Субота, 15 Червня 2024 р.

Юрій МОШИНСЬКИЙ: ЩАСТЯ ПОЛЬОТУ

куля20 травня виповнюється 240 років із часу, коли над Кам’янцем уперше злетіла повітряна куля. «Подолянин» уже детально писав про історію подільського повітроплавання та перший політ теплового аеростата над валами Нової фортеці. Той проєкт був воістину всеєвропейським: коменданту кам’янецької фортеці Яну де Вітте (котрий був чи то вірменином, чи то голландцем) допомагали створити та запустити кулю німецький принц Карл фон Нассау-Зіген, польські військові Бенедикт Магер та Мокроновський, анг­лієць Літтлпейдж та французький граф Жан-Франсуа де ла Порте.
До повномасштабного вторгнення Ка­м’янець справедливо вважався столицею українського повітроплавання. Та російський диктатор зі своїм військом забрали в нас не лише частину нашої території, а й наше небо. Польоти теплових аеростатів нині під забороною. Багато хто з кам’янецьких дітей уже не пам’ятає кулі або й узагалі їх не бачив. Багато хто з нових мешканців міста – переселенців – теж не знає про цю красиву і славну сторінку його історії. Та й літати нині було б нікому: з перших днів повномасштабного вторгнення майже всі кам’янецькі пілоти-балуністи стали до лав ЗСУ.

Одним із перших це зробив Юрій МОШИНСЬКИЙ, пілот «Картатої кулі». «Подолянин» поговорив з Юрієм про небо Поділля та землі Донбасу.

Юрій Мошинський– Юрію, як ти потрапив у повітроплавання?
– Я раніше займався поліграфією, тому ледь не з дитинства знав Ігоря Лобашова та Юрія Аносова. Якось давно, в перші роки ХХІ століття, я повертався до Кам’янця по старій трасі й побачив у небі повітряні кулі. Якраз проводилася одна з перших повітроплавних фієст. Це було дуже красиво. А потім довідався, що Лобашов та Аносов пов’язані з кам’янецьким повітроплавством. Тоді прийшов до Ігоря на його фірму «Апостроф» і сказав, що не відчеплюся, поки мені не дозволять за ту кулю хоча б потриматися. І випадок допоміг. Я тоді якраз купив машину.
А повітроплавцям весь час були потрібні водії: відвезти кулю на старт, підібрати пасажирів після приземлення. Так я ввійшов у цю історію як водій – возив пасажирів. І це мені подобалося.
У перший свій політ теж, вважай, напросився – до Юрія Аносова. Тоді в місті ще не було жодної власної кулі, тож Юрій літав на зеленій кулі «Агарот» В’ячеслава Гардашніка (нині він – президент Федерації повітроплавання України). Я вперше піднявся в небо на тепловому аеростаті на свій 24-й день народження, 20 років тому. І тоді в польоті я остаточно зрозумів, що це моє, це мені подобається. Тому школа пілотів була тільки питанням часу. До речі, я – останній в історії випускник Феодосійської школи повітроплавання. 2013 року отримав сві­доцтво, і воно було останнє, видане цією інс­титуцією. Теоретичній частині справи мене навчав Юрій Аносов, навчальну практику теж пройшов у Кам’янці, у Криму лише здавав іспити.

Команда «Картатої кулі»: Макс Пейсак - штурман, Ольга Мошинська - менеджерка, водійка, душа команди, кохана дружина пілота, Юрій Мошинський - пілот– І ти став одним із пілотів кам’янець­кого товариства повітроплавання…
– Так. Відтоді я – пілот. Чотири роки відлітав у команді кам’янецького «Триглаву». А потім захотілося своєї справи. Так часто трап­ляється, і в багатьох сферах: ти досягаєш певної стелі та не бачиш далі перспектив розвитку. Лізти із власними ідеями не дуже коректно, це ж чужий бізнес. Хоча повітро­плавання – це бізнес хіба у другу чи й третю чергу. В першу – це справа, яка приносить задоволення, яку любиш. А з усіх речей, які я переробив у житті, саме повітроплавання мені давало величезне задоволення. Нічого кращого я в житті не робив. 2018 року в мене з’явився власний тепловий аеростат – «Картата куля».
Також я мав над каньйоном невелику майс­терню, в котрій ремонтував кулі. Пе­решивав їх власноруч. Купив для цього спеціальну машинку, знайшов спеціальну тканину, схожу на болонью. Сидів, мізкував, думав, як давати кулям нове життя, навчився ши­ти. Україною літали з десяток моїх куль, одна літає у Греції. У мене було райське життя: влітку я літав, узимку сидів у красивенному місці й займався роботою, яка шалено подобається… А потім ті нелюди зламали нам усім долю.

– Відчувається, як ти любиш польоти. Ти був пілотом кулі, я займалася аерофотографією. І з початком повномасштабного вторгнення в нас забрали небо. Через війну ми не можемо підніматися – ні дронами, ні кулями, ні літаками цивільної авіації. Це ще один привід ненавидіти ворогів і мріяти про час після війни.

А яким було твоє 22 лютого 2022 року?
– Мене тоді вранці розбудив дзвінок Да­ни, доньки, яка якраз перебувала в Києві. Десь о пів на шосту ранку. Я заспано запитав, чи все в неї нормально. «Яке нормально, невже ти не дивився новини?». Та дивився вчора, ка­жу, там усе, як завжди: сусіди нас лякають, ту­пають ногами на кордоні. Напередодні я в майстерні закінчив замовлення і відправив його до Києва. Якраз 22 лютого мав відбутися пробний політ відремонтованої кулі. А тут донька мені каже: «Я в бомбосховищі». І в ту саму секунду в нас на вулиці ввімкнулася сирена.

– Перша…
– Так. Я відразу кинувся дивитися новини. А далі – далі було завдання допомогти доньці вибратися з Києва. Було незрозуміло, як це зробити. Декілька перших днів пішли на те, щоб вмовити Дану виїхати. Коли це нарешті вдалося, вибратися зі столиці було практично нереально. Вона зі своїм хлопцем та його сім’єю зібралися в дорогу, але прямо казали: «Ми не знаємо, наскільки далеко зможемо дістатися». Бензину не було, на дорогах – пекло. Я сказав, щоб їхали в наш бік, скільки вдасться, а я поїду назустріч. Кинувся по всьому Кам’янцю збирати каністри – у друзів і знайомих. Бензину ж не було! Завантажую машину каністрами, сідаю в неї разом зі своїм другом та штурманом Максом. Дружина дуже не хотіла мене відпускати самого. Відверто кажучи, я теж не хотів їхати на самоті, бо було незрозуміло, що трапиться дорогою. Це було, як у жахливому блокбастері: ми в бік Києва їхали одні цілу ніч. Більше нікого в тому керунку. А назустріч… Суцільний потік, фари-фари-фари. Вони їдуть кіломет­рів 20-30 на годину, не більше – потік же безперервний. Це було моторошно.
Біля якогось мосту в районі Білої Церкви в машини, де була донька, закінчилося пальне. Там ми їх і підібрали, відвезли всіх до Кам’янця. А далі… Мене трусить. Дружину Ольгу трусить. Страшно. І бере лють. Гнів зашкалював. Цей шок і ця злість були схожі на ті, котрі відчував під час Майдану 2013-го – тільки вони були помножені на десять. Наступного ранку я пішов у військкомат. Добровольцем. Дружина про це дізналася аж увечері.
Ми пішли записуватися разом із кумом.
У військкоматі – черги. У ТРО потрапити – черга на кілометр. Нам пропонували в ТРО, та ми не хотіли тоді в ТРО. Ми хотіли по-справж­ньому. Знайшли таки у військкоматі наші документи, взяли нас. 27 лютого почалося моє військове життя.
Із нас, добровольців, було створено 115 окрему моторизовану бригаду. На початку квітня ми опинилися в Сіверськодонецьку.
Я йшов на Третю світову війну, а потрапив на Першу. Ніби у книзі Ремарка. Це ж не наполеонівські війни, де всі красиві, з плюмажами, рівними рядами йдуть шеренга на шеренгу. Міни і бомби не дивляться, скільки ти знаєш іноземних мов, яка в тебе освіта, чи наскільки ти крутий пілот. Там ще гострішим стало усвідомлення того, яке чудове життя в нас було до війни. Я розумів, що не буде такого: от я прийшов у військкомат, мені видали плащ супергероя, і я зараз полечу знищувати ворогів блискавками, зупиняти мос­ковську навалу. Але здивувало, що війна ведеться за ще радянськими підручниками. Романтики на фронті немає.
28 травня ми вийшли з Сіверськодонець­ка. Звідти потрапили в Лисичанськ, потім були під Донецьким аеропортом. Та мені не хочеться ворушити ці спогади знову.

– Тоді давай про те, як ти знову перелаштувався на мирне життя.
– Я дуже вдячний Павлу Нечитайлу за те, що минулого літа він узяв мене у свої археологічні експедиції. Ритися в землі, шукати артефакти під дністровським сонцем було справжньою терапією. Нині я зайнятий у івано-франківській урбаністичній лабораторії Metalab, котра перебудовує покинуті спо­руди під житло для біженців. Як приклад – реновація зіньковецького гуртожитку, з кот-рого зробили житло. Працюю виконробом. Проєкт не лише щодо Кам’янця, а всього регіону. А в небо, звісно, хочеться. Коли проїжджаю повз міськвиконком, завжди за звичкою дивлюся на прапор на даху: скільки років, скільки фестивалів ми визначали за ним напрям вітру перед польотами! Сайти-прогнозники з мобільного теж не видаляю, хоч і не користуюся ними. Дуже важко розпрощатися з небом, з мрією про польоти. Та взагалі неможливо розпрощатися.

Ірина ПУСТИННІКОВА.