Неділя, 14 Липня 2024 р.

В ОКЕАНІ ФІЛОЛОГІЇ ТА ПОЛІТИКИ

Нині, коли доля України і українського народу знову опинилася на шальках терезів, вагу має громадянська позиція кожного з нас. Серед тих кам’янчан, хто впродовж декількох десятиліть активно працює у сфері національного відродження і утвердження національної ідеї в свідомості подолян, – Едуард КРИЛОВ, ветеран освітньої справи, просвітянин, громадський активіст, журналіст.

Едуард Крилов25 липня Едуард Костянтинович святкуватиме 85-річчя.
– Пане Едуарде, читачі «Подолянина» знають Вас як журналіста й фотокореспондента, але не всім відомо, чи є Ви корінним кам’янчанином, чи прибули до нашого краю звідкись?
– У широкому розумінні мені хотілося би ви­словитися рядками поета Богдана Леп­кого:

Колисав мою колиску
Вітер рідного Поділля
І зливав на сонні вії
Степового запах зілля.

У вужчому розумінні це трохи складніше. Фактично я народився в Кам’янці-Подільському, де мама під час пологів перебувала в бабусі, татової мами, але для зручності записаний у Миньківцях, де на той час мешкали батьки. Саме селище Миньківці, колишній районний центр, розташоване в мальовничій долині, якою протікає річка Ушиця, є першою моєю ранньою згадкою.
Із наближенням 1941 року німецької армії ми переселилися в село Отроків (тепер це Новоушицький район) до другої бабусі, цього разу вже маминої мами. Власне, там минули мої дитячі роки і перші юнацькі, після чого я перебрався до бабусі в Кам’янець-Подільський, де залишився надовго. Прізвище в мене від діда, який прибув свого часу в Україну з Рязанської губернії.

– Де початки Вашої українськості?
– Саме там, на Миньковеччині, серед земляків я на повні груди вдихнув повітря Батьківщини – України, і лише ним дихав усе життя. Та й люди там живуть горді, мабуть, виховані ще графом Мархоцьким, який створив свого часу в цьому благодатному краї незалежну державу.

– Едуарде Костянтиновичу, які саме обставини вплинули на Ваш вибір життєвого шляху?
– Із дитячих літ я відчував потяг до гуманітарних наук, але близьким хотілося, щоб я присвятив себе професії агронома. Наростаюче незадоволення навчанням на відповідному факультеті в інституті врешті штовхнуло на крок, що приніс мені низку неприємностей, – я залишив інститут. Не хочу сказати, що інститут і спеціальності, яких тут навчають, нічого не варті. Навпаки. Але кожен обирає те, що до душі й до чого має потяг та здібності.

– Чому, не маючи технічної освіти, Ви пішли працювати на завод і виконували там непросту роботу?
– Не бажаючи сидіти на шиї в батьків, я тим­часово шукав власного хліба, тому опинився на заводі. Там зустрів добрих людей, які є повсюди. Це, насамперед, Іван Мовчан, у підпорядкуванні якого я працював у відділі технічного контролю.

– Що спонукало Вас вступити до педагогічного інституту і обрати філологічну спеціальність?
– Бажання мати вищу освіту не покидало мене, і я успішно склав вступні іспити на російський відділ філологічного факультету. Цьому передували три причини. По-перше, хотілося довести скептикам, що я можу опанувати цю мову досконало. По-друге, з русифікацією мріяв боротися, використовуючи для цього її власну зброю. По-третє, це давало мені певний загальний розвиток. Правда, деякий час довелося лити воду на чужий млин, але під прикриттям цього я мав можливість продовжувати й іншу заплановану справу.

– Ви цілком знайшли покликання у вчительській праці?
– Не зовсім. Мене приваблювала наукова робота. Але на цьому шляху було немало перешкод. Я працював учителем, директором школи, працював навіть у Молдові. Але жодного задоволення від роботи не мав, до того ж можна ще й додати відсталість, заангажованість і заідеологізованість існуючої тоді системи освіти.

– Отже, в такому разі музей-заповідник став для Вас омріяним кроком чи лише віхою на життєвих дорогах?
– У той час у місті було проблемою для інтелігентів знайти підходящу роботу. Тому я й опинився в штаті історичного музею-заповідника. Звичайно, це була робота не за спеціальністю. Але такий крок додавав мені багато плюсів. З одного боку, я познайомився з історією міста, а з іншого – мав можливість під час екскурсій висловлювати туристам свої думки, хоч іноді не всім вони подобалися, бо не звучали в унісон із загальноприйнятою пропагандою.

– Пане Едуарде, а чи став вихід на пенсію жаданою метою?
– Цього я навіть боявся. Не міг собі уявити, як можна жити без роботи, хоча добре знав, що такий момент настане, і вороття минулому не буде.

На фото: Анатолій Лонтковський, Едуард Крилов, Анатолій Лучко, Михайло Аносов– Із Вашої розповіді, Едуарде Костянтиновичу, випливає, що Ви неодноразово висловлювали незгоду з ідеологією тоталітарної держави? Ви жили в той час, коли під наглядом КДБ, зримим чи незримим, перебували майже всі люди радянського союзу. Чи торкалася ця установа і Вашої особи?
– Помилялися ми, коли вважали, що так звана хрущовська відлига є повною свободою. Ця віра декого заводила під монастир. Вивчивши ще в юні роки мову есперанто,
я завів нею широке листування з іноземцями. Скажу, що після залізної завіси навіть побачити іноземний конверт чи поштову марку було дивницею. Це листування мене дуже захопило. Я ж не знав, що за мною слідкує «всевидяще око». Якогось пам’ятного часу мене в «казенний дім» таки викликали. Займався мною офіцер КДБ, який прибув до нас із росії й залишився тут до цього часу. Запитанням із його боку кінця не було. Його цікавили мої кореспонденти з-за кордону, родина, сусіди, оточення. Під його ковпак потрапили й мої друзі, їх раз у раз викликали теж на допити. Яка мета була цієї кадебістської діяльності, сказати важко, здогадатися неможливо, але те, що щось неймовірне готувалося, то це факт. Усі ми, потерпілі, залишалися з тією думкою, що нас минуло якесь нещастя.

– А якою була Ваша громадянська позиція, коли наш нарід піднявся на боротьбу за відновлення втраченої Української держави?
– На ці події я відгукнувся миттєво. В Києві на Майдані перебував раз у раз. Там, перебуваючи в стані вуличної війни, зустрічав Михайла Посітка, Миколу Сливку. Вони готували «коктейлі Молотова», я фотографував. Там, до речі, й далі гартувалися мій дух і світогляд. Ідеї Майдану я намагався поширювати в місті.

– Пане Едуарде, всім відомо, що в середовищі принижених освітян мало хто наважується мати активну громадянську позицію, а ось Ви не тільки були членом «Меморіалу», «Просвіти», а ще й здобули­ся честі бути членом Національної спілки журналістів України. Як це сталося?
– Вступити до Спілки журналістів мені запропонував очільник міськрайонного осередку НСЖУ Василь Добровольський, за що я йому вдячний. Власне, він і виховав мене як журналіста належним чином.

– Пане Едуарде, всім відомо, що із середовища освітян, принижених минулою системою, мало хто наважувався мати активну громадянську позицію, а Ви зуміли навіть очолити обласну ОУН.
– У росії ставлення до вчителя завжди було таким. Мати заляканого вчителя вва­жалося справою, вигідною для імперії. Згадаймо «Ревізора» Миколи Гоголя, «Сизифову працю» Стефана Жеромського. Працюючи в міському управлінні освіти і науки, я і мій близький приятель Микола Кошель не бояли­ся мати свою думку і перечити зверхникам із багатьох питань.
А ще, працюючи там, я перебував у постійній опозиції до місцевої влади, бо не виконував тих розпоряджень, які вважав недоречними. Врешті керівництво знайшло спосіб позбутися мене. Але то вже був час, коли це мене мало займало, я вже бачив перед собою пенсію і все, що з нею пов’язано.

– Едуарде Костянтиновичу, а сьогодні, у 85 літ, Ви вже спочиваєте на лаврах, чи ще не втратили смаку до улюбленої справи і далі працюєте на філологічній ниві?
– Філологія – це безмежний океан. У ньому я плаваю постійно.

– З якими цікавими, на Вашу думку, людьми зустрічалися в житті?
– Мою особистість, головним чином, тво­рили двоє: вчитель іноземної мови із середньої школи, де я вчився, Людомир Собанський і викладач літератури з інституту Галина Краєвська. Тісні дружні стосунки мене пов’язували з кандидатом філологічних наук, літературознавцем, поетом Іваном Прокоф’євим, вдячний за дружбу і Вам (ідеться про автора статті Віктора Притуляка. – Прим. ред.). Моїми борцями-побратимами були Анатолій Лучко, Михайло Аносов, Василь Гищук, четверо синів якого сьогодні захищають Україну на фронтах російсько-української війни, ветеран-журналіст Іван Кирилюк. Керівництво первинною організацією Народного Руху України поєднало мене з Василем Товкайлом. Обидва ми віддали цій організації чимало енергії. Доля склалася так, що доводилося зустрічатися з різними видатними людьми, як-от невтомним борцем за волю України В’яче­славом Чорноволом, керівником «Просвіти» Павлом Мовчаном, першим Президентом Республіки Грузія Звіадом Гамсахурдіа. Хотілося би ще згадати керівника обласного «Меморіалу» Олександра Корольова, на рахунку якого фіксація багатьох злочинів минулих лихоліть, керівника місцевої «Просвіти», невтомного Славка Полятинчука, керівника обласного комітету виборців Юрія Ануфрієва, незламного і мудрого пат­ріота України, та Михайла Паранюка.

Віктор ПРИТУЛЯК, кандидат філологічних наук.