянин» із нагоди його 80-річчя.

БІГАВ І МІГ ДОБРЕ СТРИБНУТИ

Наразі ювіляр продовжує тренувати у Хмельницькому обласному відділенні «Інваспорт» і підтримувати власну фізичну форму. А ще згадує, як колись починав власний шлях у легкій атлетиці:

– Спортом почав займатися ще у шкільні роки. Навчався у школі №1 (нині ліцей №1. – Прим. ред.), яка тоді була ще семирічною.
У шостому класі взяв участь у шкільних змаганнях із легкої атлетики, де посів перше місце в бігу на 100 м. Після цього до мене піді­йшов заслужений тренер України Василь Жабенко, який працював у тодішньому педагогічному інституті. Інститутські тренери підробляли ще й у ДЮСШ, тож спеціаліст запитав, чи я б не хотів у нього займатися, а я погодився.

– Легка атлетика стала єдиним видом спорту у Вашому житті?
– Звичайно, що ні. Крім неї, займався і спортивною гімнастикою та волейболом. Але все ж найбільше люблю бігати. Хоч моїми були й дуже нелегкі дистанції: 400, 800, 1500 м. Наприклад, якщо при бігу на 3000 та 5000 метрів є можливість розбігтися або перевести подих, то, виступаючи на 400-1500 м, треба бігти на одному подиху.

– Чи були у Вас спортивні кумири?
– Так, ще зі шкільної лави ми займалися разом зі студентами факультету фізичного виховання. Там було на кого рівнятися. Хорошими спортсменами, на яких рівнявся, були місцеві хлопці Анатолій Мельник та Ігор Павленко, але кумиром був майстер спорту зі стрибків у висоту Валерій Бородавка. Він був високим хлопцем. Пам’ятаю, як казав йому: «Валеро, от би мені такий зріст, я б теж мав такі показники!» (сміється). А підстави були, оскільки мав хорошу стрибучість. Тренер навіть пропонував спробувати себе ще й у стрибках. Проте я сказав: «Василю Олек­сандровичу, якщо вже «пішло» в бігу, то тільки біг».

– Як Ви стали тренером?
– 1959 року, коли закінчував десятий клас, я вже виступав за факультет фізичного виховання на українській Універсіаді педаго­-гічних вишів. Там став третім на дистанції 800 м, тож отримував різні пропозиції. Спочатку змагався за спортивне товариство «Спартак», а потім – за «Трудові резерви».
І там, і там мені платили стипендії. Однак, коли досяг 23-річного віку, Василь Олександ­рович сказав мені: «Васю, ти вже не спортсмен! Ти вибігався. Вступай до інституту».
Звичайно, під час навчання я ще бігав за факультет фізичного виховання, але результати вже й справді були не такими, як раніше. Після вручення диплома отримав запрошення до праці в школі для слабозорих. Там працював 39 років. А 1992-го було організовано спортивне товариство «Інваспорт». 2013-го отримав пропозицію працювати в Подільському спеціальному навчально-реабіліта­ційному соціально-економічному коледжі (нині – Кам’янець-Подільський державний інститут. – Прим. ред.).
Мої вихованці є призерами чемпіонатів України. 2001-го Дмитро Шварчевський виконав норматив майстра спорту та був кандидатом у дефлімпійську збірну України. Діа­на Чаплинцева (ДЦП) – призерка національних першостей у бігу на 100 та 200 м, Софія Літовкіна – чемпіонка України на 60 та 200.

Розповідає тренер і про те, що за часів своєї трудової діяльності не раз відвідував із вихованцями і ті спортивні об’єкти, які цьогоріч понищили росіяни:
– Щороку з’являються нові чемпіони. Тому раніше ми й часто їздили на різноманітні змагання. Взимку – в манежах, а влітку мали Спартакіади. Були в Кропивницькому, Сумах, де чудовий манеж (на щастя, вцілів). А в Бахмуті захоплювалися спортивним комплексом «Металург» (був дуже обстріляний 11 липня. – Прим. ред.).

БАЖАВ ПРАЦЮВАТИ З ДІТЬМИ

Свого часу наш співрозмовник постав перед класичним вибором – присвятити себе дорослому чи дитячо-юнацькому спорту. Та, за словами Василя Кравця, на спортивній стежині йому завжди допомагали обставини:

– У молодості тренував дорослих, був спортивним організатором на місцевих заводах, останнім із яких був цукровий. Але все ж хотілося до дітей, тому й погодився на запрошення до школи для слабозорих, де працювати дуже нелегко. Там потрібно знати, кого і як навантажувати, щоб не погіршувався зір. Тих, кому не можна великих навантажень, тренував так, щоб насамперед покращувати координацію. А тих, кого можна тренувати інтенсивніше, готував до змагань «Повір у себе», чемпіонатів країни тощо.

Василь Миколайович додає, що праця з людьми із вадами здоров’я була його бажанням, адже в юності й сам зазнав травми ока через хімічний опік. Проте зір залишився, хоч і довелося двічі їз­дити до Одеси та робити там часткову пересадку роговиці.

Про успішне лікування в одеському Інституті очних хвороб і тканинної те­рапії ім.Володимира Філатова Василь Кравець також розповідає багато ціка­вого. Одна з історій присвячена щедрому іноземному громадянину:
– Уперше мені робили операцію 1962-го. Там лежав у палаті разом із чоловіком – арабом. Він уже в ті часи мав непогані гроші. Пам’ятаю його розмову з лікаркою Надією Пучковською. Пацієнт казав: «Я хочу, щоб ви мене оперували. Якщо зможу вас побачити – під вашим кабінетом стоятиме автомобіль «Форд».
І не обманув. Коли пані Пучковська його прооперувала, зняли пов’язки, а зір повернувся, він попросив телефон і кудись подзвонив. А за два тижні на пароплаві до Одеси прибув новенький «Форд».

– Пане Василю, повернемося до Вашої тренерської діяльності! Розкажіть, як різняться тренувальні методики в здорових людей і тих, хто має фізичні обмеження?
– Насамперед потрібно вміти знаходити підхід до людей. Ось моя вихованиця Діана Чаплинцева має ДЦП. Я їй кажу: «Діано, ти повинна гарно ходити! Я дам тобі вправи, і ти будеш не лише гарно ходити, а й бігати». І так із кожним вихованцем. Пояснюю їм, що потрібно розробляти чутливість і координацію. Наприклад, кажу, що, коли йде людина з тотальною втратою зору, по ній одразу видно – вона дуже добре відчуває навколишнє середовище. Але ж перший час після втрати зору так не було. Проте з такими поясненнями треба бути обережним, щоб не сказати дуже різко.

– Що найголовніше в роботі тренера?
– Насамперед треба відчувати кожного вихованця, знати, як до нього підійти, як переконати. Але опанувати це ремесло може не кожен. Є ж безліч прикладів, коли дуже хороший спортсмен так і не реалізував себе як тренер. Досі іноді ловлю себе на думці, що треба ще й краще працювати над вихованням доброти і вдячності.

МІГ ОПИНИТИСЯ В ІЗЮМІ

Як відомо, за кожним успішним чоловіком стоїть мудра жінка. Так і в нашому випадку. Іменинник каже, що родина підтримує його протягом усього життя. Пишається внучкою Діаною, яка наразі проживає в Польщі, та розповідає про дружину Надію Петрівну, з якою познайомився завдяки спорту:

– Я поїхав до Харкова на чемпіонат України з легкої атлетики. У готелі разом з іншими спортсменами спустилися в маленьку їдальню. Навпроти нас сиділа молоденька дівчина. Я запитав, чи вона знає пісню «Эти глаза напротив». Відповіла, що знає. Тоді запропонував: «Приходьте на стадіон, побачите, як ми співаємо!». Наступного дня біг 1500 м, виходжу на дистанцію, бачу – стоїть. І так ми з нею й познайомилися.
Далі Надя навчалась у Харківському ін­женерно-економічному інституті, а я 3 роки літав на побачення. Сідав у нашому аеропорту на «кукурудзник», за 40 хвилин долітав до Чернівців, обідав і ще годину та десять хвилин летів до Харкова. Там мав номер теле­фону адміністратора готелю, якому завчасно дзвонив, аби забронювати номер. Так і долітався (сміється).

Також пан Василь каже, що ще замолоду міг покинути рідне місто, але ви­рішив інакше, а друга половинка підтримала:
– Дружина родом з Ізюма. Туди ми щороку їздили до батьків Надії. Там, у маленькому містечку, було два великі заводи, на яких працювало майже все місто. А щоб на заводі була спортивна організація, треба мати певну кількість робітників, яка там, звичайно ж, була. Старшим інструктором хотіли запросити мене. Проте відмовився. Сказав, що з Кам’янця-Подільського не поїду, бо я один у мами. Почалися сімейні дебати. От за що я дружину й люблю, то це за підтримку. Вона сказала батькам: «Мені жити з чоловіком» – і приїхала сюди.

РЕЖИМ І ФОРМА = ЗДОРОВ’Я І ДОВГОЛІТТЯ

Попри 80-річний ювілей, співрозмовник досі водить машину, продовжує працювати та, здається, почувається краще, ніж дехто в 25.

– Василю Миколайовичу, відкрийте секрет хорошої форми…
– Усе дуже просто. Колись онук попросив мене купити йому пекінеса. І ось уже 13 років виходимо із собакою Тімкою на прогулянку о 5.45 ранку.
Якщо прийти до ліцею №17 о шостій ранку, можна нас там знайти. Там бігаю, є й тренажери, на яких можу позайматися. А якщо йде дощ, то теж виходимо, лише одягаю плащ і роблю зарядку під навісом школи. Далі приймаю холодний душ, а ввечері – теплий, аби розслабитися та добре спати.
Також займаюся разом із підопічними. Потрібно ж показати, як виконуються прискорення, підготовчі вправи тощо. Постійно кажу їм: «Запам’ятайте, що організм звикає до шкідливих звичок, але звикає і до фізичних навантажень. І якщо тримати себе в постійному режимі та тонусі, буде й гарне самопочуття».

Олександр ЩЕРБАТИХ.