КОЛИ ЛІКАР НА СВОЄМУ ФРОНТІ

18 червня – День медичного працівника

Погодьтеся, не всім під силу зібратися й вирушити туди, де не вщухають обстріли, ллється кров і важкою ціною виборюється мир. Знаний багатьом ка­м’янчанам хірург, депутат міської ради 36-річний Мирослав СМОТРОВ без вагань повернувся у стрій після повномасштабного вторгнення рашистів. Уже май­же півтора року старший лейтенант медичної служби, ординатор другого відділення медичної роти 3-ї окремої танкової Залізної бригади – на передовій, рятує життя пораненим бійцям й іноді виконує обов’язки командира роти.

Рідним, колегам, однодумцям по фракції в міськраді неабияк бракує Мирослава Ігоровича в рідному місті. Але всі вони усвідомлюють, що золоті руки хірурга і його талант тепер потрібніші там, де точаться криваві бої за майбутнє України. Тож щодня моляться, аби війна закінчилася, бойові медики та захисники живими повернулися з поля бою.

Попри щоденну зайнятість на фронті, «Подолянину» вдалося в телефонному режимі поспілкуватися з Мирославом Ігоровичем про його шлях у медицину й порятунок наших бійців.

ВІД СЕРІАЛУ – ДО ВТІЛЕННЯ МРІЇ

Ще з дитинства співрозмовник визначився з майбутньою професією:

­ У 90­х роках я дивився американський серіал «Швидка допомога» про медиків міської лікарні Чикаго. Мені подобалося, як лікарі рятували життя людям, надаючи екстрену допомогу. Батьки бачили, як я, 8­10­річний хлопець, із захопленням дивився серіал, який більше цікавив дорослих. Тож мій вибір підтримали, хоча медиків у родині не було.

Крім того, завжди захоплювався природничими науками, особливо біологією. Оскільки жив у селі Смотрич, мав більше можли­востей спостерігати за природою, більше часу проводити на вулиці.

Уже з 8 класу чітко знав, куди вступатиму. Залюбки ходив на факультативи з біології, позаурочно відвідував Кам’янець­Подільське медучилище, адже писав наукові роботи із Беллою Липівною Каушанською.

Після закінчення тодішньої 14 гімназії майбутній абітурієнт швидко визначився і з вишем для вступу. Спочатку сам поїхав до Києва, однак столиця зустріла прохолодно, тому не сподобалася. До душі ж припав Вінницький національний медичний університет ім.Пирогова.

­ Коли приїхав у Вінницю, місто та університет зустріли з розкритими обіймами, ­ продовжує Мирослав Ігорович. ­ Знайомі розповіли, що цей виш дає кращі знання, і там відсутні підходи до корупції: можеш вчитися ­ вчися. Розумію, що кожен випускник хвалить свою альма­матер, і це зрозуміло. Але у Він­ниці я здобув гарні знання та вміння.

Крім того, викладачі добре ставилися до студентів. У позаурочний час ми могли разом грати в шахи, спілкуватися. Викладачі ніколи не перешкоджали бажанню студентів стати гарними лікарями, навпаки, лише заохочували і створювали відповідну атмосферу. Так, на старших курсах нас брали асистувати під час проведення операцій. А я ще був таким, що не соромився напроситися (сміється).

Мені на все життя закарбувалася фраза професора Шапаренка, на жаль, уже покійного: «Той, хто встигає в науці та навчанні, встигає скрізь: і погуляти, і відпочити, і особисте життя влаштувати». Зі мною так і сталося. Повертався з пар, готувався до занять і мав вільний час, аби прогулятися Вінницею, а це гарне місто. Також з одногрупниками встигали навіть заробити додаткові кошти.

ПЕРЕМОГЛА ЗАГАЛЬНА ХІРУРГІЯ

Саме завдяки активній вдачі Мирослава Смотрова, потягу до медицини, бажанню спробувати себе в різних спеціалізаціях, ще під час навчання в університеті він зумів під час практик перебрати досвід маститих лікарів. Словом, у вільний від на­вчання час студент ішов до лікарні по нові знання. 

– Під час студентських практик ходив у нашу районну лікарню на нічні зміни. У Вінниці асистував на операціях і теж чергував.

Коли приїжджав до Кам’янця, вдома не сидів. На старших курсах планував стати нейрохірургом. Тож якось прийшов у нейрохірургію до відомого лікаря Анатолія Лонтковського, на жаль, уже покійного. Запропонував допомогу і робочі ру­-ки. Він запитав: «А що вмієш робити?». «Гачки тримати, а далі навчуся». Навчаючись на 5 курсі, щойно була така нагода, я теж брав участь в операціях на хребті та головному мозку. Нейрохірурги, зокрема і Юрій Анатолійович Лонтковський, у свою чергу теж підсилили любов до медицини.

Нині, під час повномасштабної війни, скажу, що недаремно ходив по різних відділенням. Усі знання стали в пригоді в порятунку наших бійців.

Свого часу Мирославу Смот­рову пропонували продовжувати вчитися на військового медика, однак він все-таки обрав загальну хірургію. Визначитися у виборі допоміг знаний у Кам’янці-Подільському хірург Валерій Арсенюк.

– Школи хірургів у Кам’янці та Хмельницькому доволі потужні. Власне там і проходив інтернатуру у різних відділеннях: загальна хірургія, ургентна, онкологія, гнійна. Розпочав із гнійної хірургії в Хмельницькому. Це був 2010 рік. Працював із професіоналами своєї справи, які заклали гарні основи і в роботі, і в спілкуванні з пацієнтами.

Згодом роботу в лікарні хірургом поєднував із викладанням у Кам’янець-Подільському медучилищі. Академічність, до речі, допомагає розкладати по поличках знання і підходи. Коли ти навчаєш інших, сам також навчаєшся. Студенти приходили в операційну на чергування. Так поєднувалася робота як педагогічна, так і хірургічна.

СПОЧАТКУ БУЛО АТО

2015 року Мирослава Смот­рова мобілізували, й він без вагань поповнив лави захисни­ків. Зізнається, що тоді на сході України й отримав перший до­свід військової хірургії. Рік Мирослав Ігорович рятував життя нашим бійцям у тодішньому Артемівську (нині це Бахмут). Евакуював, оперував, надавав невідкладну допомогу, а за потреби на гелікоптерах доставляв поранених у госпіталі в Харків і Краматорськ. Пік роботи, як при­гадує, припав на вихід військових із Дебальцевого:

– Емоційно важко сприйняв випадок, коли молодий воїн на полі бою зазнав політравм, зокрема і важкого поранення обох очей. Я йому надавав допомогу і транспортував до Харкова. Важко було морально, адже розумів, що хлопець залишиться інвалідом.

Нелегко було пережити і смерть 4-річного Іллюші, котрий помер на руках. Нас покликали на допомогу цивільні люди. Все, що встигли, зробили, але було запізно.

ІЗ ТУРБОТОЮ – В «ТУРБОТУ»

Після демобілізації Мирослав Ігорович повернувся до рідного Кам’янця і перекваліфікувався на дитячого хірурга:

– Коли помер дитячий хірург Валерій Татарчук, постало запитання: а хто оперуватиме найменших ка­м’янчан? Оскільки я відвідував різні відділення і навіть встиг попрацювати з Валерієм Зіфрідовичем під час навчання в інтернатурі, подумав, а чому б не спробувати. Хоча лікувати дітей завжди важче, крім того, потрібно знайти спільну мову ще й з батьками, пояснити їм ситуацію, аби вони довірили найцінніше – власних дітей. І це набагато важче, ніж пояснювати дорослій людині стан її здоров’я.

Я поїхав у Київ навчатися в обласній дитячій лікарні. Багато чого знав, але вдосконалився, закупив необхідні інструменти й почав оперувати діток, а іноді – й дорослих. Такий графік працював до 2020 року, доки мене не обрали депутатом міськради. Коли балотувався, мене часто запитували, чи не залишу дитячу хірургію. Відповідав, що діток оперуватиму й надалі, а ось дорослих – рідко. Але з медичного учи­лища, де викладав 7 років, звільнився, бо фізично вже не міг усе тягнути.

Непосидючий характер, бажання змінювати все на кра­ще, господарчу нотку і золоті ру­ки Мирослава Ігоровича запримітив і міський голова Михай­ло Посітко, запропонував йому очолити територіальний центр соціального обслуговування «Турбота», який містить як медичну складову, так і соціальну. На той час заклад перебував на межі життя і смерті: не працював через епідемію ковіду та сумний фінансовий стан. Фактично, за два роки новоспеченому керівнику вдалося зробити чимало: утеплити будівлю, поремонтувати дах, замінити сантехніку, розпочати ремонти всередині приміщення, надати нового обличчя їдальні. Руку господаря помітно і на прилеглій території. Керівник виношував нові плани, як ще покращити перебування пенсіонерів та інвалідів у закладі. Але деякі з них довелося відкласти через вторг­нення росіян в Україну.

Однак, навіть перебуваючи за тисячу кілометрів від «Турботи», Мирослав Ігорович знаходить хвилинку, аби поцікавитися життям свого дитяти. Ба більше, йому вдалося залучити меценатів із Німеччини, які везуть до Кам’янця тренажери для ЛФК.   

– Коли мені запропонували посаду керівника «Турботи», я погодився, однак хірургічну діяльність не залишав, – додає Мирослав Ігорович. – Адже добре пам’ятаю слова професора Смольського, нашого колишнього декана: «Хлопці й дівчата, запам’ятайте одну річ: будучи лікарем, ви завжди  матимете на хліб із маслом!». Без хірургії я не уявляю свого життя, тож поєдную ро­боту директора і дитячого хірурга.

Попри війну, продовжуємо покращувати наш заклад. І приємно, що це бачать кам’янчани та меценати. Один потужний місцевий підприємець якось сказав: «Мені подобається, як ви робите свою справу й розвиваєте заклад, немов вазон, за яким хочеться доглядати й іншим».

Тому ми радо залучаємо до співпраці благодійників, котрі проявляють бажання допомогти «Турботі». Бо лише бюджетними коштами досягти покращення закладу важко.

НА ФРОНТІ МАЙЖЕ ПІВТОРА РОКУ

Після повернення з АТО Мирослав Смотров перебував на військовому обліку як резер­віст 80 бригади високомобільних десантних військ. Іноді їздив на війсь­кові збори, набував азів військової справи й проходив стрибки з парашутом. Ранок 24 лю­того розвернув стабільне життя в інший бік. І хоча медик міг би отримати «бронь», однак це не про нього. Кредо його життя: лікар – це не лише бути там, де тобі зручно, а там, де ти потрібен.

– Мені зателефонували, пові­домили, що сформувалася третя танкова бригада, якій потрібен медик. 6 березня 2022-го мене мобілізували, і вже 8 березня ми поїхали на фронт, – каже військовий лікар. – Спочатку приїхали на Дніп­ропет­ровщину, а далі – на Харківщину, в місто Барвінкове Ізюмсь­кого району. Тоді Ізюм повністю захопили росіяни, велися активні бойові дії. Ми тримали там фронт достат­ньо довго. Березень, квітень, травень – пікові місяці нашої обо­рони. Техніки було замало, все робилося живими силами, тому було багато поранених і, на жаль, загиб­лих.

Жителів евакуювали. Ми освоїлися в лікарні на першому поверсі. Розгорнули там перев’язувальну і протишокову кімнатки. Такі ми робили вперше, але під керівництвом Харківського госпіталю. Нам привозили важких поранених, яким за лічені хвилини потрібно допомог­ти. Бійці потрапляли в протишокову кімнатку, де стабілізували їхній стан, зупиняли кровотечу, а вже потім переводили в операційну. Більшість часу працювали на генераторах, адже часто траплялися перебої з електропостачанням.

У Барвінковому все пережили: авіаобстріли, артилерійські, мінометні. Пам’ятаю, одного дня ви­йшли на вулицю пити каву, адже перебувати в лікарні постійно було небезпечно. Квітневе сонечко почало виглядати, стали з хлопцями в ярочку, смакуємо кавою. І тут чуємо свист – мінометний обстріл.  Так із тією кавою й попадали хто куди. Уже потім я жартував: «Вияв­ляється, можемо стрибати ще краще, ніж на олімпійських іграх». Бо коли чуєш свист, відчуття словами не передати. Як усе там пережили, на якому «автоматі» – не знаю.

Загалом медиків виділяють як окрему касту військовослужбовців, не ображають (усміхається). Група медичного забезпечення – як елітний підрозділ.

Коли ж ЗСУ блискавично і стрім­ко пішли в контрнаступ, співрозмовника перевели в ін­ше місце – Балаклію. У перші дні важких боїв роботи медикам додалося:

– У Барвінковому за день надходили 40 бійців із пораненнями різного ступеня, іноді їх було до 80.
А тут атака в серпні, і 109 поранених та з контузіями привезли до на­шого стабілізаційного пункту – це ФАП, де є хірург, анестезіолог і допомагає терапевт. За день усім надали меддопомогу.

За майже півтора року пере­бу­вання на фронті співрозмовник ба­гато чого пережив і бачив. Часто ви­їжджає на евакуації, аби транспортувати поранених воїнів:

– Нині я перебуваю в Куп’янському районі в передовій хірургічній групі – це та перша допомога, що надається на першому етапі ева­куації з поля бою. Без наших вправних рук і вмінь половина поранених не доїхали б до шпиталів. Адже час­то привозять хлопців уже із зупинкою серця. Ми запускаємо серце, стабілізуємо стан і відправляємо в госпіталь. Частина бійців, на жаль, там помирають. Річ у тому, що наші хлопці вже вкрай виснажені, вони погано сплять, харчуються, й їхні ор­ганізми погано борються з травмами і пораненнями. Але, попри все, ми даємо хлопцям шанс на життя.

Пам’ятаю, як привезли військового із зупинкою серця. Серце запустили, прооперували і відправили в госпіталь. Він опритомнів, до нього приїхала дружина, з якою ще встиг поспілкуватися. На жаль, через чотири дні військовий помер. Бійці часто зазнають важких поранень. Прикро, але іноді як би медики не намагалися їм допомогти, в деяких випадках  безсилі.

Не могли не поцікавитися: а чи доводилося рятувати життя зем­лякам?

– У нас настільки великий потік хворих, що їхні обличчя навряд чи впізнаю, – зізнається лікар. – Я не занотовую даних бійців, це роблять працівники в реєстратурі. Але згодом часто отримую подяки як від кам’янчан, так і хмельничан. Вони мене впізнають і дякують. Правда, один випадок закарбувався в па­м’яті. Нам привезли хлопчину у важ­кому стані. Я лише запам’ятав його позивний. А через декілька днів дзвонять із Кам’янця і розпитують про нього. Кажу: «Оперував, дякувати Богу, врятував». Виявилося, що це син мого знайомого. Коли я приїжджав у відпустку, зустрічався з батьком, який щиро дякував.

Іноді цікавлюся подальшою долею врятованих бійців. А буває, що вони самі мені пишуть: «Дякую Вам! Я вже повернувся на службу!», або ж зустрічаюся з ними вже на інших локаціях.

Правда, деяким життя подарували, але багато хлопців травмовані й покалічені.

ПЛАНИ ПІСЛЯ ВІЙНИ – АКТИВНО ЖИТИ!

Війна виснажує всіх: і тих, хто на полі бою, і тих, хто рятує життя. Тож часто й самі медики потребують допомоги. Проблеми зі здоров’ям мав і кам’янчанин.

– Професійна хвороба хірургів – це вени через стоячу роботу. А на війні доводиться весь час прово­дити на ногах, носити поранених, оперувати, тож мав проблеми з ногою. Але під час відпустки підлікувався, й стало краще.

Короткі відпустки окриляють Мирослава Ігоровича. За декілька днів він встигає побувати в лікарні, «Турботі», зустрітися з рідними та друзями, забігти до міської ради. Найважчий момент, як зізнається, – повернення у стрій:

– Важко, коли їду від дітей, адже вони неабияк сумують за мною. Коли сину виповнилося три роки, я поїхав в АТО, коли доньці виповнилося три роки, я поїхав на повномасштабну війну. Тому діти відчу­вають брак спілкування, вони хочуть бачити тата вдома. Дружина, батьки, брат намагаються бути поруч із ними, допомагати, але тата вони не замінять. Я вдячний рід­-ним за розуміння, підтримку і турботу, яку відчуваю, навіть коли їх немає поруч.

Я завжди кажу: добре, що в міс­ті відносно спокійно, люди працюють, місто розвивається. Задля цього ми й стримуємо ворога.

За мужність, професіоналізм, патріотизм Мирослава Ігоровича відзначено низкою подяк та нагород. Зокрема, в його солідній колекції можна побачити відзнаку президента «За участь в антитерористичній операції», на­грудний знак «За зразкову службу», відзнаку командира 3-ї окремої танкової залізної бригади, почесну грамоту міськради та Хмельницької облради, які отримав торік до Дня Незалежності України. Має і відзнаку Кам’янець-Подільського міського голови «За заслуги перед міською громадою».

Як і для всіх українців, найбільша мрія Мирослава Ігоровича – переможний мир України. Має вже плани на мирне життя:

– Активно жити, працювати, розвивати місто заради майбутнього наших дітей. Після Перемоги нарешті буде час набутися з рідними й зустрітися із друзями.