КЕРУЮЧА – В ПОСАДІ, ЛІРИЧНА – В ДУШІ

Коли приходиш у районну раду, то обов’язково пере­тнешся з керуючою справами Оксаною РОЗУМЯК. Це тіль­ки на перший погляд здається, що її робота вимірюється стосами документів. Насправді вона як універсальний майстер – і сесію готує, і з людьми зустрічається, і заходи організовує, і функції завгосподарством виконує… Широкий діапазон відповідальності може витримати міцний горішок, але якщо його розкусити, то нагору підніметься чуттєва, лагідна, витончена серцевина. На порозі ювілею, який відзначатиме 26 квітня, Оксана Олегівна ділиться життєвими цінностями і принципами, власним становленням і ростом, професійним і особистим. Коли нічого з неба не падає, і ти робиш себе сама – її історія, яка твердить, що немає слабкої половини людства, а є прекрасна, розуміюча і любляча.

– Ми починаємося з дитинст­ва. Якою дівчинкою себе пам’ятаєте?
– Моє дитинство можна розділити на два періоди. Молодші роки – найдивніші. Опишу найяскравіший момент: мама забрала мене зі школи, привела додому мовчки… Коли батько відчинив двері квартири, то запитав: «Людмило, а ти впевнена, що це наша дитина? Ми вранці не цю дівчинку відвели до школи». Картину я собі тільки можу уявити: одна коса розплетена, бант у болоті й тільки один, другого немає, комірці шкільної форми обірвані, колготки подерті на розбитих колінках, а шкільна сумка не закривається. А я дорогою додому думала про те, кого ще не добила, і як буду робити це завтра. Так продовжувалося довго… Пізніше, щоб не вислуховувати від батьків нотації, що я – дів­чинка, навчилася, що додому треба приходити таки як дівчинка. Так і робила. Проте тато й досі не знає, що мене не прийняли в піонери, бо я вистрибнула з вікна другого поверху разом із тими, хто хотів залишитися жовтеням, оскільки до вподоби був той маленький значок. Щодня батько допомагав мені за­в’язати галстук і як чемну школярку випроводжав до школи, але я біля кінотеатру «Юність», за тими великими сходинами, розв’язувала галстук і акуратно складала у книжку. А після уроків там само зав’язувала назад. І так було доти, поки мені не набридло. Словом, я була дівчам із замашками хлопця. Мені було сумно просто вчитися, просто жити, як усі, бути, як усі, то не моє. Хоча навчалася добре. Коли батькові на зборах у школі сказали, що мене чекає дитяча колонія, я зраділа. Подумала: «Ну, нарешті! І моя мрія здійснилася. Я опинилася в бабусиному селі. Це можна назвати другою половиною дитинства, де я була щас­лива. І росла вже справжньою дів­чинкою. В селі було багато роботи, якої ніколи не цуралася. Там були справжніми всі свята, збережені сімейні традиції з роду в рід. Була щирість і справжність. Коли ж я зрідка потрапляла в місто, то не могла не зіграти біля автовокзалу в ті дивні «три стаканчики», ніби називалося «наперсток», де завжди вигравала. І тато точно знав, де я, адже мене звідти виганяли, бо завжди вигравала всі гроші.

– Попри дитяче бешкетницт­во, яку батьківську науку засвої­ли на відмінно?
– Вдячна батькам за те, що навчили розуміти серцем усі ситуації життя. Вони були і є для мене гарним прикладом вірності. Навчили наполегливості, цілеспрямованос­ті, працелюбності, допитливості, кмітливості. Виховували мене в суворості. Інколи мені це не подобалося, але тепер, коли вже і мій син дякує мені за суворість, розумію, що все було саме так, як і має бути. Моя бабуся-мама все життя вчила і вчить досі своїм прикладом доб­ра, любові до всього живого в цьому світі, турботи про рідних і близьких, поваги до роду. Залізного терпіння, справедливості та витривалості навчила мене саме вона. Мій прапрадід був німцем. І саме його характер і принципи відродилися в моїй бабусі. А вона каже, що ці німецькі гени відповідальності пе­редалися мені. Я вдячна сім’ї за сильні сторони мого характеру. Батькова сила духу, мамина муд­рість і розсудливість, бабусина розважливість, доброта та любов до всього живого подарували мені шанс бути саме такою, якою я є.

– Маючи стержневий характер, чи бачили себе у владі?
– Змалечку, зі слів бабусі, я була лікаркою з душею психолога. Дуже любила спілкуватися з людьми, багато читала, полюбляла детективи. Скажу чесно: знала наперед, що і як закінчиться. Оскільки до шко­ли міліції мене батько не відпус­тив, сказавши, що тебе за справедливий характер просто вб’ють, я вступила на факультет практич­-ної психології. Це був перший рік, коли в Кам’янець-Подільському педагогічному тоді ще інституті відкрили цей факультет. Моя перша спеціальність «Олігофренопедагогіка. Практична психологія». Далі була робота. Одруження. Народження сина. Декрет. Вивчення іноземної мови. Життя продовжувалося. Пізніше я отримала диплом магістра з кваліфікацією «Керівник навчального закладу». Коли з батьком вирішили відкрити власну справу, то зрозуміла, що краще у фінансах розібратися самій. Вступила до Національного університету державної податкової служби України на спеціальність «Фінанси», який успіш­но закінчила. В житті пригодилося все. Головне – постійне бажання розвиватися, пізнавати нове.

– Новим було і місцеве самоврядування?
– Свій шлях у місцевому самоврядуванні розпочала ще 2009 року. То був експеримент над собою, який я називаю «З волі та в рамки». Прийшовши з «вільного хліба» до Кам’янець-Подільської міської ради операторкою комп’ютерного набору і сумлінно працюючи, росла. Спочатку – головний спеціаліст, потім – завідувачка відділу. 2016 року шляхом переведення пішла працювати до Кам’янець-Подільської райдержадміністрації. Посаду керуючої справами районної ради отримала 2017 року.

– Посада є непростою. Що вва­жаєте найскладнішим?
– Кожна посада є непростою, адже це означає відповідальність. На мою думку, керівник повинен знати свою роботу зсередини. Любити її. Щиро комунікувати з людьми, поважати їх. Ніколи не ділити на своїх і чужих. Уміти вислухати думку іншого та мати бажання дослухатися до цієї думки задля виваженого ухвалення рішень. Саме ці колоски з часом тісно сплітаються в модель успішної роботи. Пройдений шлях від і до – найкращий гарт. Коли ти сходинка за сходинкою рухаєшся вгору – це і є самореалізація.

– Голови районної ради змінювалися. Як вдається залишатися, коли кожен новий очільник бажає сформувати власну команду?
– Коли ти справді наполегливо працюєш, відповідаєш за свою роботу, поважаєш місце, де працюєш, людей, з якими працюєш, не граєш у політичні ігри, не береш участі в різних пліткарських баталіях, не водиш кулуарні клоунади, відповід­но і стаєш тією своєю людиною, яка завжди підтримає, допоможе, не осудить, згладить гострі кути. На та­ке запитання, впевнена, краще б відповіли саме керівники, з якими працювала раніше і працюю сьогодні.

– Ви розвінчуєте міф, що політичні посади для чоловіків…
– Їх можуть обіймати як чоловіки, так і жінки, але кандидатури на ці посади мають відбирати професійні психологи. Саме ті, хто бачить людей наскрізь. Це моя незмінна думка.

– За цей час, напевне, навчилися розмежовувати роботу і дім. Розкажіть про родину.
– Удома я сімейна. Щоденні клопоти, як у кожного. Сімейні традиції, звичайно, є, адже це саме та невід’ємна частинка життя кожної родини, це як формула ідентичності зв’язку членів сім’ї, яка передає цінності роду з покоління в покоління. Це саме те, на мою думку, що надає силу нашим дітям. Наприклад, Великдень, Зелені свята, Свята вечеря. Це коли за столом збирається вся родина. Коли вишита сорочка – це не просто гарна одяганка, а щороку ніби нове і нове відродження. Коли бабусина молитва – це справжня розмова з Богом. Для нашої сім’ї ці традиції є важливими.

– Які якості вкладали в сина?
– Обережно вкладала в дитинст­ві всю правду життя. Я насправді любляча, але сувора мама. Бувало, що син запитував: «А ти точно моя мама?». А все тому, що я не вважаю, що соціум виховує людину. Він може витесувати тебе під себе. Звичайно, соціум необхідний. Але потрібно давати дитині можливість будувати модель свого життя і розуміти наслідки свого вибору ще з дитинства. Це велика праця саме батьків. Найголовніше, як на ме­не, – це виховати людину з великим серцем, чуйною душею та совістю. А все це робиться власним прикладом батьків.

– Попри те, що Ви вимоглива до себе та інших, усе ж Вас знають як досить романтичну особистість.
– У душі я саме такою і є. А в моє­му реальному житті, мабуть, тому що сильна характером, романтичність живе собі в паралельному світі, у фейсбуку. Писала довго вірші. Могла це зробити в будь-який час: дорогою додому, за домашніми клопотами… Вірші були як веселі, так і романтичні, сумні, дитячі. Сьогодні взагалі не знаю, де мій щоденник. Є речі, які змінюють сьогодення. І нині не пишеться. Декілька разів брала його в руки, але там тихо. Душа закрита на замочок.

– Війна теж б’є по живому, впливає на душевний стан. Попри все, добре відомо, як швидко районна рада зорганізува­ла­ся у волонтерський штаб і до сьо­годні є підтримкою багатьом.
– Війна – це біль. І сьогодні – страшна реальність. Вона на кожному з нас зробила злісну відмітку. Це смерть, яка щодня приносить велике горе, забираючи рідних і близьких. Гірким є, правда, те, що в такий важкий для всіх нас час існує непотрібний нікому розбрат. Потрібно пам’ятати, що суспільний розкол – це принцип російського інформаційного впливу. Тож потрібно об’єднуватися, а не займатися перетягуванням політичних канатів, підливаючи оливи у вогонь на радість ворогу. Наша районна рада на чолі з головою Михайлом Сімашкевичем, завдячуючи небайдужим людям, підприємцям, закордонним партнерам, із самого початку війни щосили, незважаючи ні на що, допомагала і допомагає тим, хто цього потребує, підтримує внутрішньо переміщених осіб, які тимчасово проживають на території району. Немає нічого страшнішого, ніж залишитися без даху над головою, ще гірше – без можливості повернутися додому. Працює також Центр соціальної підтримки, со­ціальний магазин. Багато чого зроб­лено і багато робиться. Позаминула сесія створила комунальний заклад «Ветеранський простір «ВЕТЕРАН ПРО» Кам’янець-Подільської районної ради, який буде закладом соціального спрямування, створеним для підтримки ветеранів війни, членів їхніх сімей, а також сімей загиблих (померлих) ветеранів війни і членів сімей загиблих (померлих) Захисників та Захисниць України, військовослужбовців, які перебували (перебувають) у полоні, та членів їхніх сімей, постраждалих учасників Революції Гідності та членів їхніх сімей. Завдяки нашим Воїнам-Героям ми маємо можливість жити, працювати, бути. Низький уклін усім вам, наші Янголи-Охоронці! Щире дякую від усього серця.

– У час лиходійства ми глибше прокручуємо, переосмислюємо своє життя. Чи всього досягли, про що мріяли?
– Ще ні. Не буду говорити про банальні речі. Просто скажу, що хочу стати бабусею.

– Момент, який би хотіли пережити ще раз?
– Повернутися в мирне дитинство, де вся родина за столом. Де всі живі, здорові й щасливі. Де ми – діти. Де у кожного з нас були плани на завтрашній день.

– Що б змінили?
– А що можна змінити? Нічого. Тому й не думаю про таке. Кожен із нас проживає життя саме так, як заслуговує, вимощуючи майбутнє щоденними вчинками з самого дитинства. Тому потрібно думати про те, що робити саме сьогодні, щоб у нас було завтра.

– Що б хотіли надолужити?
– Дивно прозвучить, але в житті хотіла б навчитися бути трошки егоїсткою. Але цьому неможливо навчитися. Пробуєш – боляче ду­ші. Навіть, як кажуть, здоровий егоїзм – то не моє.

– Що для Вас краса життя?
– Для мене краса життя в усьому живому, що є в нашому світі. Люб­лю природу. Люблю і поважаю все живе. Розмовляю як із квітами, деревами, тваринами, птахами, так і з павуком, і мурахою. Може видатися смішним, але я дуже добре знаю, що вони мене чують, тим більше розуміють.

– Які б рецепти жіночності, життєві поради, які допомагають Вам бути водночас чарівною і діловою, дали дівчатам?
– Дівчатам порадила б бути зав­жди самими собою. Бути щирими і справжніми. Не змінюватися заради чогось, а ставати кращими задля себе. Поважати, любити себе. Щодо діловитості, то потрібно вміти бути людиною за будь-яких життєвих умов та ситуацій. Сприймати того, хто навпроти, з усіма невідомими. Не робити боляче іншим. Не ухвалювати поспішних рішень.

– 50-річчя – це багато чи мало?
– 50 років – це мало, як пояснює бабуся-мама, якій, наперед більше, за місяць виповниться 92. Душа завжди молода, головне – не дивитися у дзеркало. Але, чесно кажучи, коли ти вже переступаєш поріг пів століття – це вже досить багато. Чимало пройдено доріг. І ніхто з нас не знає, скільки кому відміряно з тієї лінії життя.

– Яке бажання замовите у своє свято?
– Бажання сьогодні одне – мирне небо над головою.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.