Четвер, 13 Червня 2024 р.

«ПЛАНУЮ НЕ ВТРАЧАТИ ОПТИМІЗМУ І ЗБЕРІГАТИ ФІЗИЧНУ ФОРМУ»

Сергій КопиловДовідка: Сергій Копилов народився 1963 р. в м.Слов’янськ Донець­кої області. Того ж року батько Анатолій Олексійович за направленням отримав роботу в Кам’янці-Подільському, і родина переїхала. Закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Шевченка (1985). Працював у Луцькому педінституті, стажувався в Софійському університеті (Болгарія). З 1988 р. – в Кам’янець-Подільському педінституті: асистент, старший викладач, доцент, професор. Із 2002 р. – декан історичного факультету, з 2006 р. – завідувач кафедри всесвітньої історії.
Із 30 січня 2013 р. – ректор Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка.
Інтерв’ю «Сергій Копилов: працею та інтелектом до ректорського крісла», надруковане в «Подолянині» 21 червня 2013 р., доступне на сайті газети (podolyanin.com.ua).


У 20 років чоловіка оцінюють за зовнішністю, у 30 років його успіх міряють здобутою освітою, у 40 – професією і статками, у 50 – репутацією серед колег, а от у 60… У 60 чоло­віків не оцінюють, а цінують, поважають і захоплюються!

І саме такі емоції викликає у своєї родини, друзів, колег та студентів ректор Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка Сергій КОПИЛОВ. Не лише доктор історичних наук і професор, він чудовий чоловік, турботливий батько, прекрасний дідусь, вірний друг, мудрий наставник, справедливий керівник, вправний водій, заядлий бджоляр… Перелік визначних у житті ювіляра місій можна продовжувати довго. Але про все поетапно.

Напередодні 60-ліття у своєму вже традиційному ювілейному інтерв’ю для «Подолянина» Сергій Анатолійович розповів про досягнення вишу, розкрив секрети моральної стій­кості та поділився планами на майбутнє.

105 РОКІВ УСПІХУ: ПРО ДОСЯГНЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ

– Сергію Анатолійовичу, насамперед хочемо дізнатися про найголовніші досягнення, які стали знаковими у Вашому житті за 10 років, із моменту нашого останнього ювілейного інтер­в’ю?

– Знакові досягнення для мене ті, які втілилися завдяки колективу університету. Це науково-педагогічні працівники, декани, прорек­тори і загалом усі, хто тут працює. Тому що одна людина не може забезпечити функціонування такої потужної установи як університет, навіть виконуючи всі ті посадові обов’язки, що передбачені зако­нодавством України про вищу освіту.
Університет пережив чимало викликів. Одним із найсерйозніших був ковід, що суттєво вплинув на сферу освіти. Починаючи з весни 2020 року, пандемія похитнула організацію навчального процесу. Але ми дотримувалися всіх рекомендацій міністерств охорони здоров’я та освіти і науки. Освітній процес був переведений у дистанційний, а згодом – у змішаний формат навчання, який вніс дуже суттєві корективи в життя кожного науково-педагогічного працівника: від ректора до асистента. Довелося терміново адаптуватися до викликів, підлаштовуватися до вимог і безперервно навчатися разом зі здобувачами в новому вимірі. Але я впевнений, що ми впоралися.
Цьогоріч університет відзначатиме 105-ту річницю. А п’ять років тому на державному рівні відбулося відзначення сторічного ювілею, яке зафіксовано Постановами Верховної Ради та Кабміну. Упродовж останніх років університет активно розвивається, що засвідчує функціонування 89 освітніх програм (49 освітньо-професійних програм для бакалаврів, 32 – для магістрів, 8 – для докторів філософії. – Прим. авт.).
Ми зберегли всі програми і лише цього навчального року успішно акредитували 28 із них. Також цьогоріч на базі кафедри соціальної педагогіки і соціальної роботи відкриваємо нову освітньо-професійну програму першого (бакалаврського) рівня вищої освіти – Со­ціально-психологічна реабілітація. Університет завжди намагається реагувати на актуальні запити ринку праці. На ринку освітніх послуг Хмельницької області жоден ЗВО не здійснює фахової підготовки першого рівня вищої освіти за цією ОП. В Україні лише деякі виші за такою ОПП здійснюють підготовку здобувачів другого (магістерсь­кого) рівня вищої освіти. Ми перші, хто готовий до реалізації цієї освітньо-професійної програми на базі на­шого університету. До того ж у Ка­­м’ян­ці озвучено плани щодо створення найближчим часом Цент­ру медико-соціальної реабілітації для військовослужбовців, містян і внут­рішньо переміщених осіб.
До визначних подій можна віднести успішні виступи наших спортс­менів у міжнародних і всеукраїнських змаганнях. Зокрема, на цьогорічній XVIII літній Універсіаді України. Статистика наших здобувачів і результати винятково високі. Маємо перемоги від волейбо­лістів (і жіноча, і чоловіча команди), дзюдоїстів, від команди з настільного тенісу… І все це за умови, що ми – неспеціалізований освітній заклад. Функціонує лише факультет, але нам вдалося в деяких видах спорту перевершити і Національний університет фізвиховання та спорту України, і Харківську держ­академію фізичної культури, і Львівський державний університет фізичної культури тощо.
Торік університет провів одну з найвдаліших вступних кампаній і набрав 2000 студентів. Це значний контингент, завдяки якому збереглися робочі місця.
Із найновіших вагомих досягнень: у червні 2023 р. розробники Світового рейтингу впливу Times Higher Education Impact Rankings оприлюднили результати рейтингування на основі оцінювання університетів світу щодо 17 Цілей сталого розвитку ООН (ЦСР), які характеризують їхню освітню, дослідницьку та адміністративну діяльність і вплив на суспільство. До рейтингу потрапили університети зі 112 країн світу, з яких – 32 українські ЗВО. Серед них і університет Огієнка, який увійшов до 1000+ рейтингу. Це свідчення продуктивної та злагодженої роботи всього викладацького і студентського колективів.

ТРОХИ ПРО ПОЛІТИКУ

– Три роки тому Ви успішно підтвердили свій статус ректора на чергових виборах. Проте вперше боротьба за ректорство цього разу була напруженою. Чи не зазнали політичних переслідувань опоненти?

– Кожен із нас мав свої пріоритети та цілі щодо керівництва університетом. На момент мого приходу до університету (1988 року) я мав дружні стосунки з моїм опонентом (доктором історичних наук, професором Олександром Федьковим. – Прим. авт.). Такими ж вони залишилися і донині. Жодних переслідувань чи зведень рахунків не було, немає і не може бути.

– Ще декілька слів про політику: Ви стабільно берете участь у місцевих виборах, але, як депутат, не залишилися в сесій­ній залі. Чи плануєте все-таки додати до своєї біографії депутатство?
– 2004 року за результатами виборів я потрапив до складу міської ради, але, зважаючи на завантаженість на посаді декана історичного факультету, зрозумів, що не зможу бути корисним громаді й написав заяву про складання депутатського мандата. На майбутнє планів повертатися у політику не маю.

ОСВІТЯНСЬКИЙ ФРОНТ ТРИМАЄ СТРІЙ

– Неможливо уникати важких запитань, коли щохвилини ми ризикуємо нашими життями і життями наших захисників. Війна змінила звичний режим не лише кожного з нас, а й освіти загалом. Які основні викли­ки нині стоять перед університетом?

– Головний виклик перед вишем – допомогти ЗСУ. І ми цим займалися фактично з першого дня агресії російської федерації. Допомога була різноплановою. Конкретно вказувати на загал свідомо не будемо, зважаючи на її характер. Проте вагомість цієї допомоги підтверджують дві відзнаки. Перша – від Головнокомандувача ЗСУ генерала Ва­лерія Залужного за значний особис­тий внесок у наданні всебічної допомоги підрозділам Збройних сил України, активну волонтерську діяль­ність в умовах воєнного стану та з нагоди Міжнародного дня волон­тера – почесний нагрудний знак «За сприяння війську». Друга – від Командувача Сил підтримки ЗСУ бригадного генерала Дмитра Гереги «Хрест Сил підтримки ІІ ступеня».
Ці нагороди не лише мої, а й усього університету. Адже ми безперебійно надавали допомогу внут­рішньо переміщеним особам: в окремі місяці в гуртожитках універ­ситету розміщували 500-600 осіб, цифра постійно змінювалася. На сьогодні це в середньому близько 200 людей.
Ми прийняли і забезпечили потреби низки закладів освіти, які були переміщені до Кам’янця-Подільського, – це Східноукраїнський на­ціональний університет ім.Володимира Даля (м.Сіверськодонецьк), Військово-морський ліцей ім.віце-­адмірала Володимира Безкоро­вайного (м.Одеса), Бахмутський фа­ховий коледж культури і мистецтв ім.І.Карабиця (м.Бахмут) та інші.
Чимало наших працівників, здобувачів і випускників нині гідно захищають країну в лавах ЗСУ. Десятки з них зазнали важких поранень, а деякі, на превеликий жаль, загинули за наш спокій і мир. Щоразу, коли бачу рідні огієнківські прізвища, огортає невимовний біль. Але вірю, що Перемога близько, знаю: поки ми тримаємо стрій – усе буде Україна.

СЕРГІЙ КОПИЛОВ БЕЗ КРАВАТКИ

– І все ж, розкажіть, який він Сергій Копилов за межами університету: тато, чоловік, дідусь, бджоляр, садівник?..

– Бджільництво – це моя маленька слабкість. Маю стаж 30 років. Як зараз пам’ятаю: коли приїхав працювати до Кам’янця, в мене був такий потяг спробувати «створити» мед. Тодішній старший викладач кафедри історії України Борис Кушнір і завідувач кафедри української мови Петро Ткачук (на жаль, обидва вже покійні) взяли мене на свою пасіку в селі Станіславівка (на батьківщині Бориса Кушніра). Там я пройшов «школу молодого бджоляра», як вони мені пояснили, навіть по закінченню видали символічне посвідчення. Відтоді вже маю власну пасіку, в якій 25 бджолосімей.
Люблю ловити рибу, збирати гриби. А ще дуже люблю тварин. Довгий час тримав песика на кличку Періс Хілтон, але, на жаль, тварини помирають швидше за гос­подарів. Я вважаю, що собака, як і кожна домашня тварина, – це міра відповідальності та втрата мобільності, то­му до цього потрібно ставитися сер­йозно.
На дачі, крім пасіки, ще маю садок. Пильную дерева, частую рідних смачними, власноруч вирощеними фруктами і ягодами. Особливо їх полюбляють онуки. Їх у мене троє: старші двійнята Давид і Софія, а молодший – Анатолій (його назвали на честь прадідуся – мого батька, бо вони народилися в один день). Онуки проживають разом із моїми дітьми в Києві. Але, у зв’язку з регулярними обстрілами столиці, від травня вони вже декілька тижнів живуть на дачі у Великій Слобідці.
А оскільки я перебуваю у відпустці, то весь вільний час намагаюся приділити внукам.

– 60 – солідна цифра, але на який вік відчуваєте себе в душі? Розкажіть про здоров’я, як вдається тримати себе у формі?
– Секрет простий – фізична робота. На пасіці, в саду, на городі – це найкращий спорт. Улітку також плаваю в Дністрі, вода нині вже дозволяє це робити. Стараюся триматися у формі, щоб не відпускати силует і не занедбувати здоров’я.

«ВІДСВЯТКУЮ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ»

– Як плануєте відсвяткувати ювілей? І, забігаючи наперед, що порадите собі, 70-літньому? (Щоб ми обговорили це в наступному ювілейному інтерв’ю).

– Планую відсвяткувати ювілей традиційно для себе – на робочому місці. Недавно знайшов фотографію, де мені виповнилося 40 років, я був деканом історичного факультету. Нічого особливого не відбувалося, звичайний робочий день, я проводив лекцію. Колеги ввійшли в аудиторію і привітали мене разом зі студентами. Тому, як і завжди, не планую жодних урочистостей. А собі 70-річному побажаю не втрачати оптимізму і зберігати належну фізичну форму.

Ольга ГОЛУБ.