ЗА ЛАШТУНКАМИ ТАЛАНТУ

9 листопада – Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва

Її ім’я вже давно стало синонімом якості та вишуканості в світі театру. Ставлення до мистецтва вражає: кожен її робочий день – це історія про здійснення мрії, про те, як зі звичайних людей виростають артисти, а звичайні вистави перетворюються на справжні шедеври. Вона – муза, яка вірить у магію сцени і надає їй власну неперевершену якість. У її керівництві та вказівках є щось неймовірно натхненне, те, що робить аматорський театр у Кам’янці-Подільському особливим.

Життя та мистецтво завжди були нерозривною частиною Інни СЕМЕНКІВ – талановитої жінки, яка віддано слугує спра­ві культури та мистецтва в Ка­м’янці-Подільському. Інна Ана­толіївна – не лише керівниця народного аматорського теат­ру, але й режисерка-постановниця, яка вдихає життя в кожну постанову, і викладачка видовищно-театралізованих заходів, яка ділиться своєю мудрістю та досвідом із молодими талантами в Кам’янець-­Подільському фаховому коледжі культури і мистецтв.
Щоб дізнатися театральні таємниці, прямуємо в міський Будинок культури. На порозі з самого ранку нас радо зустрічає пані Інна. Вона веде нас через фойє, далі прямуємо ошатною залою і раптом… Потрапляємо в закладений клунками, декораціями і припиленими ящиками темний коридор. Протискуємося крізь невеличкий натовп курсантів-поліцейських – це учні академії, які тут плетуть маскувальні сіт­ки для бійців на фронт. І ось ми в невеличкому кабінеті Інни Анатоліївни – у серці народного аматорського театру. Вона скромно демонструє своє робоче місце, хоча для себе залишила лише малесенький столик і стілець. Кожен клаптик тут – частина якогось перформансу: на стінах афіші з постановок різних років, на диванчику і обабіч нього – дерев’яні миски і відра для вистави, плетені кошики, дві пов­ні шафи з костюмами (тут і вишиванки, і шуби, і шинелі, а скільки головних уборів)…
Важко повірити, але все це зроблено не професійними костюмерами в ательє, а власноруч Інною Анатолівною, працівниками Будинку культури і, звичайно ж, учасниками
колективу аматорського теат­ру.

ВІД ПЕРШОЇ ЦЕГЛИНИ ДО СЬОГОДНІШНЬОЇ ДНИНИ

Аматорський театр – один із найстарших колективів МБК, створений 1946 року. 10 квітня 1959 р. колектив, який уже очолював Микола Лядський, здобув звання народного. Від 2011 року театром керує Інна Семенків.
Сьогодні театр працює над постановками як класичних авторів, так і сучасних, намагаючись збагнути вибагливі смаки глядача. Тому до репертуару входять як моновиста­ви, так і постановки за учас­ті майже всього акторського складу колективу. До вистав гарно вплітаються й музичні, вокальні, хореографічні колективи.

– Інно Анатоліївно, з чого все почалося?
– Точна дата народження теат­ру в місті над Смотричем – 22 ве­ресня 1798 року. Цього дня уряд дав дозвіл 29-річному польському акторові, антрепренеру, драматургу Антону Жмійовському (Змієвському) заснувати в Ка­м’янці польську антрепризу (при­ватне театральне підприємст­во). Розміщувався цей театр на сході Вірменського ринку – в будинку, який сьогодні займає Картинна галерея. У центрі Старого міста театр проіснував пів століття. 1856 року він перебрався до Вітряної брами – на турецький бастіон. А у 1899-1900 роках із нагоди 100-річчя з дня народження Олександра Пушкіна на Новому плані збудували Пушкінський народний дім, який став головним притулком любителів Мельпомени після того, як згорів театр у Старому міс­ті. 1919 року його почали називати Шевченківським театром. Тут виступав театр Миколи Садовського.
Невдовзі театр із Кам’янця забрали. Залишився тільки драматичний колектив при МБК, якому 10 квітня 1959 року надали звання самодіяльного народного театру. Нині ж театральний колектив налічує близько 20 постійних учасників.
У квітні 2019 року театр відсвяткував 60-й ювілей від дня присвоєння йому звання народного.

– Як Ви потрапили до світу мистецтва та театру?
– Я народилася і провела перші роки життя в бабусі. У перший клас батьки віддали мене вже в місті, я закінчила 15-ту школу. Пам’ятаю, як приїжджала на вихідні до бабусі й бігла до подруг, ми сідали на траві за школою і влаштовували імпровізовані концерти, дефіле, співали, сміялися. Це було так по-дитячому, але так пам’ятно для серця.
Серйозніше до мистецтва підійшла у шкільному віці. У старших класах вступила на курси від Малої академії мистецтв, що дія­ла у Хмельницькому. Там був відділ поетів і прозаїків, моїми кураторами і натхненниками були Павло Гірник і Микола Мачківський. Навчання тривало два роки, ми вивчали тонкощі рими, як правильно писати. Адже всі ми в юності граємося в поетів і пишемо вірші.
Я часто відвідувала театр Старицького, мені це було дуже до душі. Одного разу прийшла в наш коледж культури на виставу «Мина Мазайло» і була настільки захоплена, що задумалася над тим, щоб і самій вступити до цього коледжу.
Батьки бачили мене стоматологом, але чомусь душа до того в мене не лежала, а вони і не наполягали. Так я закінчила нинішній Кам’янець-Подільський фаховий коледж культури і мистецтв, а згодом – і Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв у Києві. І ось уже понад 10 років працюю паралельно викладачкою і режисер­кою.

ТЕАТР ВИХОВУЄ І ПРОПАГУЄ УКРАЇНСЬКЕ

– Які виклики Ви зустріли з початком повномасштабної війни і як їх подолали?
– Найбільш болючим ударом, який нас похитнув, стала війна. Ми не знали, куди себе подіти. Але радію, що не занепали. Спочатку, як і всі, займалися волонтерськими справами, а згодом відновили теат­ральну діяльність, щоб мати змогу донатити і відкривати збори для ЗСУ. Адже нині фі­нансо­ва підтримка війська чи не найважливіша.
Проте важливо сказати, що театр виконує і просвітницьку роль. Ми намагаємося наближати Перемогу тим, що беремо в репертуар вистави, які розкривають українську ідентичність. Творимо для маленького глядача (особливо в передноворічний період і навесні). Маємо вже своїх юних прихильників, які впізнають героїв і говорять цитатами з вистав. Діти повинні бачити більше добра. Але маємо вистави і для дорослих. Одна з останніх – вистава-казка «Сіль-золото», яку ми ставили 6 листопада.
Кожен на своєму місці – ось головне правило долання викликів. Адже люди змінюються, коли заходять у Будинок культури. Театр виховує, очищає, відволікає від суцільного негативу і зла, формує самосвідомість і допомагає дивитися на світ позитивніше, а головне – пропагує українське. Адже кам’янецький глядач нині – це і люди, які переїхали до нас з окупованих територій, і дехто з них лише став на шлях українізації. Хтось вивчає культуру, звичаї, вислови, мову… І саме театр допомагає у цьому.

ПРО ВУСА І ХЕНД-МЕЙД

– Режисерство – дуже закулісна професія. А чи доводилося Вам грати на сцені?
– Було. Почну з того, що в академії, де я навчалася, працювали дуже класні викладачі. Це і Ольга Шлемко – заслужена артистка України, і Іван Сорока – мистецтвознавець. До речі, коли в Кам’янці проводився фестиваль «ШтрикАло», вони були у складі журі.
Й досі дають мені поради, допомагають.
Я навчалася на режисерстві, і от настав день презентувати свою творчу роботу.
У мене була п’єса «Шельменко-денщик» – це соціально-побутова комедія Григорія Квітки-Основ’яненка. Я мала б сидіти як режисерка в залі з глядачами і викладачами, а актори – грати. Десь за годину до показу ми прово­димо репетицію, і трапилося так, що головний герой посковзнувся, впав і зламав ребро. І от, до виходу на сцену залишилося якихось 15 хвилин, а я в розпачі й без Шельменка. Його забрала «швидка», і я кажу своїм викладачам: «Давайте знімемо роботу»,
а Іван Іванович відповідає: «Е ні, це ж не трагедія і не драма, глядач усе зрозуміє. Вдягай вуса – і вперед на сцену!» (сміється). Більше не було кому, бо лише режисер досконало знає всі ролі та слова.

– Кажуть, що персонаж починається з костюма. А як народжуються костюми для народного аматорського театру?
– Ми шиємо все самостійно. Але треба розуміти, що це не професійний театр, де ціла трупа (професійний костюмер, гример, декоратор, монтажер, купа помічників та інші)… У нас усе народне. Для прикладу, днями ставили виставу, треба було доточити спіднички, сіли з колективом і зробили. У нас усе хенд-мейд (сміється). Щоправда, при Будинку культури працюють чимало людей, у всіх золоті руки. Загалом приєднуються небайдужі. Особливо перед новим роком. Тоді рук треба багато: вирізати листочки, масочки, дерева, капелюшки… Збираємося всім колективом, заходимо в підвальне приміщення (у нас там багато місця), розкладаємося – і робота кипить.
Щодо декорацій, то люблю працювати в умовних, образних, бо вважаю, що головна на сцені – людина. Але бувають постановки, де потрібно постаратися і над створенням атмосфери, «локацій». Наприклад, торік для вистави «Їжачок-ніндзя» робили дерева, які рухалися і перекручувалися.

«ТИХА МРІЯ НАШОГО ТЕАТРУ»

– Як збалансовуєте професійне та осо­бисте життя?
– Сім’я страждає весь час, відколи обра­ла цю професію. Але дякую Богу, що поруч зі мною люди, які все розуміють і підтримують. Дуже завдячую матусі. Вона одна в мене, батька я втратила в юному віці, він помер, а ма­ма тримає мене завжди. Не просто підтримує, а тримає, захоплюється і пи­шається.
Із чоловіком Петром ми вже відсвяткували срібне весілля. Нашому синові Адаму 21 рік. Мої хлопці завжди розуміють мене, допомагають у всьому. І як би їм не хотілося більше моєї уваги і турботи, все одно ста­раються підтримати, бо знають мою пристрасть до творчості. Інколи, коли нава­люються багато підготовчих справ у театрі, навіть вони щось клеять і ліплять перед виставами (сміється).

– Конкуруєте чи співпрацюєте з іншими місцевими театрами?
– Вважаю, що всі місцеві колективи різні, тому діють паралельно. Звичайно, здорова конкуренція має місце, але ми працюємо
з однією метою, тому це більше співпраця. Пам’ятаю, як 2013 року ставили свою першу масову п’єсу «Дай серцю волю, заведе в неволю» (Марко Кропивницький). Ми тоді за­лучили театр української пісні «Петридава». В деяких виставах залучала ансамбль народної музики «Терен» та ансамбль танцю «Кам’янчанка». Мали задум спільно з Валерієм Свередою (театр «Лінк») створити постановку, але поки до цього не дійшли руки. Словом, інколи об’єднуємося, щоб творити разом, бо це наша творча спільнота.

– Яким повинен бути актор, щоб стати частиною колективу народного аматорського театру?
– Актор повинен мати вищу освіту, бути пластичним, мати гарний голос… Хоча насправді – ні. Якщо в людини є велике бажання, то в аматорському театрі завжди зна­йдеться місце. Бо ми підбираємо п’єси під людей, під їхні вміння і особливості поведінки. Щоб вони максимально комфортно почувалися в ролі. А не навпаки, коли відбувається кастинг людей на роль.
Тому, якщо є захоплення, і якщо театр подобається, – це основне. Хоча не без того, мають бути деякі професійні якості, як-от гарна пам’ять, щоб запам’ятовувати тексти, сміливість перед публікою, чітка дикція… Але для мене значно важливіші людські якості та бажання працювати.
У нашому колективі зібралися випускники Кам’янець-Подільського фахового коледжу культури і мистецтв. Усі вони дотичні до сценічного мистецтва і театральної справи, хоч і не є професійними акторами. І тиха мрія нашого театру – щоб ми стали професійною трупою з посадами, зарплатнею тощо. Щоб це стало не просто аматорством, а профе­сією. Бо майже кожен наш актор має основну роботу, хтось – за спеціальністю, хтось – ні. Але НАТ ніхто не хоче покидати, бо ми не просто колектив, ми – міцна родина, яка розуміє, підтримує, завжди поруч, поділяє твої ідеї, втішається ними, підхоплює їх. Тут зручно і затишно, є велика сцена, гарні технічні можливості, команда однодумців (художник по світлу, звукорежисер, дбайливе керівництво та інші).
Ми – родина, знаємо таємниці один одного, знаємо вподобання, зчитуємо настрої й маємо спільні цілі. Усі мої актори – це спочатку мої учні, потім – мої друзі, а далі – мої діти, якими пишаюся, яких ціную і нікому не віддам.

Ольга ГОЛУБ.