ПЕРО – ЯК БАГНЕТ

Представляти Галину МИХАЛЬСЬКУ читачам «Подолянина» немає потреби. Понад десять років її статті в нашій газеті на різноманітні теми користувалися заслуженою популярністю і повагою земляків. Продовжує працювати на журналістсь­кій ниві вона і тепер, але в новому амплуа. Від літа минулого року Галина вступила до лав ЗСУ і тепер працює у службі зв’язків із громадськістю 143 ОНТЦ «Поділля». У «Подолянині» і тепер стабільно публі­куються її статті про наших захис­ників, їхні бойові будні й навчання, мрії та прагнення якнайшвидшої Перемоги. З нагоди Дня журналіста, який відзначають в Україні сьогодні – 6 червня, ми поспілкувалися з нашою колегою, яку всі дуже любимо і поважаємо, адже вона не тільки великий професіонал, але й надзвичайно світла і добра людина, яка любить свою країну, свою роботу, свою родину та всіх-всіх тварин, а особ­ливо собак.

– Галино, коли ти навчалася на філологічному факультеті теперішнього національного університету ім.І.Огієнка, мрія­ла про роботу в журналістиці?
– Мріяла ще у старших класах. Мій родич Микола Білий, який свого часу також працював журналістом у «Подолянині», так захоп­ливо розповідав про роботу і журналістику, що виникло бажання і самій взятися за перо. Тим паче, що я – більше гуманітарій, ніж технар. Навчатися у столиці змоги не було, тому спробувала вступити на філфак. На той час журфак в універі ще не з’явився. Коли вступала, то думала так: для журналіста ж важливо грамотно писати, цьому в університеті навчать, а решту журналістських таємниць опаную згодом. Власне, так і сталося.
Коли навчалася, в нас були сильні викладачі-філологи. На жаль, дехто з них уже покинув цей світ, як-от Петро ТКАЧУК, який читав старослов’янську мову, і всі ми його дуже боялися. Між студентами ходили ле­генди, що скласти іспит у нього складно.
І справді, якщо Петро Єфремович ставив 3+ чи 4, то ти вже був відмінником. Із багатьма викладачами досі спілкуюся.
Словом, університет ще більше навчив мене плекати рідне слово і любити свою краї­ну. Адже в гості до студентів запрошували відомих людей. І досі пам’ятаю візит до нас колишнього народного депутата України, письменника Володимира Шовкошитного. Він один із тих, завдяки кому тіла замордованих у радянських таборах Пермської області видатних українців Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина перепоховали в Україні. Він настільки деталізовано та емоційно розповідав про цей процес, що я й досі пам’ятаю його слова: «Якщо такий поет, як Василь Стус, віддав життя за Україну, значить – вона того варта». Після візиту з одногрупниками ми ще довго ділилися враженнями від почутого, зокрема і про останню крап­лю крові Стуса на мізинці.

– Як уперше стала журналісткою?
– Після завершення вишу дізналася, що газета «Фортеця» шукає журналіста. Це ж доля, і вирішила спробувати. Познайомилася з головною редакторкою Ольгою ЖМУДОВСЬКОЮ. Дякую їй, що повірила в мене і навчила. Мене і тодішнього журналіста газети відправили на конференцію в рідний університет. Колега каже: «Ти слухай, записуй на диктофон і принесеш готову статтю через день. А в мене ще один захід». Ось так я з головою і пірнула в журналістику. Пам’ятаю, що довго писала коротку замітку, декілька ра­-зів стирала, знову писала, але врешті статтю таки принесла, і її надрукували. Яка ж гордість мене розпирала, коли йшла додому з газетою в руках і своїм підписом під статтею (сміється).
Після стажування в газеті офіційно мене взяли у штат 2004 року, і відтоді я не розлучаюся з журналістикою. Це мій свідомий і відповідальний вибір. За ці роки працювала переважно в місцевих газетах і 6 років – у телерадіокомпанії «Подолянин-TV».

– Чим відрізняється журналіст на радіо, журналіст у газеті, журналіст у ЗСУ?
– На мою думку, нічим особливим, лише є певні нюанси. Скажімо, військовий журналіст не ламає голови, що одягнути на роботу – цю проблему вирішує піксель (сміється). Щодо радіо, то потрібно мати гарну дикцію і не боя­тися мікрофона. Ну, і тематика статей у цивільній журналістиці ширша.
Але головні стандарти журналістики діють усюди. Це точність, оперативність, достовірність, повнота подання інформації, відокремлення фактів від коментарів і баланс думок. Журналіст повинен завжди перевіряти інформацію щонайменше з трьох джерел і нес­ти відповідальність за написане. Ця професія не терпить поспіху, неуважності до деталей. Часто навіть літера, кома чи інший розділовий знак відіграють важливу роль.
Але із власного досвіду бачу, що в журналістику довго закохуються, але й довго зберігають їй вірність. Вона цікава, неперед­бачувана, креативна, непосидюча і дуже захоплива. Ти постійно комунікуєш із різними людьми, відкриваєш для себе нові знання в різних галузях і постійно навчаєшся. Ця професія не терпить монотонності, сірості, байдужості.

– Важко було влитися в життя за уставом?
– Відверто, важко було наважитися залишити цивільне життя, тим паче під час воєнного стану. Але підтримка рідних, друзів і колег розвіяли всі сумніви. Якщо мої знання і вміння нині потрібні ЗСУ, то годі вагатися, час діяти. Тим паче, що тепер армії потрібні люди різних спеціальностей.
Однак, перш ніж потрапити в уже рідну мені військову частину, я проходила базову загальновійськову підготовку в навчально­му центрі за понад 500 км від дому. Не скажу, що це було легко. Важко було і психологічно, і фізично, і морально. У бронежилеті, касці, з автоматом у руках ми ходили на стрільби на полігон, що за десять кілометрів від місця, де проживали. Стрільби – денні, нічні. Бігали, тренувалися, чистили зброю, долали смугу перешкод, штурмували окопи, словом, загартовувалися як фізично, так і психологічно. Але знаєте, що найбільше сподобалося? Обкатка танком! У повному обмундируванні та зі зброєю в руках потрібно було пролізти «під животом» цього залізного гіганта. А далі застрибнути в окоп, зробити умовний постріл, встигнути лягти і, коли танк проїде, кинути вслід навчальну гранату. Було лячно, але коли пройшла випробування, аж запишалася собою (сміється).
Із навчанням упоралася. За майже два місяці, проведені у НЦ, знайшла нових друзів, з якими і досі підтримую зв’язок. На жаль, дехто з хлопців загинув на полі бою, багато зазнали поранень.
Щодо служби, то швидко влилася в колектив. Мабуть, через те, що часто писала про військових, приходила до них на різні за­ходи, тож була обізнана з військовими буднями.
Зазвичай, коли змінювала роботу, завжди хвилювалася в перший день, але не цього разу. Моя начальниця служби зв’язків із громадськістю капітан Ольга ПОВОРОЗНЮК ввела в курс справи та ознайомила з функ­ціональними обов’язками. Робота мені знайома і близька. Диктофон, блокнот і фото­апарат і тепер зі мною. Правда, ще подружилася з відеокамерою і спробувала себе в ролі операторки. Цим тонкощам навчив колега Роман ЖУК, який започаткував у місті передачу «Рубіж», що транслювалася на місцевому ТРК «Імпульс», а нині служить в ЗСУ і виконує завдання на донецькому напрямку.
Я щаслива, бо в житті мені таланить на хороших, дружелюбних і світлих людей. Люблю приходити в гості до колишніх колег, які вже стали друзями, спілкуватися, згадувати курйози, як-от батарейка на диктофоні розрядилася у відповідальний момент, або у по­спіху хапнула фотоапарат, забувши про карту пам’яті. Це тепер з усім цим легше: сучасний смартфон може замінити і диктофон, і фотоапарат.
Часто мене запитують, чи не шкодую про вибір. Зовсім. Навпаки, щаслива, що наважилася на зміни і зуміла пройти навчання. Жінкам, які сумніваються, йти в армію чи ні, порадила б відкинути страх і сміливо йти вперед. Ми не такі слабкі, як іноді думаємо. Крім того, армія відкриває класні можли­-вості щодо здобуття нових професій. І це круто! Забігаючи наперед, скажу, що теж збираюся на навчання.

– Про що ти любиш писати найбільше?
– Про сильних людей, які не побоялися взяти життя в свої руки, ризикнули і досягли успіху. І про патріотів, які власними вчинками, а не лише одягнувши вишиванку чи «співаючи солов’їною», борються за Україну. Гарний приклад – бізнесмен, український партизан, учасник російсько-української війни, Герой України Володимир ЖЕМЧУГОВ. На зустріч із ним ходили разом із колегою та подругою Вікторією КОЖЕВНІКОВОЮ. Із нею разом написали статтю «Я потрібен своїй Україні», яка вийшла в «Подолянині», і завдяки якій ми стали фіналістками українського конкурсу професійної журналістики «Честь професії – 2021».
А за цикл публікацій на військово-патріотичну тематику в газеті «Подолянин» виборола І місце в обласному конкурсі журналістських робіт, започаткованому Хмельницькою облрадою.

– Які співрозмовники тебе найбільше вразили на кожному з робочих місць?
– Таких людей чимало. А нині це наші захисники. Ольга Поворознюк у співавторстві з викладачем К-ПНУ Олегом Рарицьким написали книгу «Сильні духом: Історії саперів російсько-української війни», а тепер уже і я допомагаю писати другу частину. Вже написано про 9 наших саперів, і робота триває. Також цю книгу, але вже із новими іменами, записали в аудіоформаті на радіостудії.
Без перебільшення скажу, що вести літопис російсько-української війни – вкрай важлива справа. Наші нащадки мають знати, хто боровся за Україну, і якою високою є ціна миру. А якщо ми цього не робитимемо, не говоритимемо, не писатимемо про ризиковані завдання, про хитку межу між життям і смертю, то як це зафіксувати? Зрозуміло, є книга бойових завдань, де все описано, але це для обмеженого кола. А як суспільство дізнається про те, як вдалося підірвати міст і зупинити просування ворога, що хлопці думали, коли навпомацки йшли ставити міни в «сірій зоні», які емоції вирували після успішного виконання завдань, і як вони боролися із власними страхами. Наше завдання – максимально все занотувати і зберегти в народній па­м’яті.
Військовослужбовці досить скромні, небагатослівні та не вбачають у своїх вчинках героїзму. Хоча насправді їхні вчинки героїчні. І про них ми не втомимося розповідати суспільству.

– Галино, знаємо, що дуже любиш читати. Назви улюблених авторів?
– Справді, раніше засинала і прокидалася із книгою. Траплялося, що за кавою вранці так зачитувалася, що мчала на роботу на всіх парах. Мої фаворити: Еріх Марія Ремарк (ще з універу), Ден Браун, Марія Матіос, Макс Кідрук, у якого вдалося взяти інтерв’ю, Сергій Жадан, Люко Дашвар, Василь Шкляр, Мирослав Дочинець, Оксана Забужко. Цей список можна ще довго продовжувати. Вважаю, що деякі твори українських сучасників, зокрема «Солодка Даруся» та «Нація» Марії Матіос, обов’язково мають бути у шкільній програмі. Наразі читаю роман «Англійський пацієнт» Майкла Ондатже.

– Кумедні випадки під час роботи трап­лялися?
– Звісно, як же без курйозів. Мабуть, на все життя запам’ятала, як на високих підборах (був період, коли їх одягала мало не щодня) та короткій сукні «бігала» лісом і фотографувала міни часів ще Другої світової. Коли вранці крутилася перед дзеркалом, і гадки не мала, що доведеться мало не витягувати підбори із землі. І такі несподіванки час­то трапляються в роботі журналіста.

– Звідки черпаєш натхнення?
– Родина надихає. Люблю проводити час із донькою та прогулюватися в улюбленому дендропарку зі своїм «французиком» на кличку Лео в будь-яку погоду. Жартую, що у природи та собачників немає поганої по­годи.
Люблю ще кататися на велосипеді, грати в бадмінтон і мандрувати Україною. Це теж заряджає і надихає.

– Найкращий відпочинок – це що?
– Відпочинок біля води. За гороскопом я – Водолій, обожнюю море. А ще люблю гори і милуватися недосяжною небесною бла­киттю.

– А про що мрієш написати?
– Про нашу Перемогу, очищення кожного клаптика української землі від російського залізяччя, про те, як щедро заколосилися наші поля, а в українському Криму вдалося відродити червонокнижні види тварин.