В УКРАЇНСЬКЕ НЕ ДАМО ВИТИРАТИ НОГИ

«Ура! Свобода!». Олесі – семирічній онучці Антоніни КОВАЛЕВСЬКОЇ з Дніпрорудного, що за 20 км від Запорізької АЕС, доволі рано мислити філософськими категоріями, їй час радіти новокупленій ляльці чи грі з однолітками. Та війна не зважає на вік, не шкодує ні малого, ні старого… І, коли бусик висадив малу на вільну українську землю м.Запоріжжя, вона вмить доросла до таких цінностей, як воля, незалежність та Батьківщина, а вищенаведені слова були першими, якими маленька дівчинка хотіла поділитися з навколишніми, з усім світом.

У той момент як камінь із душі спав у родини Ковалевських. Пів року сім’я перебувала в окупації російських загарбників. Агресор одразу почав встановлювати свої порядки, тому вибір стояв невеликий: або триматися на постійному гачку в прийшлих зі зброєю, або рятуватися евакуацією.

ТЕЛЕВІЗОР НІЯК НЕ ВИМИКАВСЯ

– Мене немовби помістили в божевільню і одягнули в гамівну сорочку, – Антоніні Марківні важко підібрати слова, аби описати свій стан у неволі. – Зникло відчуття часу і місця, навіть розмовляти навчилися майже пошепки, бо, здавалося, що чужі очі й вуха всюди. Виглядаю з одного вікна, йде ворожий озброєний патруль, перейшла в кімнату, що виходить на іншу сторону, а там така ж історія. Боялися зробити зайвий рух, сказати слово, бо будь-яка необережність могла б зіграти проти нас.

На цілий сюжет для кримінального чтива походить історія з мисливською рушницею, що колись подарував її чоловіку брат. Зброя іржавіла в шафці,
бо бажання полювати в Павла Ковалевського, колишнього директора Дніпрорудненського заводу будівельно-оздоблювальних машин, ніколи не було. Проте в умовах війни для ворога вона могла зійти за червону ганчірку, незважаючи навіть на те, що подружжя вже давно пен­сійного віку. В паніці вирішують позбутися небезпечної речі, роз­бирають на частини та заливають будівельною сумішшю, щоб далі всі кінці рушниці сховати у воді Каховського водосхови­-
ща. Не одну нервову клітину втратили, поки реалізовували план її ліквідації. Та полегшен­ня від захоронення рушниці було короткочасним, навколо роз­гулювали завойовники з автоматами, які тільки й виглядали нову жертву.

– То в знайомого бізнес віджали, то сусіда доньки побили так, що кров під’їзд розмалювала, бо він служив в АТО, людей викрадали в білий день. Страшні звістки не мали кінця й краю, – розповідає Антоніна Ковалевська. – Щоб купити харчі, треба було вистояти декілька годин у довжелезній черзі, з магазинних прилавків зміталося все. В місті встановили мініпекарні, щоб хоч якось забезпечити жителів буханцями. Міський голова все метушився, бігав, чи завезли людям хліб, а потім його викрали в полон. Зникли інтернет і зв’язок, а з ним – і можливість зняти готівку та купити необхідне. Не доїдали, економили, рахували сірники. До продуктового дефіциту додався брак медикаментів, а наше здоров’я тільки й тримається на жменях таб­леток.

Мінус 15 кілограмів, тром­-боз лівого ока, що перестало бачити взагалі, життя в клітці та від­чуття, що ти собі не належиш, покинута домівка – ось що приніс «старший брат» Антоніні Мар­ківні, і це, як вона визнає, ще обі­йшлися малою кров’ю, бо залишилися живими. Дійсність навколишнього світу руйнувалася на очах, на місці синьо-жовтих стягів підняли триколори, на бігбордах – обличчя ворога, україн­ське телебачення і ЗМІ зміни­ли газети з російською пропагандою, а на офіційному сайті міста виклали вітання жителів Дніпрорудного з визволенням від київської влади, вулиці заполонила техніка зі свастикою «Z». Нашій героїні хотілося підійти до телевізора і чимшвидше вим­кнути те страшне кіно, та новий день приносив продовження жахливих епізодів. Життя під мечем ката, що могло обірватися в будь-яку мить, у постійному страху за рідних усе більше підштовхувало родину до рішучих кроків.

ЛИШЕ БИ ПОДАЛІ ВІД НЕНАВИСНИКІВ

Ні втрата трьохкімнатної квар­тири і дачі, ні довга дорога в невідомість, ні вік 70+, коли вже, здавалося б, все бачили на своєму шляху і нічого не страшно, не лякали Антоніну та Павла Ковалевських так, як «русский мир». Дніпрорудне та прилеглі села вони перетворили на свою базу, тому місто не обстрілювали, зате обдаровували російськими паспортами, крутили одну ж пластинку про «братні народи» та недружній Захід. Але за цією брехнею неможливо було приховати, як у повітрі витала ненависть до всього українського.

– Якось донька прийшла і каже, що треба їхати, інакше всі тут згинемо, треба рятувати дітей. У тій ситуації, як ніколи, відкрилися очі на те, що цінності – зовсім не речі, – ділиться співрозмовниця. – Більше як дві валізи не було можливості взяти, і в них нам довелося помістити все своє життя. Виявляється, людині багато не потрібно, аби лише рідні були поряд. Навіть не брали записники з телефонами, щоб ця інформація в руках окупанта нікому не нашкодила. Тиждень знадобився, щоб дістатися на підконтрольну Україні територію. Черга з машин вишикувалася в декілька кілометрів, мешканці виїжджали вагонами, щоб тільки якнайшвидше потрапити по той бік. На пунктах пропуску вивертали сумки, шмо­нали, допитували, як злочинців. Людей забирали без суду і слідства, і вони зникали в невідомому напрямку. Перед нами евакуйовувалися студенти з коледжу доньки, то за ними слід простиг, не знаємо, що з ними.

Запоріжжя, Тернопільщина.
І врешті в жовтні Ковалевські кидають якір у Кам’янці-Подільському. Не було конкретного маршруту, плану, коли в твій дім приходять убивці, спрацьовує інстинкт самозбереження. Но­ги і очі несли подалі від смертельної небезпеки. За тисячу кілометрів уже разом із кам’янчанами вони виглядають, ви­молюють довгоочікувану Перемогу.

– Історія, на жаль, повторюєть­ся, і політика північного сусіда до нас не змінюється. Скільки народів і поколінь гнобив імперський гніт. Батьки мого чоловіка – корінні білоруси – зазнали розкулачення і були вислані на кінець росії. Його рідні нині розкидані по хабаровському, красноярському краях, сахаліні. Свого часу Павло Михайлович приїжджав у справах у Мелітополь, де ми й познайомилися. Після того він уже нікуди не хотів повертатися, а я його відпускати. Чоловік цілком вважає себе українцем, із роди­чами практично не спілкується. Якщо їм кажеш, що ваші стріляють у нас, вони це сприймають як неправду, вселенську змову проти по­рядних росіян. Вони завжди дивилися на нас звисока як на придаток до корони його величності. Коли чоловіку доводилося їздити у відрядження до москви, то чув із-за дверей ті ж образи: «Що знову хохли приїхали».

Я зустрічала очі в очі їхніх солда­тів, вони не накачані, не під кай­фом, вони реально вірять у своє «визвольне» призначення. Нам давно не по дорозі з цими ірода­ми, наші шляхи мають розійтися, як розвідні мости.

Потрапивши до міста над Смотричем, Антоніна Ковалевська не хоче лукавити, що серце тут повністю змогло заспокої­тися. Від війни сховалися, але вона нікуди не ділася. Звикати до чужих місць, вулиць, облич було ще одним випробуван­ням. Із часом з’явилися нові знайомі, подружки, в яких можна було щось розпитати чи по-дівочому потеревенити по телефону. Нарешті старші люди поправили здоров’я, що добряче підкосилося в окупації, за що дякують місцевим лікарям. Куди б вони не звернулися, всюди їм ідуть назустріч, і це додає впевненості.

КАЗКАРИКУ, ДОЧЕКАЙСЯ!

Вона жалкує лише про одне, що не зустрілася з Кам’янцем за інших обставин. Затишному, краєвидному, історично багатому місту не можна не симпатизувати. Уявляємо, що це могла бути, для прикладу, екскурсія ді­тей до Старої фортеці, коли Анто­ніна Марківна працювала в Будинку піонерів у Мелітополі, звід­ки родом. Пізніше чоловіка запрошують працювати на завод у Дніпрорудне, куди переїжджає сім’я. Невдовзі дружина очолює місцевий РАЦС, і спів­праця у цій сфері теж була б плідною.

Також зав­жди активна Антоні­на Ковалевська розпочала за про­позицією міської ради створюва­ти музей історії Дніпрорудного.

– Наше місто відносно молоде. Всередині минулого століття неподалік будували залізорудний комбінат, і разом із ним виростав новий населений пункт. Коли ми вирішили заснувати музей, була лише гарна ідея і більше нічого, все робилося з нуля. Я погодилася, але як глянула на відповідне рішення сесії, де про кошти не було жодного слова, взялася за голову. Давати задню не було як, та й не в моєму стилі не довести до кінця розпочате. Отоді почалися мої «рейди» по музеях, довгі дні досліджень в обласному архіві, аби підійти до справи з професій­ного погляду, – згадує жінка. – За 10 років вдалося відкрити 6 тематичних залів, експонати збирали всюди. Про початки міста можна бу­ло дізнатися з перших вуст, я напро­шувалася в гості до першобудівель­ників міста, шахтарів, геологів тощо, а йшла від них із робочою формою, гітарами, приймачами, знаряддями праці та купою фактів, що лягали в основу майбутніх експозицій.

На допомогу приходили небайдужі, шукали меценатів, тісний зв’язок налагодився зі шкіль­ним клубом «Білі ворони», учасники якого ходили в туристичні й ар­хеологічні походи та ділилися цікавими артефактами з давні­ших періодів заселення цих те­риторій.

Антоніна Ковалевська не знає, що чекає на сховище, бо у варварів своя історія, яку вони насаджували протягом багатьох років. У неспокої вона за ще одне своє дитя – шкільний ляльковий театр «Талант», що теж створювався на порожньому місці. Обладнати кімнату, дістати декорації було ще тим завданням із зірочкою. Ляльки виготови­ла головна художниця Запорізького обласного театру ляльок Людмила Зінов’єва. Художній керівник і артисти театру допомогли здобути Антоніні Мар­ківні необхідні знання та навич­ки. Спонсором переважно ставав її Павло, котрий на той час займав посаду директора за­воду. Він знав напевне, що в його «генератора ідей» без творіння згасне блиск в очах, який колись полонив чоловіка. Са­ме взаємопідтримка і розумін­ня склали їхній рецепт довгого подружнього щастя.

Пані Антоніна не була б собою, якби, більшість життя пропрацювавши з дітками, не придумала, не реалізувала і такий проєкт для маленьких дніпрорудчан. Удень вона зі школярами репетирувала і давала вистави, а вночі писала сценарії.

– Так складалося, що робота сприяла тому, аби я римувала.
Допомагала не муза, а бажання влаштувати свято для дітлахів. Матеріалів не вистачало, особливо українською мовою, тому самій доводилося брати до рук перо. Перед нашим від’їздом встигла забрати з театру сценарії та ляльку-каз­карика в українському одязі. Як знайдуть ті кати, то ж витруть ноги, – хвилюється жінка.

Вона з нетерпінням чекає, коли дістане зі схованки і Каз­карика, і казки, поставлять но­ві вистави, повернуться дітла­хи і глядачі в театр, а жителі – в українське місто Дніпрорудне. Українці ніколи не будуть росіянами, і цей факт не змінити жодними тортурами.

Із цією вірою пара завітала до нашої редакції та поділилася віршами Антоніни Марківни. Те, що на душі, вона виливає на папір. Слова стріляють у ціль і не можуть залишити нікого байдужим.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.

ІНТЕРВ’Ю

Кореспондент: – Вітаю!
Юнак: – Вітаю!
К: – Чи можна взяти інтерв’ю?
Ю: – Так. На все хвилини три даю.
А Ви преса чи телеефір?
К: – Агенція «Крутий Зефір».
Ю: – Вашу агенцію я знаю,
Будь ласка, я відповідаю.
К: – У тебе хобі є чи ні?
Цікаво дуже це мені!
Ю: – Авжеж! Спортивний
комплекс поруч маю
І час даремно не втрачаю!
К: – Який вид спорту обираєш?
Досягнення якісь вже маєш?
Ю: – Бокс. По місту першість
рік тримаю!
Футбол, хокей, ще веліком ганяю!
К: – Різноманітна твоя справа!
Ю: – Спортивне хобі, маю право.
К: – Ти нагороди прагнеш мати?
Ю: – Ні! Моя мета – військовим стати
Та вчити літаки літати!
Сталевий птах, сталеві крила,
Ми разом з ним – потужна сила,
І ворожнечі не сховатись!
Я буду добре тренуватись!
Щоб Батьківщину захищати,
Пілотом класним треба стати,
Спортивний досвід знадобиться!
К: – Ти – молодець!
Хай все здійсниться!
Ти зробиш це! Я відчуваю!
Ю: – Це інтерв’ю запам’ятаю!
Ну, я побіг!
К: – Ти маєш справу?
Ю: – Так, так! Працюю на Державу!
К: – Герой майбутній цей хлопчина!
Незламна наша Україна!

***
Країну треба поважати!
Завжди гуртом про неї дбати!
«Мій рідний край – моя турбота» –
Не тільки гасло, ще й робота.
Щоб погань різну не терпіти,
Хазяйнувати треба вміти.
А хто не вміє – геть з дороги!
На місці топчуться ці ноги!
Бо нам тут жити, працювати,
З руїн Країну підіймати!
Дорослі люди та малі –
Господарі своїй землі!

Антоніна КОВАЛЕВСЬКА.