Мирослава ВИПАСНЯК: «У НАС БУВ ДУЖЕ БОЙОВИЙ НАСТРІЙ»

Недавно в Кракові завершилися Європейські ігри, в медальному заліку яких наша держава посіла третє місце. Свій внесок в успіх зробила жіноча збірна з пляжного футболу. Наші дівчата лише в серії пенальті фінального матчу поступилися іспанкам. Однією з тих, хто торував шлях до «срібла», була наша 30-річна землячка, захисниця збірної та польського клубу «FC10 Ladies» Мирослава ВИПАСНЯК.

За свою кар’єру гравчиня вже стала чемпіонкою України, 3-разовою чемпіонкою Польщі та переможницею Ліги чемпіонів із пляжного футболу. Тож тепер настав час розповісти про своє спортивне життя читачам «Подолянина».

«ЖІНОЧИЙ ФУТБОЛ ПРОГРЕСУЄ»

– Мирославо, як у твоєму житті з’явився футбол?
– Це було ще за шкільних часів. Спочатку просто грала з хлопцями. Вийшло так, що в моєму оточенні були лише вони. Тому довелося ганяти м’яча з братами та друзями (сміється). Хоч ні тоді, ні тепер не дивлюся багато футболу по телевізору.
У дитинстві займалася тхеквондо, сучасними та народними танцями. Коли навчала­ся в 10 класі, в нашому Довжоцькому НВК з’явився тренер із футболу Олександр Гикавчук. Він набрав секції як із хлопців, так і дівчат. Після школи зрозуміла, що на цьому все не закінчиться, тому вступила до столичного Національного університету фізичного виховання і спорту України.

Співрозмовниця одразу додає, що саме студентський період дав змогу закріпитися в спорті:
– Ще при вступі обирала між Києвом, Львовом і рідним Кам’янцем. Але у виборі не помилилася, оскільки в столиці отримала багато можливостей і 2010 року почала грати за команду «Атекс» у Вищій лізі чемпіонату Украї­ни зі звичайного футболу серед жінок, а згодом опинилася у футзальному колективі «IMS».

У ході розмови про старт кар’єри нашої гравчині порушуємо й проблему росту та розвитку вітчизняних футболісток. Річ у тому, що в чоловіків професіонали вкрай рідко самотужки шукають команду, адже це робить їхній агент, який не лише займається пошуком роботи, а й узгоджує контракт і «вибиває» клієнту якомога кращі умови:

– У нас це все відбувається значно важче. Багато дівчат грають у своїх командах без­коштовно. Для них це просто хобі. Однак останнім часом жіночий футбол в Україні почав прогресувати. Тепер є багато клубів, де теж діють професійні контракти. У мій час доводилося грати безкоштовно, а команда забезпечувала лише екіпіруванням. До третього курсу я безкоштовно присвячувала футболу весь свій час, і лише в «IMS» з’явилися якісь кошти.
Тепер усе значно краще, оскільки багато команд чоловічої Прем’єр-ліги заснували свої жіночі колективи. Проте й досі заробляєш непогані кошти, якщо виступаєш за «Динамо» чи «Шахтар».

– Що необхідно, аби жіночий футбол в Україні ставав більш прибутковою справою?
– Потрібно розвиватися професійно та просувати своє ремесло в медіа. Хорошу справу нині роблять блогери. Наприклад, акторка «Жіночого кварталу» Катерина Ні­кітіна рік тому приєдналася до ЖФК «Крив­бас» і знімає ютуб-проєкт «Футболістка», де із середини показує життя колективу.
Вона – медійна особа, і її залученість до футболу серед жінок сприяє його розвитку. Ко­ли я грала у футзал, схожий проєкт намагалася втілити в життя сестра футболіста до­нецького «Шахтаря» Ярослава Ракицького Ірина. Але її затія, на жаль, закінчилася на двох серіях.

НА ПЛЯЖ ДО ПОЛЬЩІ

Згодом розмова плавно переходить на тему пляжного футболу. Й співрозмовниця зізнається, що з ним познайомили в Кам’янці-Подільському:

– Уперше в пляжному футболі я виступила десь 2009-2010-го в складі кам’янецької команди «Квітка на камені». В Одесі проводили неофіційний Кубок України. Ми завжди були в четвірці найкращих. Одного разу навіть виграли трофей, а я змогла отримати приз як найкраща гравчиня турніру. Мені подобалося, проте саме тоді подумала: «А що далі?». Національної команди на той час не існувало, а в Лізі чемпіонів у пляжний футбол ми не грали.
Тож вирушила до Польщі, де знову планувала розвиватися у великому футболі. Але зустріла покійного Євгена Рябчука (чемпіон Європи з пляжного футболу 2016 р. – Прим. ред.). Він розповів, що є «пляжником», грає за збірну та багато подорожує.
Згодом побачила відео в соцмережах, як у Польщі розвивають цю гру також і серед дівчат. Написала знайомій, яка сказала: «Приїжджай, спробуй! Але тут велика кон­куренція». Так я опинилася в команді «Грембах» (м.Лодзь), з якою ми одразу виграли чемпіонат країни. Потім поїхали до португальського міста Назаре на розіграш Ліги чемпіонів. Це було просто неймовірно.
Я вперше відчула такий рівень змагань.
Найкращі команди континенту, заповнені трибуни та океан поряд зі стадіоном.
Тоді зрозуміла, що остаточно закохалася в цю гру. Ми посіли 5 місце, а я вже знала, що приїжджатиму сюди знову і знову.

Паралельно зі зміщенням акценту в бік гри на піску кар’єра Мирослави Випасняк перемітилася до сусідньої Польщі. Тут вона виступає й досі, але зізнаєть­ся, що довелося пройти доволі тернис­тий шлях:

– Коли вперше опинилася в Польщі, підписала контракт з одним клубом. Згодом зазнала травми, але вдалося потрапити до команди з іншими умовами. Згодом спробувала себе у Вищій лізі, де тренер клубу «Живєц» мене взагалі не бачив як хорошу гравчиню, далі перейшла до клубу «Сосновєц». Але в той час уже не мала робочої візи. Довелося повертатися додому та робити документи. Поки займалася цим і тренувалася індиві­дуально, то виявилася непотрібною своїй
команді…

Довгий час переїжджала з міста в міс­то та змінювала місця роботи. І навіть якщо в жіночій команді тобі платять, цього недостатньо для нормального життя в Європі.

– У який момент ухвалила рішення зосередитися на піщаних баталіях?
– Часто траплялося так, що взимку грала у футзал, навесні – у великий футбол, а влітку переходила на пляжний. Іноді була в складі одразу трьох команд.
2015-го перебувала в клубі «Конін» (великий футбол), на той час одному з найкращих клубів Польщі. Щиро кажучи, не була до нього готовою ні фізично, ні психологічно. Тому вирішила йти в нижчі дивізіони.
Отримала можливість зосередитися саме на пляжному футболі, бо усвідомила, що саме це приносить мені найбільше задоволення.
Іноді буває так, що друга чи третя за рангом ліга Польщі збирає 100-200 вболіваль­ників. А згодом ти їдеш разом із пляжною командою в Назаре, і там трибуни забиті вщент. Думаю, вибір очевидний (сміється).

– Чи доводиться щось змінювати при переході на інший вид футболу?
– Харчування завжди залишається однаковим. А от тренування – так. Ближче до початку сезону завжди виходжу на пісок. Ти граєш на різних покриттях, із різними м’ячами, й до цього потрібно звикати.
Пам’ятаю, як колись приїхала з розіграшу Ліги чемпіонів і за декілька днів мала виступати у великому футболі. Тоді перехід на траву дався доволі важко. Так само нелегко було переходити на гру у футзал, хоча з неї на пісок – легко.
Мирослава розповідає, що 2020-го нарешті змогла виграти Лігу чемпіонів. Тоді вже виступала в Україні за команду «Мрія-2006» (Одеська область), адже у звичне життя Польщі втрутився ковід.
– Спочатку пандемія забрала в мене футбол і дві роботи. Був вибір: залишатися в Польщі, чи повернутися та починати все з нуля. Але якщо забрали основну діяльність, то що ж там робити?

– Яка твоя професія поза футболом?
– Зазвичай я працюю барменкою або ба­ристою. Хоч у Польщі працювала багато де.
І на заводах, і на різних фірмах. У певний момент мені запропонували стати барменкою в одному з доволі крутих барів Лодзі. Десь за місяць я вивчила всі основи роботи, а далі вже почала розвиватися в цьому.

Розповідає Мирослава й про власне хобі:
– Я – кавоманка, а також дуже люблю подорожувати. Якщо в мене є можливість, наприклад, поїхати на декілька днів, я ніколи її не втрачу. Сідаю та їду. Це можуть бути навіть сусідні міста, сусідні країни. Загалом маю багато захоплень, але не завжди можу їх реалізувати.

– У мене є спостереження, що куль­тура споживання кави в Україні значно сильніша, ніж у багатьох європейських країнах. Чи це правда з погляду баристи?
– Так, тут я погоджуюся на 100%. Ми в цьому найкращі. Можу про це стверджувати офіційно (сміється). В Україні дуже гарно розвинутий сервіс, а баристи вправно ма­люють латте-арт та вміють приготувати смачну каву. У Європі до цього дещо інше ставлення. Усе в стилі «Ти замовив капучи­но? Просто наллємо тобі молока в каву. Пий!». У нас по-­іншому. Беруть продукт, куштують, розвивають, експериментують і доводять до ідеалу.

– А як пов’язувати роботу барменки чи баристи та футбол?
– Це дуже заважає одне одному. Колись я старалася поєднувати. Наприклад, у період життя в Кракові працювала 8 годин і могла після робочого дня піти в тренажерний зал або поїхати на тренування.
А от під час минулої роботи у Варшаві, де я була шефинею бару, не впоралася. Оскільки постійно відчувала велику фізичну та моральну втому. Коли прийшла на те місце, то одразу повідомила, що я – футболістка, і їздитиму на змагання. Роботодавець погодився, але там зовсім не розуміли, наскільки часто це відбуватиметься. Перед початком цього літнього сезону я звільнилася, оскільки на мене очікував дуже насичений графік.

– Як він виглядав?
– Насамперед було багато виїздів зі збірною України. Раніше літній сезон був дуже маленьким – Ліга чемпіонів у червні та Націо­нальний чемпіонат (змагання в Україні й Поль­щі відбуваються практично паралельно. – Прим. ред.), який проводиться наприкінці липня – на початку серпня. Але тепер сюди додалися турніри збірних: Євроліга, Суперліга, Європейські ігри. А також у Польщі замість одного місцевого чемпіонату маємо вже три змагання.

– Як ти потрапила до збірної України?
– Після чемпіонату України тренер Микола Костенко влаштував тренувальні збори, подзвонив мені та запросив до української збірної.
На жаль, тоді наша поїздка на змагання відмінилася. Однак наступного року, вже під керівництвом тренера Романа Пачева, ми таки розпочали виступи.

МАЛИ РОЗРИВАТИ ВСІХ

Окремо обговорюємо Європейські ігри – 2023, які завершилися місяць тому в Кракові. Там спортсменка разом із партнерками по збірній вибороли срібну нагороду.

– Допомагало те, що все відбувалося в знайомій для мене країні. Навіть серед організаторів були знайомі, – каже Мирослава Випасняк. – Проте важливішою була схожість кліматичних умов. Раніше, коли ми виступали в Іспанії чи Італії, дуже заважала спека. А торік під час турніру «NEOM Cup» у Саудівській Аравії температура повітря була просто неймовірною.

– А якою була підготовка до змагань у Кракові?
– Ми почали тренуватися 15 травня в Киє­ві. Тренери провели величезну роботу, звертали увагу на все: як ми себе почуваємо, хто в якому стані тощо. Потім мали декілька виїзних товариських ігор проти Польщі та Португалії.
Під час Європейських ігор у нас був дуже бойовий настрій. Раніше, виходячи проти іспанок, італійок чи португалок, дуже хвилювалися. А тепер, хоч ігри проти цих суперниць ніколи не були легкими, відчували впевненість у власних силах.

– Чи вплинула на підготовку повномасштабна війна?
– Вона загартувала. Коли тренувалися в Києві, довелося адаптовуватися, бо багато наших дівчат виступають за кордоном. А саме 15 травня почали дуже бомбити. Траплялися ситуації на тренуванні, коли ми виходили на пляж і було дуже гучно. Тренер забирав нас, ховав у метро, а за 2 години поверталися. Однак це загартувало. Перед кожним матчем виникала думка, що немає чого втрачати та боятися. Треба виходити і розривати всіх суперниць.

– Яка мрія в Мирослави Випасняк?
– Спортивну не скажу. А як людина, звісно, мрію про Перемогу. Можу лише додати до цього, що хочу бачити наш народ вільним у всьому. Щоб не було кордонів, і щоб ніхто нам не розповідав, про що ми маємо мислити і чого хотіти.

Олександр ЩЕРБАТИХ.