Марина МАЗЕНКО: «У СПОРТІ НЕМАЄ КРОКІВ НАЗАД»

10 вересня – День фізичної культури і спорту

Український волейбол займає у світі далеко не останнє місце. За роки Незалежності обидві збірні неодноразово здобували нагороди Євроліги, а далекого 1993-го жіноча команда навіть здобувала «бронзу» чемпіонату Європи.
Серед представниць нової генерації українських волейболісток значиться наша 25-річна землячка, центральна блокуюча збірної України та ізраїльського клубу «Маккабі» (м.Ашод) Марина МАЗЕНКО. Недавно гравчиня завіта­ла до рідного Кам’янця-Подільського і поспілкувалася з «По­долянином» напередодні Дня фізичної культури і спорту.

ФОРТЕПІАНО ЗАМІНИЛА НА ВОЛЕЙБОЛ

– Мої перші кроки у спорті почалися в 11 років. Тоді навчалася в школі села Жовтневого. Саме там, коли бігла по коридору, мене побачила тренерка ДЮСШ №1 Ольга Погорецька, – розповідає Марина Мазенко. – Вона одразу запитала, чи не звати мою маму Анжела, а тата – Юрій. Як виявилося, вони знайомі, адже разом народжували і лежали в одній палаті. Мама народжувала мене, а Ольга Феофанівна – старшого сина Богдана.
Щиро кажучи, спочатку я зовсім не хотіла ходити на волейбол, оскільки на той час відвідувала музичну школу – грала на фортепіано. А інші види спорту, крім волейболу, ніколи не пробувала.

– Тобто, цей спорт був у твоє­му житті змалечку?
– Так. Нас 4 дітей у сім’ї, всі дів­чата. Маю двох старших сестер – Катю та Олю, молодшу звуть Поліна. У професійному спорті ніхто не був, але мама грала у волейбол за команду коледжу, а Катя грала в університеті. Пізніше Поліна серйозно займалася ганд­болом і грала за Київський спортивний ліцей-інтернат, однак вирішила не продовжувати кар’єру, бо відчувала, що це не її шлях.

Також Марина додає, що продовжила шлях у спорті завдяки підтримці оточення:
– Я з невеличкого, але мальовничого села Слобідка-Кульчієвецька, тож кожна поїздка на тренування і назад була нелегкою для всіх, оскільки я ще не орієнтувалася в пересадках. Крім цього, не викликало захвату й те, що після початку виїздів на змагання та ігри я й зовсім залишила на­вчання в музичній школі. Вже
було не до того. Навіть продали фортепіано, бо на ньому ніхто не грав. Однак починання у спорті підтримали батьки, а також допомогли тренерка й партнерки по секції волейболу, завдяки яким я полюбила цей вид спорту.

ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ ПОЧАЛОСЯ В 12

Далі розмова переходить на етап, коли стало зрозуміло – Марина буде у професійному спорті.
– Як виглядав пошук першого клубу?
– Ох, це питання для мене особ­ливо болюче, адже стільки дів­чат із нашого краю професійно грають, що можна було б склас­ти круту команду, яка могла би бо­ротися щонайменше за медалі чемпіонату України. Сподіваю­ся, що слідом за чоловічим «Епі­цент­ром-Подоляни» (м.Городок) з’явиться і жіноча команда в нашому місті. Хотілося би бути вдома та грати за рідне місто.
А першою моєю командою ста­ла тернопільська «Галичанка». Коли було 12 років, Ольга Феофанівна завагітніла другим синочком та мала йти в декрет. Поки шукала собі тимчасову заміну, вирішила, що мені час спробувати себе десь далі.
Вони – хороші друзі з Андрієм Ро­мановичем, який на той час був головним тренером «Галичанки». Навесні ми разом із пані Ольгою приїхали для перегляду в команду. Відбір я пройшла, а влітку мені виповнилося 13 років, і я переїхала в Тернопіль. Ще раз хочу подякувати батькам за цю можливість, адже не знаю, чи відпустила би 13-річну доньку саму у велике місто.

Також співрозмовниця додає, що знає, в чому хотіла б себе спробувати, якби не ви­йшло у волейболі.

– Усе дитинство я мріяла стати лікаркою-педіатринею або вихователькою в дитячому садочку. Дуже люб­лю дітей і вважаю, що правильний внесок у них – найкраще, що мо­жемо зробити для нашого майбут­нього.

Із перервою у рік на виступи у вінницькому «Білозгарі» Ма­рина Мазенко провела в Тернополі 7 років. Тож спортсменка каже, що клуб вплинув не тіль­ки на її кар’єру, а й на життя загалом:
– Цей клуб назавжди буде час­тиною мого життя. Багато чому я навчилася саме там. Старші дів­чата завжди брали мене з собою, адаптували до життя в гуртожитку, а спочатку навіть водили до школи. В Тернополі я закінчила школу, коледж, університет, там з’явилися друзі та перша закоханість. Там я навчилася боротися сама із собою і якимись труднощами, готувати, ходити на шопінг без мами й самотужки подорожувати. Щоправда, декілька разів сідала на автобус не в тому напрямку, а потім шука­ла, як доїхати додому до Кам’янця-Подільського.

– Чи пам’ятаєш свій дебют у першій команді?
– Це був холодний душ, оскільки я не очікувала, що тренер поставить мене грати. Так було ще декілька наступних матчів. Від переляку якогось і невпевненості я була як у вакуумі.
Більше запам’яталося, як в останній мій сезон у «Галичанці» ми вийшли на першу гру сезону, і в команді пасувала Таня Мандражеє­ва. Колись я витирала їй підлогу на іграх та подавала м’ячі. Вона була моїм кумиром, а тут я стою з нею на одному майданчику, і ми граємо разом. У цей момент у мене по шкірі побігли мурашки.

Протягом вітчизняної частини своєї професійної кар’єри в Україні головними досягненнями Марини Мазенко стало здобуття двох національних чем­піонств та двох Кубків України, які гравчиня додала до свого активу в 2021 та 2022 роках, виступаючи за «Прометей» (м.Ка­м’янське). Проте там Марина отримала й приріст впізнаваності поза спортивними колами.
Річ у тому, що 18 січня 2022 ро­ку наша команда грала ви­їзний матч Ліги чемпіонів проти польського «Жешува». Під час одного з тайм-аутів центральна блокуюча «Прометея» Юлія Герасимова почала танцювати та вдавати, що викликає когось на танцювальний батл. Відео набрало понад 30 млн переглядів усього за декілька днів та стало мемом у соцмережах. Потрапила в об’єктив і Марина Мазенко, яка так згадує той епізод:

– Це повністю заслуга Юлі. Вона така, як є завжди і всюди (сміється). І це круто. Я ж переважно соромлюся щось таке показувати на пуб­ліку. Тому просто стояла позаду і сміялася, але люди також зверну­ли увагу й почали більше слідкувати та писати. Соціальні мережі мають дуже великий вплив, і тішить, що Юлі вдалося привернути увагу до волейболу як в Україні, так і у світі.

ДАЛІ БУЛА ПОЛЬЩА, А ТЕПЕР – ІЗРАЇЛЬ

Однак невдовзі гравчині довелося покинути Україну у зв’язку з повномасштабним вторг­ненням рф та опинитися в сусідній країні.
– Війна застала мене в Тернополі, – розповідає Марина Мазенко. – Мала декілька днів відпустки й виділила день на поїздку туди. Як і всі українці, 24 лютого я прокинулася від сирен та дзвінків рідних… Наступні 3 тижні була в Україні й зов­­сім не хотіла виїжджати, але частина моєї сім’ї на той час була в Польщі, де працювали батьки та 2 сестри.
Я залишилася сама вдома. І хоч із нами по сусідству мешкають моя тітка, бабуся, двоюрідні сестра та брат, батьки не могли не хвилюватися за мене. Коли почали атакувати ЗАЕС, мама плакала в трубку і просила приїхати. Тож разом із подругою поїхали до Польщі. Там Віка знайшла людей, які хотіли при­йняти до себе українців. Ця неймовірна родина допомогла мені з тренуваннями в клубі місцевої Таурон Ліги (елітний дивізіон польського волейболу. – Прим. ред.) «Будовляни» (Лодзь).

Після адаптації в Польщі розпочався довгий сезон 22/23, протягом якого співрозмовни­ця пограла в «Легіоновії» (м.Легньово) та «Тарнуві» з однойменного міста.
Співпраця з першим клубом протривала недовго, оскільки «Легіоновія» знялася зі змагань через фінансові проблеми. Проте гравчиня не захотіла покидати Польщу:

– Після завершення співпраці з «Легіоновією» моя менеджерка одразу знайшла пропозиції для наступних підписань, але, щиро кажучи, я не бажала їхати кудись далеко. Мені подобався польський чемпіонат, і сім’я перебувала близько, тому рішення було однозначним – залишатися в Польщі й завершити чемпіонат там. Звичайно, через різницю в фінансах, і умови відрізнялися на користь «Тарнува». Але в мене були хороші відносини з усіма, і там, і там. Щоправда, саме Тарнув був більш домашнім містом для мене. Він дуже нагадував рідний Ка­м’янець-Подільський.
Багато вподобань ми розділяли й з партнерками по команді. У вікенд їздили у притулок до тварин, де вигулювали собак. Дівчата ор­ганізовували донорські збори крові. Від них я багато чого навчила­ся. Це був неймовірний досвід.
Щаслива, що могли пройти цей шлях разом.

– Однак улітку ти долучила­ся до ізраїльського «Маккабі» (м.Ашод). Розкажи, будь ласка, про цей перехід.

– Насправді в мене вже був продовжений контракт із «Тарнувом» на наступний сезон. Але влітку клуб заявив, що через недостачу фінансування не буде грати в Таурон Лізі, тож я знову почала шукати новий клуб.
Пізніше керівництво команди оголосило, що фінансування таки буде, і клуб залишається, але я вже ухвалила рішення. Дякую їм за розуміння. Про волейбол у Ізраїлі чула неодноразово, адже декілька на­ших дівчат там грали і грають нині. Також підписалися дівчата з Поль­щі, з якими я була в «Будовлянах» та «Легньовії». Поспілкувавшись із ними та менеджеркою, вирішила – потрібно їхати. Я вже переконалася, що немає кроків назад у спорті, а кожен клуб і чемпіонат показують тобі інші сторони життя.

– Марино, днями завершився чемпіонат Європи з волейболу серед жінок, де українки пробилися до 1/8 фіналу. Чому в складі нашої збірної не було Марини Мазенко?
– Усе просто. Під кінець мину­лого сезону мене трохи підкосило здоров’я, тож рішення лікаря було однозначним – відсутність спорту на 2-3 місяці. Звичайно, керівницт­во збірної було проінформоване про це, і я вдячна їм за розуміння й побажання якнайшвидшого одужання.

– Яка твоя спортивна мрія?
– Уже декілька років прагну показати молоді та дітям шлях до здорового життя, пояснити, що це може бути дуже весело і різноманітно.
Також я завжди пишалася і пишаюся тим, що є українкою, тож після початку війни вважаю обо­в’язком розповідати людям усю правду про події, які відбуваються на нашій землі. А мрії в мене достатньо прості – мир і здоров’я всім близьким. Усе інше буде.

Олександр ЩЕРБАТИХ.