Понеділок, 27 Травня 2024 р.

«УЧИТЕЛІ ВЕРШАТЬ МАЙБУТНЄ»: МАТЕМАТИЧНИЙ РОЗРАХУНОК УСПІХУ

Оксана ЧижевськаКажуть, що жінок не гоже питати про вік, хіба лише коли вони самі того не приховують. Та справжні жінки навпа­ки – пишаються прожитими роками, адже знають, що це не лише циф­ри, це шарм, досвід, шлях, мудрість…
Справжні жінки – це ті, хто знає цінність кож­ного моменту, хто вміє відчувати кожен подих життя, навіть у найбільш звичних речах.
І однією з таких жінок є вчителька математики, директорка Кам’янець-Подільського ліцею №15 Оксана ЧИЖЕВСЬКА, яка 29 квіт­-ня відзначатиме 60-й день народження.

Для довідки: Оксана Чижевська народилася 29 квітня 1964 р.
в с.Ка­м’янка, що на Кам’янеччині в сім’ї Ковернег. Мати Лідія Гнатівна зма­лечку прищепила доньці любов до людей, а від батька – Михайла Дмит­ровича – Оксана Чижевська перейняла цілеспрямованість, твер­дість характеру і організаторські здібності. 1981 року вона закінчила ЗОШ №15, а згодом, 1986 року, здобула червоний диплом фізико-математичного факультету Кам’янець-Подільсь­кого дер­жавного педагогічного інституту імені В.П.Затонського. Того ж року розпочала педагогічну діяльність на посаді вчительки математики в рідній 15-й школі. 16 років обіймала посаду заступниці директора, а 2021 року стала директоркою школи.
Має сестру, з якою виховувалися в любові та повазі, за що обидві щиро вдячні батькам. Має доньку Олесю, яка стопами матері також закінчила фізико-математичний факультет альма-матер і працювала вчителькою математики та інфор­матики.


Заглиблюючись у світ педагогіки, Оксана Михайлівна не лише стала досвідченою вчителькою з 38-річним стажем, а й відкрила для себе нові горизонти в ролі директорки школи.
Її діяльність не обмежується стінами навчального закладу, вона активно долучається до розвитку освіти в місті й області, впроваджує нові методики та програми, що спрямовані на підвищення якості навчання і виховання.
За дверима кабінету директорки – справжній музей її педагогічного життя в ліцеї. Хоч на цій посаді Оксана Михайлівна лише 3 роки, але саме вони були чи не найбільш подієвими за весь період існування закладу.

– Оксано Михайлівно, з чого розпочався Ваш шлях на вчительській ниві?
– Бажання стати вчителькою в ме­не було ще зі шкільних років. Я закінчувала 15-ту школу, навчаючись у класі з фізико-математичним профілем (тоді це називалося поглиб­леним вивченням фізики та радіо­електроніки). Щоправда, більше любила фізкультуру (сміється), приділяла багато часу спорту. Та одного дня вчителька математики Яніна Карлівна зустріла мою маму і сказала: «Ваша Оксана прогулює уроки математики, бо відвідує спортивні гуртки!». Звичайно, мама посприяла тому, щоб я взялася за навчання. І, на диво, я полюбила математику.
Дуже хотіла навчатися в київському політехнічному університеті, але мама дала мудру настанову: «Математику застанеш і тут». Так я вступила на фізмат нашого педінс­титуту.
Відверто кажучи, не уявляла, що можна 45 хвилин робити з дітьми. Але свій перший урок у ролі практикантки не забуду ніколи. Це було в рідній 15-й школі, в 5-му класі. Моїм керівником став тогочасний директор (він був учителем математики) Євген Миколайович Ба­ценко, якого я боялася, як вогню. Зазвичай практиканти дуже лояльні до дітей. Але, коли один учень під час мого уроку кинув папірчик через весь клас, я зробила заува­ження. Тоді директор поважно піднявся і сказав: «Оксано Михайлівно, буде з Вас учитель!». І я видихнула.
Згодом займалася науковою роботою в інституті, їздила на всесоюзні наукові конференції в Прибалтику. Але до аспірантури за сімейними обставинами не пішла, хоча мене запрошували. Так я зрозуміла, що школа і учні – це все моє рідне. Іншого не треба.

– Останні роки були важкими для всієї країни загалом і для ліцею зокрема. Як долали виклики сьогодення?
– Освіта – галузь, яка завжди реформується. Колись із 6-денного робочого тижня ми перейшли на 5-денний. Згодом з 5-бального оцінювання перейшли на 12-бальне… Таких прикладів дуже багато, але до всього звикається. Усі реформи покликані насамперед покращити навчальний процес. Серйозним викликом для нас була пандемія Covid-19. Хоча заклад завжди йшов у ногу з сучасними інформаційно-комунікаційними технологія­ми, адже розуміли, що маємо бути конкурентоспроможними. Ми повинні випускати дітей, які мають не лише знання, а й навички. Тому на період дистанційного навчання в нас усі мали електронні скриньки. Ми освоїли роботу у хмарних сховищах задовго до дистанційки, тому з приходом ковіду доволі швидко адаптувалися, напрацювали алгоритм дій, визначили платформи, на яких маємо працювати. Проблемою залишалася комунікація між учнями. Адже її відсутність означала прогалини в соціалізації дітей. На щастя, нині умови роботи до­зволяють наздогнати втрачені миті живого спілкування, і ми віримо, що більше в наших дітей його ніхто не відбере.
Безумовно, найстрашнішим днем було 24 лютого 2022 року. Коли згадую перші дні роботи, досі про­бирає до мурах. Адже, коли лунає повітряна тривога, саме директор відповідає за кожного, хто тут є. Але стресостійкість – це запорука успішної роботи кожного педагога. І лише завдяки цьому ми залишаємося у строю. На початку війни ліцей став центром обліку евакуйованих і прийому вимушено переміщених осіб. Ми працювали цілодобово, і я дякую всім, хто долучився до цього, особливо волонтерам, міській владі, Міністерству освіти і науки, всім пересічним людям, які не залишилися байдужими. За перший рік війни в нас було 85 учнів із числа ВПО. Нині таких учнів 55, і кожен із них став нам рідним. Цьогоріч ми також долучилися до Між­народного проєкту «Простір, дружній до дитини», і тепер у нас є спеціальна кімната, де тренер-психолог проводить заняття з усіма учнями школи. Адже психологічна підтримка значно допомагає дітям адаптуватися до нових умов і пережити біль від втрат.

– Які спомини Ви найбільше цінуєте зі своєї довголітньої ка­р’єри в освіті?
– Ціную людей. Кожен спомин пов’язаний із людиною. Будь-яке становлення людини пов’язане з іншою людиною, яка допомогла чи навчила, яка спрямувала твою діяльність. До цих людей відносяться директори-попередники, заступники, вчителі, колеги, батьки, учні… Якось зустрілася з випуск­никами в 15-річчя їхнього випуску і почула таке: «Ми навчаємо своїх дітей так, як Ви навчали нас». Після цих слів хочеться робити ще більше, адже робота вчителя дає результат не тут і зараз, а через роки. Педагоги вершать майбутнє. Як колись мої вчителі створили моє сьогодні, так і я стараюся разом із колективом створювати майбутнє наших дітей.

– Оксано Михайлівно, як би Ви описали колектив 15-го ліцею?
– Ми – команда! Ми – однодумці, ми – родина, ми – один механізм, у складі якого кожен здатен зрушити гори. Ми щодня разом творимо безпечне освітнє середовище, не просто освітній заклад, а школу радості, школу успіху, місце затишку і особистісного росту для всіх учасників освітнього процесу.
Наші стосунки з колегами побудовані на принципах людиноцент­ризму. Тобто мені байдуже, чи знають колеги математику, але я точно знаю, що вони людяні й щирі, вони – професіонали у своїх галузях і пат­ріоти своєї країни, свого міста. А то­му колектив – це моя найбільша гордість.

– А що загадає директорка ліцею, коли задуватиме свічки на своєму торті?
– У моїй сім’ї було таке виховання, що кожен день народження – це ювілей, незалежно від того, чи наприкінці є нулик, чи п’ятірка, чи будь-яка інша цифра. Кожен прожитий рік – це можливість оцінити те, що пережив, скласти плани на перс­пективу і насолоджуватися кожним днем.
Звичайно, нині не той час, щоб святкувати, але найзаповітніше бажання я розділяю з кожним українцем і загадую МИР!

Ольга БАНАХ, Владислав ЧМІЛЬ.