ПАСІОНАРІЙ

Багато води втекло з тих пір, минуло літ і літ – понад пів століття, а Василь Григорович і досі достеменно пам’ятає, як напередодні нового 1967 року Ганна Іванівна Гніздовська, вчителька української мови і літератури Зіньківської се­редньої школи, що на Віньковеччині, оголосила, що учень 7-В класу Васько Ковальчук написав найкраще твір на новорічну тематику і став переможцем загальношкільного конкурсу. Ганна Іванівна була гарним дитячим психологом, тому ті літературні змагання були не за програмою, а власний педагогічний прийом, своя методика і практика навчання та виховання, коли поєднувалися доброта, увага до учня, вміння зацікавити, розкрити його здібності.

Згодом, побачившись із Василевими батьками, Григорієм Тимофійовичем і Євдокією Максимівною, вчителька повідала їм про творчі здобутки свого найкращого учня. При цьому додала: «Талановитий у вас син, ерудований, начитаний, я завжди в захваті від його наполегливості в досягненні мети, енергійності, яка в нього аж «зашкалює» й вистачає і на навчання, і на спорт, і на заняття музикою та малюванням, тож із такими здібностями багато досягне в житті». Як кажуть, пророчими стали слова досвідченого педагога.

Усі ми приходимо в цей світ, істина беззаперечна, для любові й добра, для того, щоб змінити його на краще, зробити затишнішим і добрішим. Тим самим творимо історію. Кожен по-своєму, але кладе власну цеглину в її грандіозну будову.

І професор Василь КОВАЛЬЧУК належить саме до таких людей, які своє життя будують чітко і спрямовано, сповідуючи принцип, якого ще нікому не вдавалося спростувати: лише праця, наполеглива праця і високий професіоналізм можуть привес­ти до успіху та визнання. А ще зі шкільних років затямив настанову батька – багаторічного керівника успішного агроформування, що завжди потрібно бути рішучим і сильним, адже саме таких поважають, виокремлюють як особистість з-поміж інших, обирають ватажками.
Тож не дивно, що вже у старших класах, завдяки своїм багатогранним здібностям, у тому числі й першості в навчанні, авторитету, вмінням вселяти в інших упевненість, Василь став беззаперечним лідером серед ровесників. За його безпосередньої участі в Зіньківській школі було створено футбольну команду, де його обрали капітаном, уперше в районі – вокально-інструментальний ансамбль «Веселка», в якому грав на гітарі. Усі свої лідерські якості він сповна застосував, ставши студентом інженерно-механічного факультету Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, на який вступив, при конкурсі 1-12, за порадою батька. «По-перше, залізо ти любиш не менше, ніж свій футбол, по-друге, маючи фах інженера, роботу завжди знайдеш як у селі, так і в міс­ті», – прагматично
радив Григорій Тимофійович. Уже з першо­-го курсу брав активну участь у громадському житті вишу, занадто спортивному, неодноразово виборював перші місця як на місцевому, так і обласному рівнях у змаганнях із важкої атлетики (штанга), тенісу і, звичайно ж, футболу, навіть вийшов переможцем інститутського кон­курсу «Нумо, хлопці!». 1973 року створив у рідному Зінькові футбольний клуб «Фортуна», залучивши до участі в ньому по­-над три десятки сільських юнаків, клуб, яким опікується й донині, є неабиякою гордістю зіньківчан.

Відтак, після отримання дип­лома інженера-механіка, працю­вав за фахом у Кам’янець-Поділь­ському районному об’єднанні «Сільгосптехніка», служив в армії, був на різних керівних посадах в органах політичного управ­ління Кам’янеччини. Важливою віхою в його житті стала участь у керівній команді Ка­м’янець-По­дільського радгоспу-технікуму – господарство, яке очолив, вдалося, як кажуть, не лише підняти з колін, а й вивести в одне з успішних у районі.

Та з особливою повнотою розкрився талант фахівця нової генерації, успішного менеджера та науковця на посаді директора коледжу Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП), яку обіймав упродовж майже двох десятиліть. Щоб розширити професійний фах, дотримувався принципу безперервної освіти – закінчив економічний факультет Кам’янець-Подільського сільськогос­подарського інституту, Київсь­кий інститут політології і соціаль­ного управління, аспірантуру Національного аграрного університету, отримавши вчений ступінь доктора філософії в галузі економіки, звання професора, академіка Міжнародної академії наук екології і безпеки життєдіяльності. Слід відзначити, що до викладання в новому освітньому закладі були залучені викладачі провідних університетів міста та області відповідного рівня кваліфікації та профілю – доктори і кандидати наук, професори і доценти, академіки, керівники-практики ус­пішних підприємств. І нині професор Ковальчук пишається тим, що багато колишніх випускників очолюваного ним закладу досягли вагомих успіхів у своїй роботі, стали провідними фахівцями. При цьому не полишав зв’язків із рідною альма-матер (на все вистачало енергії): співпрацював на кафедрі менеджменту і адміністрування Подільського аграрно-технічного університету. У його творчому доробку чимало теоретичних і практичних надбань з управління виробництвом, соціальними процесами в сучасних колективах.

Розповідь про нашого героя була б неповною, якщо не сказати про його багаторічне захоп­лення живописом, що він є учасником багатьох художніх виставок, його картини містяться в громадських і приватних колекціях України, Польщі, Італії, США, а його міська квартира взагалі перетворилася на картинну галерею з майже сотнею справж­ніх витворів художнього мис­тецтва.

Уже вийшовши на заслужений відпочинок, професор Василь Ковальчук недавно видав «нагора» ще одну досить солідну працю, над якою працював упродовж декількох років – художньо-документальне автобіо­графічне ілюстроване видання з промовистою назвою «Пасіонарій». Чому саме так назвав цей твір, як пояснює в передмові до нього сам автор, тому що сам себе відносить до людей енергонадлишкового типу і впродовж усього життя нічого з цим не може вдіяти. В книзі-­сповіді на понад 500 сторінках йдеться про життєвий шлях пересічної людини на зламі століть, про долю окремої особис­тості, починаючи від перших вражень світосприйняття, формування життєвих цінностей, характеру і до осмисленого вибору життєвого шляху. Розкривається особистий погляд на тему дітей і батьків, сутність людських взаємин, оволодіння професією, відданість захопленню, прагнення реалізувати себе в сучасному суспільстві. Це свого роду і книга-енциклопедія про рідний край, історію вічного Зінькова. Сімейно-родинна сага звернена до нинішніх і наступних поколінь родоводу, друзів, людей з іскринкою в очах, романтиків, спроможних піднятися над сірою буденністю, чесних, добропорядних, неупереджених.

Відлинули в далеч роки. Як журавлі. Один за одним. Про­жито чимало, але прожито з гідністю і користю. 27 червня Василь Григорович відзначатиме 70-річний ювілей. «Труди і дні» його повновагі, як зерна в дозрілому колосі. Зароненим у грунт розмашистим і життєствердним рухом сівача мудрого, доброго, вічного вони проростають і колосяться, множать світло і доб­ро. Якщо озирнутися, то можна помилуватися на плоди своїх праць: чесних і гідно вихованих спільно із дружиною Світланою Олександрівною сина Олега, який нині зі зброєю в руках мужньо захищає цілісність і незалежність України, на жаль, сина Вадима, який не так давно раптово відійшов у вічність, онуків Даринку і Миколку, на щирі слова подяк від сотень колишніх вихованців, яким допоміг опанувати необхідні для життя знання, власноруч спорудженим затишним будинком і виплеканим садом неподалік від сивочолого Дністра. Та не так часто, як би того хотілося, доводиться Василеві Григоровичу посидіти на його крутосхилах із вудочкою, попоратися в саду чи городі – все це у вільний від роботи час, роботи громадської, адже він започаткував нову сторінку свого життя, очоливши 2021 року ветеранську організацію Кам’янеччини. З великим багажем життєвого досвіду і притаманною енергією, недаремно ж вважає себе пасіонарієм.

Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.
Фото Станіслава Стояновського.