Неділя, 14 Липня 2024 р.
20 Червня 2024

СПРИЙМАЙТЕ НАС ЯК РІВНИХ

Василь БУРБАНЦе сказав Луї Брайль – легендарний француз, який у 15-річ­ному віці придумав рельєфно-крапковий шрифт, аби такі, як він, тобто незрячі, могли навчатися – читати, писати, оволодівати професіями, бути в курсі новин соціуму, розвивати здіб­ності.
Справді, серед цих людей немало видатних композиторів, співаків, державних діячів, поетів, художників, інженерів, винахідників, спортсменів…
Я була знайома з кам’янчанином, який власноруч виготовляв музичні інструменти. Незрячий чоловік був паличкою-­виручалочкою в дев’ятиповерхівці, де проживав, бо вмів геть усе зремонтувати – полагодити кран, розібратися в годинниковому механізмі, прилаштувати поличку, повернути «життя» замкові…
У червні Кам’янець-Подільський УТОС святкує 70-річчя, а тоді, 1954-го, все починалося з трійки ентузіастів, яких на­разі згадує голова Хмельницької обласної організації УТОС Василь БУРБАН.

– Василю Петровичу, це були фронтовики, які втратили зір на війні?
– Саме так. Юрій Сичевський, крім того, ще й не мав руки. Тож він із Віктором Фроловим замислив доб­ру справу – об’єднати тих, кому бу­ло важко обійтися без допомо­ги. До них приєдналася Галина Кардаш, виконуючи функцію секре­тарки.
Отож місцева влада, відгукнувшись на ініціативу, виділила гектар території (тепер це вулиця Драй-­Хмари) і дозволила у старих бараках утворити навчально-виробничі (або, як тоді казали, учбово-виробничі) підприємства. Починали з най­простішого – «авоськи» (сітки для продуктів), банки для фарб…

– У наступні роки об’єднанням керували Микола Бесараб, Іван Нетяга, Данило Кочмарський… А Ви, Василю Петровичу, взяли кермо…
– 2005 року. Тому не за горами ювілей. Та й узагалі прийшов на підприємство пів століття тому, працював звичайним робітником.
У найкращі часи життя в нас вирувало: широкий асортимент виготовленої продукції, майже всі виробництва області могли позаздрити культурно-масовій роботі: хореографія, музичні ансамблі, хор, спортивні секції (був навіть дуже титулований спортсмен)… Чого в нас тільки не було! Людей забезпечували гуртожитками, квартирами, путівками до власних санаторіїв і баз на узбережжях морів, у курортних зонах. Жили на повну!
Та з 2021-го державна підтримка закінчилася. До цього ми, як кажуть, були «державою в державі», наразі ж – тиша, котра, звісно, не може радувати, – на підприємстві, в наданні медичних, реабілітаційних послуг, у соціальному й фізичному супроводі, в організації дозвілля, відпочинку…
Безумовно, скаржитися сьогодні немає як, бо ж переживаємо найскладніші часи в історії незалежності України.

– І всупереч усьому, Василю Петровичу, продовжуєте рухатися, робити все можливе, а інколи й неможливе?
– Насправді так. Коли мені вдається комусь допомогти, умовно кажучи, на одну гривню, я радію, ніби мені премію вручили. Дружина подекуди докоряє: «От якби ти так про себе дбав чи про родину…». Та все одно розуміє, що інакше не можна. А щодо близьких, що ж, вони, як і більшість українців, там, де гаряче. Молодший син і внук (офіцер) – на передовій. Старший, маю­чи меланому ока, в перервах між лікуванням у клініці Філатова волонтерить – возить запчастини на фронт. Недавно повернувся з дуже важкого рейсу, їхав під обстрілами. Військові, зустрічаючи його в дорозі, захоплювалися й дякували, а ближче до наших країв поліція, зупи­няючи, допитувалася, чому це машина така брудна… Ось так.

– Наслідуючи найкращі традиції Ваших попередників – Федора Проценка, Федора Пав­люка, Івана Комаринського, намагаєтеся «тримати стрій», хоча безгрошів’я почалося раніше?
– Є таке. І все ж паніці піддаватися не потрібно. На жаль, військова агресія ерефії множить інвалідність. До нас уже телефонують не­зрячі бійці, списані в запас, якщо можна так висловитися. Але вони ще молоді й могли б працювати – ось над чим треба ламати голову.
В області шість об’єднань незрячих. Суму 10 тисяч треба примудритися розділити на всіх, причо­му – на найнеобхідніше. Добре, що місцева влада включає нас до Програми підтримки громадських організацій, але й не завжди виділені кошти можна так просто отрима­ти. Он моя помічниця Ірина зауважує, що їй довелося «жити тиждень у казначействі», аби «копійка» надійшла до нас.

– І все ж світ не без добрих лю­дей?
– Однозначно. Вдячні підприємцям Антону Шкварському, Ларисі Насобковій, продуктовій базі «Октава», одному з гуменецьких підприємств, незмінному тренеру з шахів Віктору Стороженку, релігійним громадам декотрих церков, які в рамках акції «Я бачу вас серцем» започатковують спільну молитву за сліпонароджених дітей і встановлюють благодійні скриньки.

– Знаменитий Архімед мріяв про «точку опори», яка допоможе «зрушити Землю»…От би і Вам таку «точку».
– Ми багато не просимо, повірте, бо ладні самі працювати до сьомого поту, і все ж… Та ж дорога на локації проживання незрячих. Можна її все ж таки довести до пуття, щоб не зашпортуватися, не травмуватися… Гілляччя з дерев нависає так, що пройти неможливо… Ми його не бачимо.
Скорочено майже все (бібліотека, медпункт, реабілітологи-психологи, супровід відсутній…). А, може, якось підняти молодь, студентство, щоб по-волонтерськи взяли шефство над нами – їм практика, нам – допомога?
Трошечки поваги до людей з особливими потребами. Наприклад, ті ж самокати, що «кинуті» безсистемно на шляху пересування. Або ж водії (не всі, зрозуміло), які не зважають на сигнали світлофора)… Повернути би безкоштовний проїзд у міському транспорті (ми ж не роз’їжджаємо без нагальної потреби).
Щоб ми всі разом почувалися ци­вілізованим суспільством. Сприймайте нас як рівних.

Леся СНІЖКО.