ПАМ’ЯТІ ВІТАЛІЯ НЕЧИТАЙЛА

10 серпня 2023 р. після тривалої хвороби відійшов у вічність професор, істо­рик, письменник, доктор історичних наук і колишній завідувач кафедри політо­логії та соціології (2007-2016 рр.) історичного факультету К-ПНУ ім.Івана Огі­єн­­ка Віталій НЕЧИТАЙЛО.
Віталій Васильович без­умовно був талановитим науковцем, добрим наставником, освітянином, який віддав професії понад пів століття, але насамперед – неймовірно світлою Людиною.

НАУКА ПОЧАЛАСЯ ЗМАЛЕЧКУ

Народився Віталій Нечитайло 7 червня 1941 р. в с.Пилипівка Чуднівського (нині Житомирського. – Прим. ред.) району Житомирської області в сім’ї сільського вчителя Василя Григоровича Нечитайла і колгоспниці Любові Оверківни Нечитайло (Дуплійчук).
Хлопчина ріс без батька (повернувшись із фронту важко хворим, він незабаром помер). Спочатку жили з матір’ю в чужих людей, бо своя хата згоріла, згодом мати з допомогою родичів зліпила невелику хатинку. Працювала важко – дояркою на фермі, часто брала з собою сина, який допомагав порати худобу, а заодно крадькома перебивав голод склянкою захованого матір’ю в коров’ячих яслах молока. Так і пережили важкі повоєнні роки.
1947 року мати віддала Віталія до місцевої семирічної школи. Першою його вчителькою була Ліза Гуменна, донька священника з-під Києва, закинута долею в глухе поліське село. Саме вона прищепила хлопчику любов до українського слова, познайомила з поезією Тараса Шевченка, Максима Рильського, Андрія Малишка, переповідала цікаві історії з української давнини.
Після семирічки Віталій навчався в П’ятківській середній школі, відтак протягом 1959-1961 років – у Хустському культосвітньому технікумі, який закінчив із відзнакою.
А далі – спочатку армія, а потім навчання на історичному факультеті Кам’янець-Подільського державного педагогіч­ного інституту. За відмінне на­вчання і активну життєву позицію отримував у 1967-1968 навчальному році Ленінську стипендію.
Після закінчення інституту Віталій Нечитайло отримав призначення на роботу в Ізяславський район і з 15 серпня 1968 р. почав працювати завучем заочної школи. Проте довго тут не затримався: грамотного, ініціативного вчителя помітило керівництво Ізяславського райкому КПУ, і він був затверджений інст­руктором одного з його відділів. У новій установі працював сумлінно, але швидко зрозумів, що то не його покликання. Восени 1972 р. поїхав до Львова, був зарахований на посаду молодшого наукового співробітника відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР. 9 березня 1977 р. при Львівському державному університеті ім.Івана Франка успішно захистив кандидатську дисертацію.
Новий етап у науковій і педагогічній діяльності Віталія Нечитайла пов’язаний із поверненням його до рідного вишу. Зробив він це за пропозицією свого колишнього куратора, а на той час уже ректора Анатолія Копилова. З 1 серпня 1978-го Віталія Васильовича прийняли на по­саду старшого викладача кафед­ри філософії і наукового комунізму інституту, потім – на посаду в.о. доцента, 29 серпня 1981-го – на посаду виконувача обов’язків завідувача названої кафедри. 29 квітня 1982 р. він був обраний за конкурсом на цю посаду і обіймав її до 1 вересня 1992-го.
Приділяв чимало уваги по­ліпшенню навчально-методичної та наукової роботи, запровадженню передових ефективних форм стимулювання самостійної роботи студентів. Кафедра неодноразово виборювала першість у змаганні з іншими підрозділами інституту.
У серпні 1994 р., у зв’язку з ре­формуванням кафедр суспільних дисциплін, Віталій Нечитайло переведений на посаду доцента кафедри основ економічних знань і політології, 17 квітня 1996 р. обраний на посаду професора цієї кафедри, а у 2008-2016 рр. її очолював. Вів курси політології, етнополітології та історії зарубіжних політичних учень.
2006 року в Інституті україно­знавства ім.Івана Крип’якевича HAH України (м.Львів) учений успішно захистив докторську дисертацію, а 2009-го колегія МОН України присвоїла йому вчене звання професора.
Віталій Нечитайло – один із провідних українських учених із аграрної історії України, автор понад 150 друкованих праць, у тому числі 2 індивідуальних і 3 колективних монографій, шкільних та вишівських посібників, навчально-методичних видань. Його численні дослідження з проблем аграрної історії України є новаторськими в українсь­кій історичній науці.
Підготовлено за матеріалами книг «Кам’янець-Подільський державний університет в особах» і «Віталій Нечитайло: особистість, вчений, гуморист».

ДЛЯ СТУДЕНТА БУВ ДРУГОМ

Звістка про те, що Віталія Васильовича більше з нами немає, облетіла колишніх учнів по обі­ді 10 серпня. Практично одразу з’явилися повідомлення від засмучених людей, з якими колись ділили студентську лаву. Це нині ми – дорослі люди, які ви­будовують власне життя в різних містах і країнах. Проте майже 9 років тому, 1 вересня 2014 р., все було зовсім не так.
Того дня поріг історичного фа­культету переступили 12 студен­тів групи P1-B14, з яких хтось 4, а хтось майже 6 наступних років здобуватиме фах політолога. Левова частина з нас була вчорашніми школярами, дітьми по 17-18 років, які дуже сподівалися на прихильність викладацького складу. На щастя, з місцем навчання нам відверто пощастило.
Одним із тих, хто допомагав адаптуватися в університеті, для нас назавжди залишиться завідувач рідної кафедри Віталій Нечитайло. Це був літній чоловік невисокого зросту, але з поставою, якій позаздрить доб­ра половина молодих людей. Завжди в гарному настрої та готовий дати дієву пораду або піти назустріч.
У першому ж семестрі професор читав у нас історію зарубіжних політичних вчень. Предмет, на який було відведено доволі багато годин. Закінчувався він іспитом, а за зізнаннями інших викладачів і студентів, мав би читатися десь на курсі третьому. Проте перед Віталієм Васильовичем стояло завдання – доступно пояснити зміни політичних думок та теорій за попередні декілька тисяч років учорашнім абітурієнтам. І йому це вдалося. Певно, тому, що поряд із формальним підходом, із викладанням під обов’язковий запис великого обсягу матеріалу застосовував людський. Міг пояснити складні речі простими словами та завжди знаходив спільне у вченнях минувшини з подіями сьогодення. Іноді влаштовував нам і ліричний відступ, коли на прохання зачитував щось зі своїх праць.
Любив пан Нечитайло й пожартувати, а його коронний прийом діяв на не одне покоління першокурсників. Відбувалося все так: Віталій Васильович із серйозним виглядом заходив в аудиторію і повідомляв, що нас усіх очікують у деканаті. Після цього неквапливо починав іти в бік кабінету декана, аби студентська уява встигла змалю­вати різні негативні сценарії. Коли всі були біля деканату, обережно стукав у двері та несподівано по­вертався і давав команду: «Біжіть!». Звичайно, керівництво факультету давно знало цей жарт, а от студенти швидко позбавлялися від будь-яких негативних емоцій.
Із гумором професор привчав і до дисципліни. Наприклад, одного разу його лекція стояла пер­шою парою. Я, за доброю звичкою, трошки проспав і запізнився. Коли постукав у двері та зайшов, викладач сказав лише: «Доброго ранку! Сідай». Проте, перш ніж я встиг дійти до своєї парти, пан Нечитайло взяв крей­ду і великими літерами вима­лював на дошці: «Позор опоздунам!». Усі колеги по навчанню розсміялися, а автор цих ряд­ків добре запам’ятав, що перша пара починається о восьмій, а не о 8.20.
Ось таким Віталій Васильович і залишився в пам’яті назавжди: охочим навчити студента, доб­рим та в гарному настрої.

Олександр ЩЕРБАТИХ.

Чільне місце в житті науковця завжди займала письменницька діяльність. Зокрема, він був членом Національної спілки письменників України. Лауреатом обласних літературних премій імені Володимира Булаєнка (1966) та імені Микити Годованця (1996), автором збірок ліри­ки «Зимовий покіс», «Сонце купається в житі», сатири та гумору «Шовкові віжки», «Суниця в кропиві», «Любасні фокуси», «Золота карета».
2007 року пан Нечитайло особисто розповідав читачам «Подолянина» про те, як починалося його захоплення пое­зією:
– Протягом 1960-1961 рр. я навчався в технікумі в м.Хусті, що на Закарпатті, брав участь у художній самодіяльності, навіть став лауреатом обласного конкурсу читців. Там на мене поклав око відомий письменник, не називатиму його імені, який писав непогані твори, а читати їх зовсім не вмів. Відтоді на всі свої виступи він брав мене. Його представляли як автора гуморесок, а я їх озвучував. Правда, мені більше подобався не мій, а його статус, тому я почав писати сам. Здається, 1960 р. місцева обласна газета опуб­лікувала мою першу байку. Прийшов чималий гонорар – пів стипендії. Це був непоганий спосіб латати дірявий студентський бюджет. Коли в гуртожитку закінчувалися гроші, хлопці просили мене: «Вітю, сідай, пиши байку!».
Тож за поради та з дозволу родини Віталія Васильовича публікуємо декілька віршів із його збірки «Зимовий покіс».

ПАМ’ЯТЬ РОДУ

Сину мій,
тут земля твого давнього роду!
Бачиш, ген по сльозі;
по грімких перехрестях сонця,
на підводі легкій
їде прадід твій яснозорий?
І прабабка із ним,
білозубо кусає травинку,
хилитає ногою,
і литку тугу загорілу
лоскітливий ячмінь
зачіпає солом’яним вусом.
Забрехалась історія,
віри не йми їй, дитино, бо нікому іще
не вдавалося виселить пам’ять
по сльозі, по біді,
по грімких перехрестях сонця.
Вологодські сніги
вже розтали давно, розтопились,
де озиме зерно
освятилось на крові й печалі.
Чуєш, жайворон схлипує?
Думаєш, плаче? Їй-богу,
він сміється з історії тої,
що геть забрехалась.
Нумо глянь, придивись,
як галантно твій прадід вродливий
попід руки прабабку трима
й делікатно із воза
опускає на землю плодючу, немовби
має танець кохання
у парі вести з нею шлюбний,
а не сіяти жито
у чорне провалля гулагів.
По роботі так само
бере попід руки легенько
і підносить обачно,
мов чашу солодкого меду,
що розхлюпатись може,
й садовить на воза,
і сорочка його лопотить полотняна
по вселенських вітрах,
по сльозі, по біді, по печалі…
Все минуще, мій сину,
минуще, минуще, минуще,
окрім пам’яті роду –
основи життя і молитви.
Глянь-поглянь,
чи не видно від колеса сліду
на сльозі, на росі,
на грімких перехрестях сонця?

ДУША

«А що таке душа?» –
питає дитина батька.
Той кидає граблі на покіс
і не завдає собі клопоту відповідати.
Справді-бо, що таке душа?
У школі про неї не говорили,
на роботі її не перестрівали.

Може, запитати чебрика,
що борюкається з метеликом
у жовтій камізельці?
«Чебрику, чебрику, що таке душа?»
«Хтозна», – озивається той
і міняється місцем з метеликом.
Напевне, це знає ворон,
але хіба він скаже,
якщо мітить на золоту дужку веселки?

А може, догукатися до душ
померлих і убієнних,
аби вони задля дитини
явилися на очі такими, як є? –
розмірковує батько,
радячись подумки з покійними батьками,
і батьками їхніх батьків,
і кров його капілярів переливається
в болючі клітини землі.

«То що таке душа? –
синичкою цінькає дитина. –
Чи ти не знаєш?»

«Це те, що болить, коли навіть
все тіло здорове», –
відказує батьковим голосом
його душа,
легенька, як метелик у жовтій камізельці.