«МОЄЮ РОБОТОЮ ЖИВУ Я І ВСЯ МОЯ СІМ’Я»

Сергій МЕЛЬНИК – людина, яка сьогодні координує одну з найбільших галузей нашої громади – освітянську. З 2019 року він очолює управління освіти і науки Кам’янець-Подільської міської ради. І напередодні його 50-ліття, яке відзначить 15 листопада, ми говорили і про роботу, і про дозвілля. Хоча… якщо людина горить роботою, то грань між ними надзвичайно тонка.

– Сергію Васильовичу, хто спрямував Вас у педагогічну сферу, і які кроки привели в управління освіти?
– По суті, вся моя родина за маминою лінією – це кам’янчани. І я теж народився в Кам’янці. У родині педагогів не було. Я перший, хто пішов такою стежкою. А наштовхнула все ж таки 16-та школа, де я навчався, і моя класна керівниця Людмила БЕЗПАЛЬКО. Вона прищепила любов до точних наук, а саме до фізики. Я обирав між медициною і педагогікою, та все-таки вступив на фізичний факультет нашого університету. Диплом учителя фізики та інформатики отримав 1996-го. І коли прийшов влаштовуватися на роботу, в приймальні начальника управління освіти доля мене звела з директором 17-ї школи Володимиром НАКАП’ЮКОМ. Він запропонував працювати вчителем інформатики й фізики. Там я вчителював два з половиною роки. Згодом пішов на роботу в науково-методичний центр управління освіти. І з 98-го працював на посаді методиста природничо-математичних дисциплін. В управлінні освіти починав 2008-го з посади головного спеціаліста. 2011-го став заступником Світлани СТАРЧЕНКО, яка на той час очолювала управління освіти. А із 2019-го – керівником.

– Ваша дружина Ірина – також освітянка. А які професії обрали діти?
– Так, дружина – вчителька математики й економіки в ліцеї №14. До речі, познайомилися ми саме під час навчання на одному факультеті. Маємо двох доньок – Дарію та Валерію. Старша вже працює головною бухгалтеркою на одному з підприємств у Києві. Молодша мріяла бути лікаркою і наразі у столиці навчається в інтернатурі. Діти самі обирали професії до душі, ми не наполягали.

– Сергію Васильовичу, а яке перше випробування чекало на Вас уже як керівника?
– Працюючи в управлінні освіти на різних посадах, здавалося, що вже знаєш усе. Але, коли стаєш керівником, усе починається з чистого аркуша. На мою діяльність як начальника випало чимало випробувань. І першим став COVID. Ми мусили перелаштовуватися на дистанційну форму, що було новим як для мене, так і для керівників закладів та педагогів. Але ми змогли швидко адаптуватися. І, як виявилося, це не найстрашніше, що нас чекало. Бо потім сталося повномасштабне вторгнення. А це – великі виклики й для системи освіти…

– Ми всі пам’ятаємо, як освітяни відразу взяли на себе велике навантаження і перекривали багато різних питань. Це прийом переселенців, їх розселення та харчування, робота з дітками ВПО, збирання допомоги, плетіння маскувальних сіток тощо. Чи вдалося, на Вашу думку, створити надійний тил людям, які тікали від бойових дій?
– Насамперед скажу, що багато наших освітян одразу пішли добровольцями на фронт. І велика їм вдячність за захист! А всі, хто залишився тут, працювали на те, щоб прийняти внутрішньо переміщених осіб. Тоді, на початку березня, міський голова призначив мене головою евакуаційної комісії нашої тергромади. Було й таке, що ми за один день прийняли 32 тисячі людей, розмістили їх у всіх навчальних закладах, щоб люди відчували себе, як удома. Це було досить важко. Але команда управління освіти змогла організувати таку роботу. Люди працювали практично цілодобово. Пункти прийому переселенців були в 16-му, 15-му й 3-му ліцеях. Частина продуктів забезпечувалася кош­том міського бюджету, а от організувати це харчування, забезпечити чергування, скоординувати людей – це, звичайно, заслуга кожного керівника навчального закладу. Великий внесок зробили й дошкільні навчальні заклади, окремі з яких ще майже до кінця минулого року забезпечували проживання внутрішньо переміщених осіб. І я щиро дякую всім працівникам освіти за їхній великий внесок.

– Чимало діток ВПО пішли навчатися в наші ліцеї. Чи сподобалося їм у закладах?
– Це зрозуміло з того, що багато дітей із Києва, Харкова вирішили продовжити відвідувати уроки наших учителів навіть тоді, коли можна було вже поїхати додому. Чесно, для мене це одна з найвищих нагород і показник того, що роботу наших учителів можна високо оцінити.

– Сергію Васильовичу, все це вимагало багато сил та ентузіазму. Що особис­то Вас підтримувало в той період?
– Було розуміння, що кожний крок, кожна дія, яку робиш, іде на користь країні в такий нелегкий час. І дуже великою підтримкою для мене була, звичайно, сім’я. Тут однозначно дякую дружині, яка це все витримує. Ну, й команда управління освіти завжди підставляла плече. А це означає, що ти працюєш із людьми, на яких можеш розраховувати. Що завдання, яке ставиш перед колегами, обов’язково буде виконане. Тільки так можна було пережити такі важкі часи.

– Чи запам’ятався Вам хтось із пере­селенців? Чи були випадки, які досі згадуєте?
– Серед тих, кого зустрів, і мій давній знайомий, працівник на той час Державної інс­пекції з освіти, який не раз запрошував мене в комісії з перевірки різних закладів. І от із ним зустрілися на початку березня. Він сам із Бучі, багато пережив тоді та приїхав до нас як переселенець. І саме Кам’янець вибрав як одне з найкращих місць, щоб перебути цей страшний період. Гостинність кам’янчан і наших керівників закладів його дуже приємно вразила, і ми до цього часу з ним перепи­суємося. Поки ми приймали людей, наш еколого-натуралістичний центр підставляв плече тваринкам. Адже люди їхали з домашніми улюбленцями, багато хто їх просто кидав напризволяще, хтось залишав на перетримку. Дехто своїх тварин забрав, когось віддали в добрі руки, деякі там і залишилися.

– Наскільки болючим є питання укриттів у закладах освіти?
– Воно досить важке. На початку повномасштабного вторгнення в наших садках і школах практично не було жодного укриття. І зробити все відразу було неможливо. Тому досі продовжуємо працювати над цим. Але разом із тим у той період змогли одними з перших в області відкрити дошкільний заклад з укриттям. Це 21-й садочок. Нині там одне з найкращих укриттів, яким справді можна похвалитися. Колеги-освітяни з інших міст не вірили, що це укриття, а думали, що це приміщення для занять. Є, звісно, плани зробити на 100% якісні укриття. І думаю, що ми це зробимо. Маємо вже розроблені проєктно-кошторисні документації на деякі з них. Наразі продовжуємо робити укриття в 15-му та 18-му садочках. У мене в пріоритеті саме дошкільні заклади, тому що це маленькі дітки, які не можуть себе обслуговувати. Якось під час тривоги побачив, як їх дванадцятеро лежали на одно­-му матраці: хтось спав, хтось котлетку їв. Це було ще те видовище. І шана тим вихователям, яким доводиться працювати в умовах війни…

– А щодо пунктів обігріву? Вони актуальні?
– Знову ж таки, ми маємо найбільшу кількість пунктів незламності в закладах освіти у Хмельницькій області. Їх вісім, і вони всі готові до роботи. У разі надзвичайної ситуації впродовж двох годин вони всі запрацюють.

– Декілька слів про депутатство в міській раді. Ви – один із небагатьох депутатів, які залишалися поза конфліктами між владою та опозицією. Все-таки чи лобіюєте чиїсь інтереси у стратегічних питаннях?
– Це моя перша каденція – я депутат із 2020 року. Чесно кажучи, депутатство допомагає в роботі начальника управління. Чи лобіюю я чиїсь інтереси? Ні, жодних, крім освіти. Бо це – наше майбутнє. І саме для того, щоб освіта в нашій громаді ставала кращою, я зробив вибір піти в депутати. І не думаю, що освітяни від цього втратили. Адже наразі найбільший бюджет серед усіх галузей у громаді – освітянський. Звичайно, 80% іде на заробітну плату. Але є й можливість допомагати розвиватися нашій освіті. Я не кажу, що за цей невеличкий час вдалося зробити дуже багато, але певні моменти заслуговують на увагу. Наприклад, на сьогодні ми реалізуємо один із, на мою думку, найбільш грандіозних проєктів в освіті – капітальні ремонти харчо­блоків 5-го, 9-го та 16-го ліцеїв. Зуміли залучити 26 мільйонів гривень державної субвенції плюс співфінансування з бюджету громади. А воно немаленьке – близько 8 мільйонів. І якби не лобіювання питань освіти в раді, якби не підтримка депутатського корпусу, міської влади – цього б не було. Ще один приклад: придбання за кошти громади двох шкільних автобусів для перевезення учнів до шкіл у наших селах. Один із них пристосований для діток з особливими потребами. До слова, коли в листопаді були заплановані кошти, мені казали: «Ти не встигнеш до грудня освоїти гроші й придбати автобус». А ми це зробили. І такі виклики стиму­люють до подальшої роботи, щоб не втрачати можливості щось зробити для наших дітей.

– Наразі Міносвіти готує нову реформу освіти?
– Так, і перший документ, який нам наді­йшов, стосується зменшення кількості дітей у навчальних закладах. Тобто, якщо в закладі навчаються менше ніж 45 дітей, він не фінансується. У рамках реформи ми вже понизили у ступені Лісковецьку гімназію, на сьогодні це вже початкова школа. Ну, а далі реформа освіти передбачає створення 27-го року гімназій (із 5 по 9 класи) та ліцеїв (10-12 класи). Це також певне навантаження, певний виклик для нашої освіти, тому що все залежить насамперед від кількості дітей, які продовжать навчання саме в 10-х класах.

– Які хотіли б згадати гарні проєкти, втілені Вами на посаді начальника міськ­управління освіти і науки?
– Скажу про наше позашкільне навчально-виховне об’єднання, еколого-натуралістичне відділення, де ми спільно з благодійним фондом «Рокада» зуміли реалізувати один цікавий проєкт. Ідеться про створення середовища для ВПО, для дітей з особливими освітніми потребами (на вулиці Ярослава Мудрого). Місто повинно було виділити кошти на ремонт, а фонд давав більше як мільйон на обладнання. Ми загорілися і зробили це. Дякую міській владі за те, що дослухалися і практично наприкінці року винайшли кошти на цей проєкт. І от ми на сьогодні має­мо досить класне середовище із сучасною технікою, з невеличким кінотеатром, кімнатою релаксації, з новими сучасними мік­роскопами, 3D-принтером. Але на цьому не зупинилися і виграли грант на створення простору для реабілітації дітей. І це насамперед іпотерапія, знову ж таки в рамках позашкільного навчального об’єднання. Буде побудований критий манеж, уже маємо фахівців, які надають послуги іпотерапії. І якщо вдасться запустити цей проєкт, то вже навесні матимемо новий напрям. Ще з цікавого – реалізація такого проєкту, як чемпіонат футболу серед дошкільнят. Такого в нашій області не було точно, на території України теж не зустрічав. Спочатку з ініціативи міського голови Михайла ПОСІТКА ми переформатували шкільний футбол у чемпіонат серед школярів, який проводиться за принципом чемпіонату України. А згодом у нас виникла ідея реалізувати його в дошкіллі, для діток 4-6 років. За відгуками, це була одна з найяскравіших подій у нашому місті, коли об’єдналися всі – діти, батьки, дідусі, бабусі. Коли вболівали не тільки родичі, а й навчальні заклади, коли в кожного були свої фаворити, свої вболівальники.

– Сергію Васильовичу, хочеться почути про Ваше дозвілля поза роботою. Ви встигаєте мати хобі, їздити на риболовлю чи, скажімо, дивитися футбол?
– Чесно кажучи, левову частку свого часу присвячую роботі. Жартую, що моєю роботою живу я і вся моя сім’я. За що я їм, до речі, щиро дякую. У вільний час люблю чита­ти, любов до книжки прищепила мені мама. Нині більше подобається українська література.

– Щось сучасне читаєте чи, можливо, класику перечитуєте?
– Дякую своїм дітям, які змусили тата читати і сучасну літературу. Намагаюся не відставати від них і читати саме ті книжки, які читають доньки. З останніх прочитаних авторів – Андрій Кокотюха, Юрій Винничук. А ще у вільний час найбільше люблю подорожувати із сім’єю. Ми намагаємося відвідати всі куточки нашої країни. Дуже подобається Київ, тому, відвідуючи доньок, поєднуємо приємне з корисним. Тут у нас екскурсово­дами є наші діти. Також любимо з дружиною подорожі в історичні місця, до лісу чи в гори.

– А хотіли б десь на схід України поїхати після війни? Ви були там, до речі?
– Перша зустріч зі сходом сталася 17-го року під час робочої поїздки в Донецьку область. Мене запросили до складу комісії з перевірки одного з навчальних закладів Костянтинівки. Було звернення Донецької обласної організації «Просвіта» щодо закрит­тя однієї з українських шкіл у Костянтинівці. Тоді ж, до речі, я побував і в Бахмуті. Можна сказати, що був у сірій зоні під час воєнних дій. Звичайно, хотілося б після нашої Перемоги знову відвідати схід. І ми це обов’язково зробимо з керівниками наших закладів освіти. Адже в нас, до речі, є гарна традиція чи, точніше, напрям роботи, започаткований ще за керівництва управлінням освіти Володимиром ТЮРІНИМ. Ми відвідуємо навчальні заклади в різних куточках України, щоб перейняти їхній досвід і поділитися власним. І у планах були східні області, тому що практично всі куточки Західної та Центральної України ми вже побачили. Досить цікава освіта Харкова, потужна освіта Запоріжжя. Наприклад, у Запоріжжі були створені перші інклюзивні центри. В одній із харківських гімназій працювали 9 заслужених учителів України в той час, коли в Кам’янці їх загалом було 10. Дуже сподіваюся, що якнайшвидше настане той час, коли українська освіта розвиватиметься під мирним небом, а нашим дітям не будуть потрібні укриття. І це найзаповітніше бажання в ювілей.