ВІН ЗНАЄ, ЯК ВИЖИТИ. І НЕ ЗЛАМАТИСЯ

23 квітня – Всеукраїнський день психолога

До 2015 року для Геннадія ТРАСКОВСЬКОГО армія здавалася чимось далеким. Він працював у школі та викладав улюблену історію. Але Євромайдан і початок війни на сході кардинально змінили його життя. Уже 10 років він у строю захищає Україну. Був розвідником, навідником, артилеристом, сапером, а нині – сержант-інструктор цик­лової комісії психологічної підготовки 143 ОНТЦ «Поділля». Про те, що одягнув піксель, жодного дня не пошкодував.

– Ми воюємо із споконвічним ворогом не лише за території. Ми воюємо за майбутнє. За те, щоб наші діти не знали, що таке війна, – каже захисник.

ПЕРШІ КРОКИ В ЗСУ

Геннадій неодноразово звертався до військкомату, але отримував відмову. Як педагогу, йому належала відстрочка. Але чоловік свого домігся і в березні 2015-го став військовослужбовцем ЗСУ.

– Зізнаюся, що спочатку важко було освоювати військову справу, бо ж строкову службу не проходив. Та мотивація була високою. Я чітко розумів, навіщо тут, і який ворог знову зазіхнув на Україну, – зізнається боєць.

Після навчання бойовий досвід здобув на Донеччині. Тоді точилася гаряча фаза війни, і військовий корегував вогонь артилерії. У той час росіяни вели обстріли переважно вночі. Нічне небо над сходом України здригалося від вибухів. Згодом, після мінських домовленостей, потрапив під демобілізацію і повернувся до цивільного життя.

– Але події на сході залишили глибокий слід у моєму серці. Я пробув удома декіль­ка місяців і зрозумів, що треба повертати­ся в ЗСУ. Потрапив у Центр розмінування та вивчився на сапера. Від 2017 року і аж до повномасштабного вторгнення ми постійно виконували завдання вздовж усієї лінії розмежування, – розповідає боєць. – Щоправда, лише на території Донецької області. Як це не дивно, але в Луганській області я жодного разу не був. А от Донецька – від Світлодарська до Маріуполя – мені добре знайома. 2020-го вперше побачив море – в Маріуполі. Майже всі населені пункти на лінії розмежування знайомі не з розповідей.

І досі сержант-інструктор цик­лової комісії психологічної підготовки 143 ОНТЦ «Поділля» Геннадій ТРАСКОВСЬКИЙ пам’ятає той день, коли вперше вирушив на зав­дання і зіткнувся з непрос­тим «сюрпризом». Розповідаючи про знахідку, його голос не тремтить, спогади подано спокійно, по-військовому сухо. Але за сухими фразами відчувається неймовірна концентрація ризику, терпіння й просто людської витримки.

– Перший мій виїзд – і протипі­хотна міна ОЗМ-72, яку в прос­торіччі називають «відьма», «жабка». А під нею ще одна міна-сю­р­приз МС-3, встановлена на об­ривний датчик цілі. Добре, що вчасно по­мітив. Мене тоді аж ейфорія взя­ла.

А найбільше, як зізнаєть­ся, врізалося в пам’ять селище Оленівка. Там працювали із протипіхотними мінами:

– Важко їх знайти, а ще важче – знешкодити. До того ж, усе це – під прицілом ворожих снайперів. Одного разу куля пролетіла настільки близько до голови, що ледь не вклала в землю. Та інтуїція і досвід не підвели. Я відчував, що зараз буде щось серйозне. І якось завжди встигав уникнути біди.

СУЧАСНА ВІЙНА НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНЦІВ

Про те, що путін нахабно полізе далі на всю територію Украї­ни, Геннадій не йняв віри:

– Не хотілося вірити, що буде повномасштабна війна, – зізнається він. – Я навіть сперечався з товаришами. Думав, має бути вагома причина, щоб путін почав щось настільки масштабне. Виявилося – не треба причин. Достатньо вигадати міфи про «денацифікацію». І почати знищувати міста, вбивати українців…

У перший місяць війни військовий перебував у ППД, а у квітні вирушив на ізюмський напрямок, селище Барвінкове. Там на саперів чекала важка праця. Вони облаштовували загородження, перекривали шляхи, взаємодіяли з танковою бригадою. А в цей час ворог не лише обстрілював цілодобово, а й атакував із неба. Вразили тоді бувалого воїна незламність та єдність українців:

– На Харківщині жінки допомагали копати укріплення. Це був справж­ній порив народу до спротиву.

Улітку сапер поїхав на відносно спокійний напрямок. Працював у Чорнобильській зоні. Тут встановлювали мінно-вибухові загородження на випадок чергової спроби росіян зайти в Україну з білоруської території.

– Саме тут отримав пропозицію стати сержантом-інструктором цик­лової комісії з психологічної під­готовки. Різкий поворот? Безсумнівно, – пригадує старший сержант. – Мені завжди щастило на командирів. І в Центрі розмінування, і в цикловій комісії – сильні, фахові колеги, які допомагали робити правильні кроки у війську.

І знову навчання. Курси різ­ного рівня та паралельно новий диплом (магістр психології) і тре­тя вища освіта. Наскільки важлива психологічна підтримка для бійців, Геннадій знає не з
чуток. Як і те, як це бути на волосині від смерті й потім відійти від цього:

– Психолог у війську – це не прос­то посада. Це людина, до якої звертаються, коли вже нічого не три­-має, – каже військовий. – Війна ламає не лише тіла, а й душі. Солдати стикаються з апатією, втратою сенсу життя, тривогою, самотніс­тю. І це наслідок бойових дій. До­помогти може фахівець і звичайна душевна розмова.

ПСИХОЛОГІЧНА ПІДТРИМКА – НАЙКРАЩИЙ БРОНЕЖИЛЕТ

Нині основна місія Геннадія – підготовка мобілізованих. Готує не просто до бою, а до усвідомлення, що їх може чекати в реальному бою, і як із цим впоратися. У кожному новоприбуло­-му бійцю, вчорашньому будівельнику, ІТ-шнику чи механіку, він шукає те, що для цієї людини є найбільшою мотивацією. Бо, як каже, військовий із мотива­цією – це опора.
Під час підготовки важливо отримати максимум різної інформації: зброя, захист, штурм, окопи, броніки тощо. Але не менш важливими є психологічна підготовка, розмови та максимальна симуляція бойових дій.

– Аби мобілізовані змогли якомога глибше відчути, які емоції можуть вирувати під час першого бою, ми їм вмикаємо віртуальний 3D фільм «Перший бій». Він дуже реальний. Молоді бійці вперше сти­каються з моделлю бою, емоційно проживаючи, як це, ухвалювати рішення під обстрілом, бачити поранених, рятувати, втрачати, діяти. Там є передбойова ситуація, бойова і післябойова, різні психологічні стани. У стрічці є як правильні дії, так помилкові. Тож після перегляду всі разом покадрово розбираємо ситуації, детально проговорюємо. Немає такого рубильника, щоб вимкнути страх. Але ми можемо навчитися діяти правильно, – каже старший сержант.

Приборкати страх і бути готовим до бою допомагає психологічна смуга перешкод. Тут, немов у кінострічці, розгортається справжній блокбастер: вибухи, крики поранених, гул бронетехніки, дрони над головами, ди­-ми, гавкання собак, вогонь. Словом, усе максимально наближено до бойових умов, аби новобранці зуміли приборкати власний страх, подолати фобії та бути готовими до реального бою. І, звісно ж, не минає таке тренування без обкатки танком. Бійцю потрібно не лише приборкати емоції, коли над головою проїжджає багатотонний гігант, а й зуміти знищити його. Геннадій Трасковський вчить мобілізованих не боятися. Вчить їх визнавати слабкість, щоб стати сильнішими. Говорити про власні страхи та фобії, називати речі своїми іменами, не соромитися болю та власних емоцій.

ЯК ЦИВІЛЬНИМ ЗУСТРІЧАТИ ЗАХИСНИКІВ

Чимало роботи на психологів чекатиме після завершення бойових дій. Адже захисники повернуться втомленими не лише фізично, а й психологічно. Крім того, суспільство має бути готовим до цього. Цивільні вже мають дотримувати простих правил під час спілкування з військовослужбовцями, які повертаються у відпустку:

– Коли військовий повертається додому, не треба запитувати: «Як там?», «Ти когось убивав?» або «Коли це все скінчиться?». Треба подякувати і запитати: «Чим я можу тобі допомогти?». Повага і вдячність – те, що потрібно.

Головне – не мовчати. І рідні, і військові повинні бути готовими до різних ситуацій:

– Військовий має повернутися до життя, не стати тягарем для рідних. Якщо не допомагають розмови із психологом, варто звернутися до психотерапевта чи психіатра. Через радянські стереотипи багато військових спочатку неохоче спілкуються із психологом. Іноді доводиться пояснювати різницю між психологом, психотерапевтом і психіатром, розтлумачувати, що, коли не допомагають розмови, треба вдатися до медикаментозного лікування. Головне – повернути вої­на до життя, – наголошує психолог.

Особисто, як зізнається, до психолога не звертався. Але за потреби завжди вислуховував хлопців. Для себе знайшов спосіб відновлення: нумізматика, історія, футбол, читання. І хоча нині він пов’язаний із психологічною підтримкою та допомогою, однак продовжує цікавитися саперною справою.

– Тим, хто пересиджує війну вдома або під маминою спідницею, щиро співчуваю. Така позиція не рятує від стресу, а навпаки – може призвести до психологічних травм. Постійне перебування у тривозі, ізоляції, очікуванні – це шлях до внутрішніх комплексів і страхів. Ті ж, хто долучається до боротьби, здобувають не лише навички, а й внутрішню опору. Це формує міцність духу. Звісно, нікого не наро­джували для війни. Але всі ми маємо стати воїнами, аби захистити країну та рідню. Треба загартовувати волю. Бо той, хто хоче «пропетляти», швидше за все, натрапить на власні страхи і втратить набагато більше, ніж здавалося спочатку.

УНИКНУТИ ПОМИЛОК ІСТОРІЇ

Аналізуючи події сьогодення та улюблену історію, військовий акцентує увагу на тому, що нинішня війна – це не просто вторг­нення. Це продовження 300-літньої боротьби за волю. Країна-­агресорка росія ніколи не сприй­мала Україну як незалежну. Іс­торія підтверджує це знову й знову.

– Якщо зазирнути в минуле, то можна побачити ті ж граблі, на які наступали українці. Нас старий ворог бив не через слабкість духу, а через брак єдності, нестачу сильної армії, віри в себе, – наголошує захисник.

Він згадує Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Симона Петлюру, Степана Бандеру – тих, хто ніс ідею державності.

– 1917-го ми вже мали державу. Але розхитаність влади, відмова від армії, ілюзії про федерацію з росією – все це привело до втрати незалежності. Нам треба пам’ятати: довіряти росії – це дозволяти їй вбивати нас. Бо тепер вони не асимілюватимуть нас, а знищуватимуть. Ворог ніколи б не напав, якби знав, що ми сильні. Тому нині ключове – будувати сильну державу та армію. Влучним є вислів: не хочеш годувати свою армію – годуватимеш чужу. Нам потрібно вчитися на історії та не допускати старих помилок. Українці мають сильні гени та нестримний дух козаків. Українці виявилися незламними. Весь світ від цього в захваті, а ворог – у шоці, адже вони не бачили нас як народ, не бачили держави. А тепер бачать. І ми вже перемогли. Бо Україна була, є і буде!

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».