БОРИСЕ, БОРИСЬ!

Борис Цвігун народився 21 лютого 1960 р. в с.Велика Яромирка Городоцького району Хмельницької області в сім’ї службовців. 1967 року пішов до школи в тому ж селі. 1971-го батьки переїхали до Чемерівців, тож п’ятий клас розпочав уже в Чемеровецькій середній школі. 1977 р. вступив до Чернівецького медінституту, який закінчив 1983-го. Інтернатуру проходив у Кам’янець-Подільській міській дитячій лікарні, там і залишився працювати педіатром. Далі була робота лікарем на станції швидкої медичної допомоги. Згодом перенавчався за спеціалізацією «Урологія» і протягом 1987-1998 років працював лікарем-урологом у Кам’янець-Подільській міській лікарні. Рік (із вересня 1998 по вересень 1999 р.) обіймав посаду головного лікаря міської поліклініки №3 Хмельницького, потім повернувся до Кам’янець-Подільської міської лікарні заступником головного лікаря з поліклінічної роботи. Від березня 2003-го по вересень 2019 р. обіймав посаду головного лікаря Кам’янець-Подільської міської поліклініки №1. Після реформування поліклініки його призначили головним лікарем комунального некомерційного підприємства «Лікувальний діагностично-консультативний центр» Кам’янець-Подільської міської ради. І до сьогодні Цвігун очолює цей медичний заклад. 2021 року раптово пішла з життя його дружина Тетяна Олександрівна Цвігун, відома в місті бізнесвумен, з якою разом прожив більше як 30 років. У ювіляра троє дітей. Син Віталій, 1983 р.н., живе в Києві, одружений, має доньку та сина. Нині служить у ЗСУ. Молодші діти: донька Софія (2003 р.н.) навчається в К-ПНУ ім.Івана Огієнка, син Маркіян (2006 р.н) на­вчається в Київському національному університеті. Від сина Віталія є внуки – 10-річна Віра та трирічний Михайлик.

21 лютого директору ко­мунального неприбуткового підприємства «Лікувальний діагностично-консультативний центр», заслуженому лікарю України, депутату Ка­м’янець-Подільської міської ради Борису ЦВІГУНУ виповнюється 65 років. Дослідження і висновки сучасної медицини констатують, що активний та праце­здатний вік людини ХХІ століття значно подовжився і сягає 75-80 років. Тому ювіляру не час підбивати остаточні підсумки зробленого в житті. Він цього й не робить, адже багато заплановано на майбутнє. Натомість про Бориса Ярославовича правдиво і душевно нам розповіли рідні та друзі. Надали слово і самому ювіляру.

МАТИ: «ВІН У МЕНЕ ВИТРИВАЛИЙ І СТІЙКИЙ»

Лідія ЦВІГУН:

– Перший синок Борис став подарунком на мій день народжен­ня – 21 лютого. Тоді були суворі зими, не те що нині. Отже, розпочалися пологи, а який транспорт був у селі, не говорячи вже про «швидку»? Посадили мене на воза та й поїхали до лікарні в сусіднє село. Так і не довезли – народила в дорозі. Тож він у мене справжній зимородок – витривалий і стійкий. Так і виходить у нас – син поздоровляє мене, а я його… А ще в житті постійна інтрига, хто перший подзвонить. Чоловік пішов із життя досить рано (більше як 30 років тому), тож Борису довелося перебрати на себе роль старшого, що об’єднує (єднає) в родині. І він із цим добре справляється.

БРАТ: «ВІН БОРЕТЬСЯ ДО ОСТАННЬОГО І НЕ ПІДВЕДЕ»

Ярослав ЦВІГУН, судмед­експерт:

– У нас різниця зі старшим братом 4 роки. Він у школі завжди казав усім: «Це мій менший». Хоча після шостого класу влітку я одразу виріс на 14 см і став вищим за нього. Але меншим так і залишався… Борік ніколи мене не бив, а тільки захищався від мене – неслуха. Хоча були моменти, коли діставалося від нього – я у шість років почав покурювати. Він змалечку правильний і відповідальний, батьки були впевнені, що старший брат зажене мене додому поїсти, вкладе спати. Та одного разу тато з мамою поїхали, залишивши нас удвох, я бешкетував і перевернув сервант із посудом. До сьогодні пам’ятаю, як Борис сидів і склеював кришталеві чарки, щоб мені не дісталося від батьків. Попри виваженість і слухняність, брат відрізнявся і самостійністю. Після того, як Борис закінчив школу, батько гадав, що той поїхав вступати в Київський автодорожній інститут – так було сплановано. Але він собі задумав інше – потай подав документи до Чернівецького медінституту і втілив власний план. Борис більше схожий на батька, ніж я. І батько, і він ніколи нікому не обіцяли, а через декілька днів бачиш, що вже все зроблено. Мені мама розповідала такий випадок, що характеризує брата якнайточніше – бореться до останнього і не підведе. Йому було 4 рочки, а я – немовля. Мама поклала мене на ліжко і вийшла, чує сильний плач. Прибігає і бачить – я падаю з ліжка, а він міцно тримає мене, щоб не впав, і плаче, бо важко втримати. Так усе життя мене підтримує, а плакати давно перестав.

СИН: «БАТЬКО ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТАКИМ САМИМ – МОЛОДИМ, РОЗУМНИМ, ЛЮБЛЯЧИМ ТА ГЛИБОКИМ»

Віталій ЦВІГУН, юрист, військовослужбовець ЗСУ:

– Сьогодні моєму батькові – 65! Здається, ще позавчора йому було 35, а вчора – 50… І хоч цифри змінюються із шаленою швидкістю, мій батько залишається таким самим – молодим, розумним, люблячим та глибоким. Збільшується лише кількість досвіду, яким він щедро ділиться з оточенням. Батько для мене – найкращий життєвий приклад, наймудріший порадник, найуспішніший керівник, найнадійніша опора та підтримка. А ще – найкращий дідусь! Я дякую йому за життя, за любов, за виховання, за особистий приклад, за віру, підтримку і за справжні життєві цінності. Саме завдяки батькові я обрав шлях юриста та опинився у столиці, де побудував кар’єру і створив сім’ю. Батько навчив мене любити футбол і «Динамо»-Київ, поважати жінок і дотримуватися сімейних традицій, уміти розпалювати багаття і смажити на ньому м’ясо та багато-багато іншого. Яскравий спогад дитинства – наші з батьком походи щонеділі на мотобол, де після матчу обов’язково їли шашлики з томатним соусом у тарілці з фольги та запивали «Пеп­сі» зі скляної пляшки. Потім він міцно тримав мене за руку або садив на плечі – й ми гуляли містом. Я був найщасливішим сином у світі. Лише з роками я зрозумів, що справа не в мотоболі та не в шашлику з «Пепсі», а в тому душевному єднанні, яке пов’язує його і мене.

УЧИТЕЛЬ: «ПІДКУПОВУВАЛИ ЛОГІКА ДУМКИ, ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ, СИЛА ВОЛІ ТА ДОБРОТА»

Анатолій СЬОМКО, лікар-­уролог КНП «ЛДКЦ» КПМР:

– Познайомився із Борисом Ярославовичем у той час, коли він працював на «швидкій». Поговорили. Мені сподобався молодий, розумний лікар, і я запропонував перейти до мене в урологічне відділення. За домовленістю з обласним урологом Іваном Бондарем його направили на курси спеціалізації з урології, які він пройшов на базі Ленінградського інституту підвищення кваліфікації лікарів. Згодом з’явилося місце в поліклініці, він почав працювати у штаті та паралельно брав участь в оперативному лікуванні хворих. Після трьох років практичної роботи Цвігуна направили в Москву, в Інститут підвищення кваліфікації, з групою урологів Хмельницької області. Побачивши його як людину та фахівця зблизька, 2000 року (на той час я був головним лікарем лікарні) запропонував Борису Ярославо­вичу стати моїм заступником із поліклінічної роботи. Найбільше підкуповували логіка думки, цілеспрямованість, сила волі та доброта. Якщо буде логіка, дії та кроки ви­тікатимуть один з одного, все ви­рішуватиметься послідовно. Та­кож при спілкуванні з підлеглими по-чапаївськи шаблею махати не можна, тут потрібна емпатія і розуміння моменту, а це у Цвігуна в характері. 2003 року, після роз’єднання лікарні та поліклініки, його призна­чили головним лікарем поліклініки. А вже після виходу на пенсію я прийшов до нього працювати урологом. І до сьогодні ми спілкуємося не як колеги, а як друзі. Він і на дачу до мене приїжджає, рибку готуємо, і спільні вечері в нас бувають. При нагоді їздимо разом на конференції, з’їзди урологів. Він урологію не забуває, черпає нові знання досить активно. Бо посади тимчасові, а професія на все життя.

КОЛЕГА: «Я РАДИЙ, ЩО МИ ПРАЦЮЄМО В ОДНІЙ КОМАНДІ»

Артур САВИЦЬКИЙ, директор із медичної частини КНП «ЛДКЦ» КПМР:

– Я знаю Бориса Ярославовича з часів, коли він працював лікарем-урологом. Згодом Цвігун прийшов у поліклініку вже як керівник. Завжди був виваженим, поміркованим, старався спрогнозувати наші кроки наперед залежно від того, що відбувається в українській медицині, адже вона впродовж цього часу перебуває у стані реформування. Основні тези-запитання, які він постійно старається донести до спеціалістів центру: «Що ми залишимо після себе в медичному закладі?» і «До кого ми будемо звертатися в разі екстреного медичного випадку, або коли самі станемо старими?». Він завжди домагався і продовжує працювати, щоб високотехнологічна допомога могла бути надана на рівні міста. Одна з його фраз: «Хто тебе повезе з інфарктом о дру­гій годині ночі у Хмельницький? Цей вид допомоги можна і потрібно отримувати на місці». Тож ми намагаємося в наш центр завести нові технології, обладнання і методи, які є зручними насамперед для пацієнта і є необтяжливими для закладу. Відбудова амбулаторної лан­ки, яка є найбільш відвідуваною громадянами, була і є для нього у пріоритеті. Я радий, що ми працюємо в одній команді.

ЮВІЛЯР: «НЕ РОБІТЬ МЕДИКІВ ЗАРУЧНИКАМИ НЕПРАВДИВИХ СЛІВ»

Борис ЦВІГУН, директор КНП «Лікувальний діагностично-консультативний центр» Кам’янець-Подільської міської ради:

– Мені довелося очолити полі­клініку в період, коли в матеріальному плані було сутужно, і деякі спеціалісти мали власні проблеми. Відтоді багато води спливло, і нині склався колектив, на який я пов­ністю покладаюся. Якщо треба хоч уночі вийти на прийом – вийшли та зробили справу. І я стараюся до співробітників ставитися по-людськи, а не бути буквоїдом. До сьогодні формально є журнал приходу і відходу працівників, де в установлений час усі повинні поставити свої підписи. А якщо людина веде дитину в садок і залишає о 7.30 ран­ку на ганку, бо о 8-й уже треба бути в кабінеті? У такого спеціаліста буде повна віддача? А так жінка до­чекалася вихователя в садку, прийшла на роботу і спокійно працює. Тож із людьми потрібно бути гнучким. Коли зав’язуються довірливі людські стосунки, я знаю, що можу покластися на працівника. Нині у країні війна, яка створює стрес на всіх напрямках життя. Зрозуміло, що це дуже відбивається і на нашій роботі. При штучних перепонах, що сьогодні створює Національна служба здоров’я Украї­ни, як нормально працювати? Наприклад, за час прийому можна записати та внести в електронну сис­тему тільки 25 пацієнтів, а вже за 26-го і так далі закладу не заплатять. А ще наші зароблені гроші не дають центру повністю. НСЗУ виділяє комунальним медзакладам стільки, скільки дає Кабінет Міністрів, а він у свою чергу дає стільки, скільки коштів виділить закордонний донор. От і створилося коло залежності. Почалося заморожування допомоги Україні. То про яку стабільність у медицині можна стверджувати? Треба громадянам казати правду, а не гратися в політику. Не казати і не писати в ЗМІ, що пацієнта всім забезпечують і безкоштовно. Хочу, щоб влада почула: «Не робіть медиків заручниками неправдивих слів, адже ми із людьми спілкуємося і дивимося їм в очі!». Мірилом нашої потрібності громаді є велика кількість машин біля центру. Якщо всі місця стоянок зай­няті, ми потрібні людям.

Вікторія ГАЙДАМАШКО.