ШКОЛА СТЕПАНКОВА
25 січня в Кам’янці-Подільському провели в останню путь доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри всесвітньої історії Валерія СТЕПАНКОВА (18 вересня 1947 р. – 23 січня 2025 р.). У день, коли стало відомо про смерть видатного історика, патріота, мудрої та чесної людини, соцмережі рясніли спогадами учнів і колег про те, який слід залишив Валерій Степанович в історичній науці та серцях кожного, хто його знав. Одним із дописів – спогадів його студента, а згодом колеги – доктора історичних наук, доцента кафедри історії України К-ПНУ ім.І.Огієнка Володимира ГАЗІНА, ми поділимося з читачами газети.
Цього сумного для всіх, хто якимось чином пов’язаний з історичним факультетом Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, дня згадується багато миттєвостей із Валерієм Степановичем. Сьогодні усвідомлюємо цю втрату, її глибину та непоправність. Ми втратили колегу, вчителя, однодумця, одного з найавторитетніших і знаних українських істориків. Для мене це була людина, яку вважав другим батьком… жорстким, вимогливим, але справедливим і добрим. Свого часу (доволі давно) я підготував невеличкий нарис до книги на пошану Валерія Степановича. Там я виразив часточку свого ставлення до наставника та вчителя.
«Сьогодні, працюючи вже десятий рік у Кам’янець-Подільському державному університеті й досягнувши певних, можливо, ще незначних успіхів у науці та викладацькій справі, однак тому, що мені вдалося, я значною мірою завдячую школі, яку мені пощастило пройти під керівництвом професора Степанкова.
Звичайно, можна багато говорити про ту наукову школу, яку Валерій Степанович створив разом із Валерієм Андрійовичем Смолієм, до якої мені пощастило належати. Це справді наукова школа, яка окреслила новий напрям у дослідженні проблем Української національної революції XVII ст., це школа, концептуальні положення якої можна критикувати, проте з нею неможливо не рахуватися. І те, що сьогодні дедалі більше як маститих учених-істориків, так і молодих дослідників в основу своїх наукових пошуків кладуть саме концепцію Смолія та Степанкова, є яскравим свідченням того, що вона існує, розвивається, збагачуючи історичну науку новими досягненнями.
Проте, декларуючи в назві цього нарису термін «Школа Степанкова», я хочу акцентувати на іншій школі, на школі, яку пройшов кожен випускник історичного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, а сьогодні – університету, кожен, хто мав щастя слухати лекції Валерія Степановича, хто мав нагоду під його керівництвом здійснювати перші кроки у світ науки, прагнув чогось навчитися, щось винести з університету. Степанков не просто приходить згідно з розкладом на роботу, читає лекції, проводить семінарські заняття тощо. Він водночас вчить, як стати кваліфікованим істориком, педагогом та й просто людиною і громадянином своєї країни. Він дає уроки життя.
Відтак спробуємо проаналізувати ці уроки через призму власного відчуття як сьогоднішнього вченого і викладача, а в минулому – студента.
УРОК ПЕРШИЙ: «ЛЕКТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО»
Коли ми прийшли на перший курс тоді ще педагогічного інституту, то не відразу потрапили на лекції Валерія Степановича. Проте вже тоді від старших колег чули про того, хто читав історію країн Азії та Африки на старших курсах. Ми бачили, з яким інтересом старшокурсники відвідують лекції Степанкова, частково й самі їх чули (адже, коли Валерій Степанович читає лекцію на третьому поверсі, можна її конспектувати, перебуваючи в цей час на другому). Перейшовши на четвертий курс, ми повною мірою познайомилися зі Степанковим-лектором. Які я можу виділити найхарактерніші риси його лекцій? По-перше, вражає продуманість їх побудови та відбір інформації, яку потрібно подати студентам. Валерій Степанович подає факти надзвичайно чітко. При цьому інтонаційно виділяє основні моменти, що дає можливість студентам виділити для себе ті моменти, які потрібно занотувати. Суха інформація, насичена датами, іменами, подіями, їх причинами та наслідками, лектором вміло поєднується з відступами, що стосуються як цікавих моментів азійсько-африканської історії, так і сучасної української. По-друге, Валерій Степанович професійно контролює студентську аудиторію (на його лекціях завжди аудиторія заповнена, навіть злісні прогульники фіксують свою присутність). Він спілкується зі студентами і вимагає від них уваги та розуміння. Чітка мова, інтонація та жорсткі зауваження (завжди виключно коректні та дотепні) тим, хто якимось чином почав відволікатися від теми лекції, також сприяють засвоєнню лекційного матеріалу студентами.
На початку 90-х рр., коли вітчизняна історія не зайняла належного їй місця в навчальному процесі, коли ще продовжували домінувати тенденції, породжені радянською системою освіти, в якій просто не було місця національній історії, очевидно, найкраще ми знали історію країн Азії та Африки. Напевне, жоден із випускників історичного факультету ніколи не забуде такого легендарного і довгого імені, як Мбарук бін Рашид бін Селім аль Мазруї. Це ім’я можна вводити в ранг своєрідного пароля під час зустрічі випускників істфаку. Я впевнений, що лише ми його знаємо.
УРОК ДРУГИЙ: «МИСТЕЦТВО НАУКОВЦЯ»
Сьогодні я із задоволенням погоджуюся прорецензувати бакалаврські, дипломні, магістерські роботи, написані під керівництвом Валерія Степановича. Я впевнений, що це завжди добротні роботи, я впевнений: якщо на титулці стоїть ім’я Степанкова у графі «науковий керівник», то це вже є гарантія якос-ті. Валерій Степанович поганих робіт, як кажуть, на люди не випускає.
Пригадую, як також уперше зіткнувся з системою роботи Степанкова під час написання дипломної роботи. Саме тоді дізнався про низку табу для науковця. Серед них: плагіат, некоректні висловлювання щодо дослідників чи сучасних, чи минулих часів, не підтверджені джерелами висновки. Валерій Степанович завжди надзвичайно вимогливий до тих, хто працює під його керівництвом. Наукова робота, чи то невеличка стаття, чи дисертація, не повинна бути простим нагромадженням фактів, вона має містити науковий аналіз, висновки. З іншого боку неприйнятними є і самі висновки, які не підкріплені конкретними й достовірними джерелами. Сам матеріал має чітко відповідати заданій тематиці, а не містити ліричні відступи чи екскурси в історію.
І сідали ми в кабінеті Валерія Степановича, і пригощав він мене горіхами (на його думку, волоські горіхи стимулюють роботу мозку), і отримував я «на горіхи», і думав я: «Про що я думав, коли писав те, чим «не може не натішитися» Валерій Степанович?».
Цікавий епізод стався зі мною, коли я вже працював над кандидатською дисертацією. Тоді я вирішив принести Валерію Степановичу перший параграф роботи. Декілька ночей я просидів за друкарською машинкою, по декілька разів передруковуючи сторінки через допущені помилки. Нарешті подав надрукований варіант і з найкращими надіями (на похвалу професора) прийшов до нього через декілька днів. Із двадцяти сторінок тексту Валерій Степанович виділив один абзац (рядків десять), написавши на полях: «Це добре!». Спочатку я був шокований, але потім зрозумів, що це був мій перший, хай маленький, але успіх. Тоді я почав усвідомлювати, яке нелегке мистецтво історика, як важко дійти того висновку, який буде схвалений фахівцями.
Валерій Степанович у науці не жаліє себе. Він не жаліє й тих, хто працює під його керівництвом. Він дає школу. Як у танцях, коли не можна стати добротним танцюристом, не відпрацювавши біля станка, не виробивши осанки, чіткості рухів тощо, так і в науці. Не можна стати справжнім ученим, не осягнувши азів наукової роботи, певних істин, принципів, які щодня Валерій Степанович пропагує своїм учням.
УРОК ТРЕТІЙ: «УРОК ЛЮДЯНОСТІ»
Одним із визначальних принципів, які характеризують Валерія Степановича як людину, вченого і викладача, є повага до особистості. Не пригадую жодного випадку, коли б Степанков когось свідомо образив чи принизив. Він завжди найвище ставить людську гідність, яку за будь-яких обставин не можна принижувати. Будучи жорстким і вимогливим, Валерій Степанович неодмінно користується повагою студентського загалу. Студенти переконані, що від цієї людини не можна очікувати підступності й підлості, що Степанков завжди зрозуміє студента і на людяність завжди відповість людяністю. Його не бояться, його поважають.
І сьогодні, спілкуючись зі студентами, я часто міркую: «А як би вчинив у тій чи іншій ситуації Степанков?». Ці роздуми часто допомагають мені ухвалити правильне рішення. Я не прагну його копіювати, проте намагаюся бути гідним звання учня великого метра.
УРОК ЧЕТВЕРТИЙ: «ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ»
Я гордий був тим, що взимку 2004 року стояв на Кам’янецькому майдані поряд із Валерієм Степановичем. З усіх, хто виходив на імпровізовану трибуну, я і, на моє переконання, більшість присутніх вірили саме йому, прислухалися саме до його слів. Валерій Степанович – щирий патріот України, який до глибини душі переживає всі її негаразди й радіє успіхам.
У критичний момент, коли після другого туру президентських виборів у суспільстві почали зароджуватися відчай і думка, що знову народ просто «кинули», коли ситуація була вкрай невизначеною й небезпечною, Степанков разом зі своєю сім’єю прийшов на Майдан. За ним прийшли всі, хто його поважає (просто весь істфак). Ми дивилися в очі Валерія Степановича, які світилися впевненістю у правоті нашої справи та були сповнені вірою в перемогу. Ми також вірили. І ми перемогли.
Можна багато говорити й сперечатися про результати Помаранчевої революції. Але! Безумовно, найвищим її досягненням був Майдан – щирий, демократичний, добрий. Тоді серцем саме Кам’янецького майдану був Валерій Степанович. Можна ще багато говорити про те, що ми отримуємо від спілкування зі Степанковим. Учений, знаний далеко за межами України, талановитий педагог, високоморальна людина і патріот. Ми горді з того, що він працює в Кам’янець-Подільському університеті. Ми дякуємо йому за школу. Ми бажаємо йому ще багато добрих, сумлінних і талановитих учнів.
Володимир ГАЗІН, збірка «Наукова звитяга у щоденному вимірі. До 60-річчя від дня народження та 40-річчя науково-педагогічної діяльності доктора історичних наук, професора, академіка Валерія Степановича Степанкова», 2007 р.»