Вівторок, 20 Лютого 2024 р.

Ольга ПОГОРЕЦЬКА: «ДО МЕНЕ ЗАВЖДИ ПРИХОДИЛИ ТАЛАНОВИТІ ДІТИ»

Ольга ПогорецькаВ останні роки командні види спорту в нашому місті пе­реживають своєрідну епоху Відродження. Містяни отримали змогу знову вболівати за кам’янецькі професійні мотобольну, баскетбольну та футбольну команди. На жаль, поки немає в цьому переліку волейболу. Проте ми стабільно постачаємо кадри в українські та іноземні клуби, а також роз­виваємо параволейбол. За цими процесами стоїть Ольга ПОГОРЕЦЬКА, яка віддала 19 років Кам’янець-Подільській ДЮСШ №1, а тепер є тренеркою в жіночій паралімпійській збірній України з волейболу сидячи та Навчально-реабілітаційному закладі вищої освіти «Кам’янець-Подільський державний інститут».
Недавно «Подолянин» уже спілкувався з її вихованками Світланою Фартушняк і Мариною Мазенко, які наразі грають у закордонних чемпіонатах. Тож настав час зустрітися і з наставницею.

НЕОБХІДНО БАЧИТИ, НАВІЩО ТРЕНУЄМОСЯ

Із ректором К-ПДІ Мар’яном ТріпакомСпілкування розпочинаємо з того, як Ольга Феофанівна знайшла справу всього життя:
– Займатися почала в рідному Шумському районі Тернопільської області. Під час навчання в шостому класі вчитель фізкультури взяв мене на районні змагання з легкої атлетики, де потрібно було пробігти двокілометровий крос. Там мене побачив тренер із волейболу, який і запросив у секцію.
Спочатку батьки насторожилися. Ми проживали в селі Кутянка, тож дитину необхідно було віддати у спортивну школу за 18 км від дому. Але з часом усе стало на місце, і наступного навчального року я почала навчатися в Шумську, де жила в гуртожитку ДЮСШ.

Однак згодом життя привело спортсменку до нашого міста, де Ольга Феофанівна почала грати за місцеву університетську команду. Співрозмовниця каже, що до Кам’янця потрапила саме під час волейбольних змагань:
– У спортивній школі ми мали дуже хорошу підготовку й навіть могли протистояти колективам з університетів. Так було і 1992 року, коли приїхали на турнір у тодішній пед­інститут, де отримала пропозицію вступити у цей навчальний заклад.
Тоді вже запрошували в запорізьку «Орбіту», а також у Тернопіль та Івано-Франківськ, але тут дуже сподобалося місто. Тож вирішила залишитися і грати в інститутській команді під керівництвом нині, на жаль, уже покійного тренера Валерія Дороша.
1999-го почала працювати в ДЮСШ №1. На той час я вже ви­йшла заміж. І хоч мала пропозиції роботи з інших міст, залишилася в Кам’янці та поставила собі завдання розвиватися у тренерстві. Думаю, що це виходить успішно, адже свою спортивну майстерність передала багатьом вихованцям. Допомагає те, що протягом усіх цих років до мене приходили багато талановитих дітей.

Жіноча збірна з паралімпійського волейболу– Пані Ольго, в Кам’янці-Подільському давно не було професійної команди, тож удома розпочати спортивну кар’єру змоги немає. Як у цих умовах вдається робити так, аби волейболістки доростали до професійного рівня?
– Я діяла по-іншому: спочатку від­давала багатьох вихованців грати за команди інших міст, аби дівчата змагалися в дитячих лігах України, покращували майстерність та набували досвіду. Згодом допомогло й те, що багато діток вдалося віддати в тернопільську «Галичанку», яка виступає в Суперлізі.

Співрозмовниця додає, що наявність професійного клубу в нас дуже допомогла б молодим волейболістам:
– Це необхідно, аби молоде покоління бачило, навіщо ми тренуємося та до чого прагнемо. На щас­тя, нині співпрацюю з Академією клубу «Прометей», яка з’явилася 4 роки тому в місті Кам’янське, що на Дніпропетровщині. Наразі там у команді U15 грають дві мої вихованки: Валерія Ковальчук та Оксана Фартушняк. Із 70 кандидаток під час відбору обирали лише 14, але дівчата його подолали. Невдовзі обидві спортсменки з юніорською збірною України поїдуть у Латвію на чемпіонат Європи. Й саме на цю команду потрібно рівнятися дітям, які лише починають займатися, оскільки зазвичай згодом вихованці «Прометея» складають основу дорослої національної команди.

– Колись Ви розповідали «Подолянину», що звертаєте увагу на антропометрію дітей. А що ще допомагає тренеру визначити в майбутньому професійного гравця?
– Те, наскільки швидко малеча сприймає нову інформацію. Але це не є визначальним фактором. Адже іноді діти швидко вчаться, а іноді треба докласти більше зусиль, аби потім отримати результат.
Також важливо, щоб мої підопічні хотіли та старалися розвиватися. Інколи пояснюю вихованцям, що жоден титул легко не здобувається, й для хорошого результату треба багато роботи.

Зустріч призерок чемпіонату Європи– А як Ви визначаєте, хто яку роль відіграватиме на майданчику?
– Відповідно до швидкісних і рос­тових даних дитини. Намагаюся наперед зрозуміти, до яких показників зможе вирости дитина, аби завчасно підготувати до гри на тій чи ін­шій позиції. Наприклад, якщо зріст буде невисоким, то підопічна може стати ліберо або діагональною нападницею, де важлива також і стрибучість.
Насправді в нас вистачає ви­соких дітей. Наприклад, Світлана Фартушняк зростом 193 см, Марина Мазенко – 192, а в їхній команді була Ілона Побережна, яка вирос­ла до 196 см. Пам’ятаю, як привезла їх на перегляд у «Галичанку», до мене підбігла їхня ліберо та запитала: «Боже, а чим ви їх годуєте? Може, й мені поїхати в Кам’янець-Подільський, аби трохи вирости?» (сміється).

– А як усі ці дівчата потрапили в одну секцію?
– По-різному. Когось, як, наприклад, Світлану Фартушняк, мені порекомендував учитель фізкультури. Батьків Марини Мазенко я знала давно, а Анастасію Демишену із Залісся, яка згодом виступала за хмельницький «Новатор», а нині продовжує кар’єру в Польщі, побачила на районних змаганнях.

У лютому минулого року російське вторгнення відбилося на функціонуванні всіх сфер нашого життя. Після початку повномасштабної війни юних спортсменів академії в Кам’янському довелося евакуйовувати за кордон. Місію їх супроводу було покладено на Ольгу Погорецьку.

– 24 лютого я телефонувала тренеру академії, адже першим зав­данням було, аби мої діти повернулися до батьків. Просила, щоб він постарався і таки посадив дівчат у потяг.
Згодом Президент України ухвалив рішення, що дітей зі збірної U15 потрібно позабирати з гарячих точок та вивезти в безпечне місце. Тоді мені надійшов дзвінок від тренера збірної Андрія Романовича, який сказав, що я повинна поїхати з ними й маю добу на те, аби подумати.
Погодилася, адже коли питання торкається дітей, довго не думаєш. Зі збірною U15 ми зібралися у Львові на початку березня, а далі через Польщу поїхали до Латвії, де протягом 4 місяців із ще однією тренеркою доводилося заміняти дівчатам маму. Польські прикордонники навіть дивувалися, куди й чому дві жінки везуть 14 дітей (сміється).
У нас була дівчина Марічка, яка дуже застудилася. Її тато телефонував до мене із запитанням: «Як ви там?». А я відповідала, що я добре, й Маша вже теж (сміється). Запевнила, що виростила двох чудових синів, а тепер справлюся і з підопічними.

Додає пані Ольга й про те, що у дружній країні наших спортсменів радо зустріли, а впродовж усього часу юні волейболістки мали змогу проводити по 2 тренування на день у прекрасному спортивному центрі.

ПІДОПІЧНИХ ТРЕБА МОТИВУВАТИ

Уже протягом 5 років Ольга Погорецька працює в Навчально-реабілітаційному закладі вищої освіти «Кам’янець-Подільський державний інститут» та є другою тренеркою жіночої збірної України з волейболу сидячи. Недавно співрозмовниця повернулася з італійського Каорле, де бронзовими призерками чем­піонату Європи стали 4 її вихованки: Анастасія Владичинська, Кароліна Дімітрішина, Адріана Долина та Єлизавета Чуга.
– Наша планка – перемога в чемпіонаті Європи та потрапляння на літню Паралімпіаду, яка відбудеться наступного року в Парижі, – каже Ольга Погорецька. – Намагалися вже під час цієї європейської першості здобути «золото» та путівку у Францію, але не вийшло – у півфіналі вигравали у господарок змагань із рахунком 2:0, але морально зламалися й програли – 2:3. Перелом у грі стався внаслідок того, що місцевих спортсменок дуже підтримували домашні трибуни.

Із вихованками– Тож як тепер нам потрапити в Париж?
– Навесні наступного року відбудуться змагання, де розігруватимуть ще одну перепустку на ігри. Місця проведення турніру ще не знаємо, але готуємося до нього.

– Ольго Феофанівно, наразі Ви зосередилися на праці в паралімпійському спорті. Як відбувся такий перехід?
– Колись ми грали разом із ро­зігруючою Тетяною Гуранською (учасниця літньої Паралімпіади 2016 року. – Прим. ред.). Пізніше вона отримала травму коліна й, аби не залишати спорту, знайшла собі команду з волейболу сидячи.
Одного дня Тетяна завітала до нас у К-ПНУ ім.Івана Огієнка та запи­тала Валерія Дороша, чи не потрібна така дисципліна в нас на кафед­рі спортивних ігор. Валерій Устинович відповів, що ні. Але порадив звернутися до мене, адже я люблю виховувати спортсменів із нуля.

Проте тренерка зізнається, що перехід дався важко:
– Коли Тетяна запропонувала, я одразу відповіла, що не можу довести до ладу роботу в секції ДЮСШ, оскільки маю там дуже багато дітей. Тож переходити в інваспорт точно не збираюся.
Але вона попросила, аби я подумала й, можливо, сходила в Подільсь­кий спеціальний навчально-реабілі­таційний соціально-економічний ко­ледж (нині – «Кам’янець-Подільсь­кий державний інститут»). Ця ідея здалася хорошою. Але, коли під час пер­шого візиту мені показали хлопця на візку, подумала: «Ні, я не настільки сильна морально. Не зможу».

Попри те, що Ольга Погорецька все ж знайшла двох дівчат, готових тренуватися в паралімпійському волейболі, ухвалити остаточне рішення допомогла зустріч із майбутньою підопічною, а нині – членкинею паралімпійської збірної України Кароліною Дімітрішиною:
– Коли прийшла в коледж удруге, діти саме вечеряли. Побачила дівчину, в якої немає ніжки, та спитала виховательку, чи можу я з нею порозмовляти. Спочатку Кароліна здивувалася, що я хочу, аби вона грала у волейбол, пообіцяла прийти на тренування, але не прийшла.
Тож я повернулася до неї наступного дня. Вона була червона від сорому і прийшла на наступне заняття. Згодом, коли Кароліна стала майстром спорту, зізнавалася, що після першого ж тренування зрозуміла, що це її. Три місяці ми тренувалися на добровільних за­садах. Потім Кароліну взяли у збірну, а ректор К-ПДІ Мар’ян Тріпак запропонував працювати в навчальному закладі. А далі все почало поступово складатися.

– Як відрізняються тренування спортсменів-паралімпійців?
– Це інша методика викладання. Технічні моменти не відрізняються. Але потрібно більше звертати увагу на моральний стан дітей. Часто це люди, які раніше ніколи не тримали м’яч у руках, а тут їх затягнули у зал (сміється). Тому їх додатково потрібно мотивувати та казати, що вони найрозумніші, найкращі та найсильніші.
Коли дівчата потрапили до ме­не, вони були дуже замкнуті, тому протягом тривалого часу довелося працювати над тим, аби їх розкрити та пояснити, чого від них хочу.
На сьогодні ці дівчата – вже зовсім інші люди. Вони побували в різних країнах, багато чого побачили. Це допомогло їм набути досвіду, мотивації та стати дисциплінованішими.

Олександр ЩЕРБАТИХ.