УНІВЕРСУМ ЛІКАРСЬКОЇ ДУШІ: МРІЇ, СЕКРЕТИ І ПЛАНИ

Недавно в Україні змінилася дата відзначення Дня медичних працівників. За Указом Президента, виданим на початку червня цього року, професійне свято медиків відтепер 27 липня. Причиною перенесення свята названо бажання відокремити цей день від аналогічного свята, започаткованого ще за срср, яке святкують медики країни-агресорки.
Нині маємо власну унікальну дату свята і, як і кожен па­цієнт, вітаємо всіх медиків. Ваші руки, мов невидимий пензель, фарбують усмішку на обличчях пацієнтів і вдихають життя в кожну рану. Нехай ваша майстерність розцвітає, як безмежний сад, а зірки навколо блищать яскравіше. Так, ви – лікарі, але ваших дій не обмежить стетоскоп та медичний рецепт. Ви – володарі добра, що рятує від темряви хвороби, сповіщаючи світанок одужання. Ви – хранителі життя, мандрівники в світі здоров’я та благополуччя. Ваші діяння – це симфонія зцілення, що звучить у серцях кожного з нас.

Традиційно до свята ми публікували інтерв’ю з медиками Кам’янеччини. І цього разу знайомимо з лікаркою-ендокринологинею вищої категорії Мариною РЕБРОВОЮ. Щоправда, вона кам’янчанкою стала зовсім недавно.

«ІЗ КАМ’ЯНЦЯ ЇЇ НЕ ВИПУСКАТИ!»

Ось із такого вислову розпочалося наше заочне знайомство з лікаркою. До редакції звернулася вдячна пацієнтка Людмила Мельниченко, яка не могла не поділитися враженнями від прийому в ендокринологині.
– Марина Володимирівна – майстер своєї справи. Вона дуже уважний, вдумливий, грамотний і знаючий фахівець, – розповіла Людмила Олексіївна. – За свої роки мені довелося побувати в чималої кількості ендокринологів, бо страждаю на цукровий діабет. Показник цукру ще пів року тому сягав позначки 26-27. А після лікування в пані Марини маю стабільно 7-9. І вважаю це перемогою, бо не пам’ятаю, коли востаннє почувалася, як тепер. Такий лікар на вагу золота, тому я за те, щоб із Кам’янця її не випускати!

ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ І ДОЛІ

Домовитися про зустріч із Мариною Ребровою виявилося справою не з легких, адже графік у лікарки щільний. А все тому, що вона працює одночасно в поліклініці та стаціонарі КНП «Багатопрофільна центральна районна лікарня» Слобідсько-­Кульчієвецької сільради, а також веде прийом у приватних клініках («Медичний центр Діани Прокопової» та «Оксфорд Ме­дікал»). І хоч стаж її роботи в Ка­м’ян­ці ще дуже маленький, на при­йоми вишиковуються чи­-малі черги.

– Марино Володимирівно, розкажіть про себе і свою лікарську кар’єру! Чому вирішили одягнути білий халат?
– Я народилася і все життя прожила в Дніп­рі. Мій батько – військовослужбовець, мати – лікарка-терапевтка. У моєму житті не було історії успіху родом із дитинства, хоч я і знайома була з поняттям «лікар». Мама час­то давала рекомендації для родичів, знайомих. Але я спочатку не відчувала потягу до цієї професії. Проте в старших класах з’явилося розуміння, що галузь медицини мені найближча. Тому 1994 року, з відзнакою закінчивши медичне училище, вступила до Медичної академії в Дніпрі. Виш закінчила 2000-го, факультет – «Лікарська справа». Рік працювала в терапії, а з 2001-го почала ендо­крино­логічну кар’єру в Дніпровській спеціалізованій медичній санітарній частині №6. Там пропрацювала майже 20 років, згодом продовжила діяльність у відділенні ендокринної терапії обласної лікарні ім.Мечникова. А цього року переїхала до Кам’янця-Подільського і тепер працюю тут.

– Що або хто привів Вас до Ка­м’янця?
– Я тут за покликом серця і, напевно, долі. Мій вибір був не в місті, а в людині – я вийшла тут заміж. Наша історія доволі незвична. З початком війни маси людей переїхали на захід, зокрема і до Кам’янця. Мій коханий приймав у себе переселенців. Серед них була і моя близька подруга. Вона чомусь вирішила нас із ним познайомити. Ми почали спілкуватися онлайн на­весні. Згодом я приїхала в гості, щоб познайомитися ближче. Я відчула якусь спільність, мені стало комфортно з людиною, ніби ми все життя одне одного знаємо. Тоді Дмитро вирішив, що вже нікуди
мене не відпустить, і недавно ми одружилися. Для когось це дико і, можливо, неправильно, бо думають, що потрібно довго бути разом, зустрічатися. А я вважаю, що в кожного своя доля, адже бувають стосунки, які тягнуться довгими роками і ні до чого не призводять, а є ось такі блискавичні, шалені й романтичні історії пар, які за декілька місяців створюють міцну сім’ю.

– Між маленьким містом на камені та мільйонним Дніпром чимало відмінностей. А в чому вони найбільше відчуваються для Вас?
– Я звикла до насиченого графіка. Коли лише переїхала до Кам’янця, провела без роботи якийсь тиждень, і це був жахливий час, мене рвало на частини від того, що я нічого не роблю. Чоловік поставився з розумінням і допоміг із праце­влаштуванням. Він узагалі дуже відповідально ставиться до моїх почуттів, знає, що без роботи я не можу, бо звикла до шаленого ритму Дніпра. Він був містом-міль­йонником, а від початку війни чисельність населення, лише за офі­цій­ними даними, збільшилася на 700 тисяч. Якщо заокруглити, то це 2 мільйони людей. Тому там не було ані дня без роботи.
Постійний калейдоскоп із па­цієнтів, консультацій, особистих і робочих зустрічей… Інше життя. Мене часто запитують, чи подобається мені Кам’янець, і ображаються, коли не чують однозначного «так». Зрозуміло, що мені добре тут і комфортно, бо я поруч із коханою людиною. Тут достатньо спокійно. Але вся моя родина залишилася в Дніпрі, яке вкрай близько до лінії фронту. Там назавжди частина мого серця, бо там мої батьки, 25-річна донька Юля і брат із родиною.

«ЛІКАР НЕ ПАНАЦЕЯ ДЛЯ ВСІХ І ВІД УСЬОГО»

– Розкажіть про тонкощі роботи лікаркою: власні враження, цікаві випадки, табу.
– Робота лікаря ніколи не буває простою. Вона завжди важка, вимагає максимальної концентрації уваги і, як би пафосно не звучало, максимальної віддачі власного часу та здоров’я. У мене майже не залишалося часу на сім’ю, бо потрібно було постійно працювати, а ще навчатися, адже медицина не стоїть на місці, й хороший лікар повинен іти з нею в ногу.
Особливо важко емоційно, тому що це робота з хворими людьми. Основна маса па­цієнтів – діабетики, більшість захворювань хронічні, і я автоматично стаю супутником для людей на все їхнє подальше життя. Так, саме супутником, це важливо. Лікар не панацея для всіх і від усього. Лікар – це супутник від однієї точки життя в іншу, він дає рекомендації, виписує лікування, яке покращить стан пацієнта. Але лише від хворого залежить – дотримуватися рекомендацій чи ні, прислухатися до лікаря чи ні, змінювати власне життя чи ні.
Колись прочитала такий вислів: «Немає хороших чи поганих людей, є неправильно обрана дистанція».
І я дотримуюся цієї думки в професійному житті. Мистецтво спілкування криється в тому, щоб обрати правильну манеру стосунків із пацієнтом. Стаж понад 20 років дав мені зрозуміти, що перехід за якісь межі, втручання в особистий простір – це кінець нашої співпраці.
Важливо розуміти, що ендокринолог – це найчастіше лікар не на один чи два прийоми. На жаль, ендокринні захворювання потребують довгого системного лікування, більшість невиліковні. Є пацієнти, які зі мною з перших років моєї кар’єри. На початку літа я ошелешила їх новиною про переїзд, але вони мене ще більше ошелешили, коли сказали, що готові їздити сюди, щоб пройти курс лікування, «прокапатися». Я їм відверто казала, що не потрібно таких жертв, допоможу дистанційно, якщо потрібно, знайду когось із колег, хто допоможе на місці не гірше за мене. До слова, лікарів-ендокринологів у Дніпрі ще до війни було понад 85, там є кому лікувати. Але мої пацієнти віддані та серйозно заявили, що не підуть ні до кого іншого, а приїдуть до мене в Кам’янець.

– Який Ваш головний принцип у ро­боті?
– Не нашкодити. Краще не сказати нічого і відправити до компетентнішої людини, ніж сказати що-­небудь і зробити гірше. Моя Юля далека від медицини, вона – викладач в юридичній академії. Але знає назви препаратів, що від чого, і ще змалечку часто дає рекомендації друзям. Тепер уже навіть мене не запитує. Коли я дізнаюся про такі «рецепти» від неї, сварю і дуже нервуюся, бо не завжди те, що підійшло одному, підійде іншому.
Насправді, як ендокринологиня, зіштовхуюся найчастіше з пацієнтами, хворими на цук­ровий діабет 1 та 2 типів, із захворюваннями щитовидної залози (тиреотоксикоз, гіпотиреоз, аутоімунний тиреоїдит), ожирінням, захворюваннями наднирників, порушеннями мінераль­ного та вітамінного обмінів. Зав­жди наголошую, що не можна зай­матися самолікуванням. Для мене дивно, коли людина сама собі щось виписує.
Особливо я противник біодобавок (так званих «бадів»). Люди приймають їх, як правило, не дозовано і безконтрольно. Просто тому, що хтось із сусідів/друзів/родичів порекомендував. Це самогубство, адже в біодобавок недостатньо вивчені віддалені наслідки. Одна справа, коли це мікроелементи чи вітаміни, які призначає лікар. А інша, коли пацієнт отримав рецепт на конкретний препарат, а купив бади, бо на упаковці було написано, що там трави, які лікують і хронічне, і смертельне, і гостре, і вірусне, і бак­теріальне… Словом, маркетинг.

ЯК БУТИ ЗДОРОВИМ – ТАЄМНИЦЯ ВІД ЕНДОКРИНОЛОГА

– Марино Володимирівно, найбанальніше запитання, яке можна поставити лікарю, але ак­туальність його не зменшується крізь роки: як бути здоровим?
– А відповідь на нього ще банальніша: здоровий спосіб життя. Чомусь усі байдуже і скептично реагують на це словосполучення, закочують очі й думають, що це треба бути майстром спорту і супер-шефом на кухні. Насправді ж усе просто: активно жити і ра­ціо­нально харчуватися.
Кожне захворювання – це ланцюжок. Наприклад, ожиріння найчастіше переростає в цукровий діабет. А виникає лише від споживання більшої кількості калорій, ніж їх витрата. Всі ми любимо прості вуглеводи – це те, що дешевше і швидше з’їсти. Типовими прикладами простих вуглеводів є цукор у всіх його проявах (починаючи від столового рафінаду і кокосового цукру, закінчуючи варенням, шоколадом, медом і солодкими фруктами), а також більшість продуктів із білого борошна (насамперед хліб, макаронні вироби і солодка ви­пічка). По суті, будь-які солодощі – це на 70-80% швидкі вуглеводи. Але ж потрібно завжди пам’ятати, що шкода від таких продуктів значно перевищує насолоду і зручність. Жодні препарати не допоможуть без перебудови стилю харчування та поступового підвищення фізичних навантажень. Така перебудова повинна пройти спочатку у вашій свідомості, щоб дотримуватися пожиттєво здорового способу життя.

– Кам’янчани не хочуть від­-пус­кати Вас із міста. Чи можете їх за­спокоїти? Які плани на майбутнє?
– Заспокоюю: не планую переїжджати з Кам’янця. Я люблю стабільність в особистому житті та роботі. Це видно за моєю трудовою книжкою, там усього 5 записів (два – про навчання, три – про роботу, останній – із тутешньої райлікарні).

– Що побажаєте в День медичних працівників собі, колегам і пацієнтам?
– Собі та всім нам бажаю якнайшвидшого переможного ми­ру. Не забувайте шукати миті позитиву у вирі негативних подій і новин. Усім пацієнтам бажаю впевнено крокувати до одужання, а колегам – бути надійними компасами, щоб вести людей у світ здоров’я та добра.

Ольга ГОЛУБ.