ПАМ’ЯТЬ

24 травня 2011 року покинув цей світ засновник і перший головний редактор газети «ПОДОЛЯНИН» Віталій БАБЛЯК (народився 21 серпня 1951 р.). Сьогодні, напередодні 14 роковин його смерті, ми вирішили поділитися з читачами газети творчими роботами талановитого журналіста і таким чином вшанувати його пам’ять. Ідеться про дві статті – «Па­м’ять незнищенна. На Ка­м’янеччині завершено зйомки нового художньо­го фільму «У синьому небі висію ліс», надрукованої 26 травня 1987 р. в газеті «Радянське Поділля» (від 1992 р. – «Подільські вісті») та «Ніна Матвієнко: «Спів як дихання», опублікованої 14 березня 1987 р. у «Прапорі Жовтня».

«ПАМ’ЯТЬ НЕЗНИЩЕННА»

НА КАМ’ЯНЕЧЧИНІ ЗАВЕРШЕНО ЗЙОМКИ НОВОГО ХУДОЖНЬОГО ФІЛЬМУ «У СИНЬОМУ НЕБІ ВИСІЮ ЛІС»

…У чорному, оксамитовому небі, серед зірок, спалахує вузесенька, мов прорізана лезом бритви, облямівка місяця. Він тільки-но народився. Нараз він ширшає: це вже – шматок місячного окрайця… Росте восьмушка небесного світила; вже й зірки тьмяніють у його мерехтливому сяйві… Спроквола визріває в небі місяць: повновидий, спокійний і водночас якийсь незбагненний, немов машкара чиєїсь таємниці… Десь у просторі, між небом і землею, журно плаче скрипка. Не в руках професіонала інструмент – у сільського музики. З ледь помітним хрипом грає. Може, це від раптових осін­ніх туманів чи степових вітрів… Ось і вона замовкає, розчинившись у шелесті падаючого жовтого листя, плюскоті ріки. Стихла зовсім…

Так розпочнеться новий фільм режисера Ю.Г.Ільєнка. Для роботи над фільмом «У синьому небі висію ліс» знімальна група творчого об’єднання «Час» кіностудії імені О.П.Довженка прибула в Кам’янець-Подільський район наприкінці літа минулого року. Більшість кадрів знята в селі Гелетина. Приглянувся митцям із Києва цей куточок незайманої краси: довжелезний схил, порослий лісом, внизу річка Тер­нава, поруч – невеличке село.

Після монтажу та озвучування фільм у серпні – вересні ни­нішнього року вийде на екрани кінотеатрів.

Є в митців із столиці України намір ще раз побувати в місті над Смотричем. На прем’єрі. Коротко про сюжет фільму… Темного літнього вечора 1973 ро­ку пролунав у селі одинокий постріл. Стріляли у вікно хати 68-річ­ного Василя Вільготи. Хто? Розшуком займається дільничний міліціонер, але сам стає жерт­вою Вільготи. А що старий? Знайде він життєвий фінал на дні річки, і стане мотоцикл, що при­душив його до намулу, не просто купою важкого заліза, а відплатою за те, як жив серед людей, пересторогою для тих небагатьох, хто приховує під людською подобою звіряче нутро.

Кадри з минулого. Був собі хутірець. Жили в ньому люди. Трудились у колгоспі. Але прийшла війна, фашисти в зелено-отруйних шинелях. Дві сім’ї живуть поруч. Вільготи: стара мати, Василь, дружина, діти – два сини. Один – Дмитро – воює в лавах Червоної армії, другий – Юрій – поліцай. Чернеги: батько – Лука, мати – Катерина, шесте­ро дітей – Яків, Федько, Марко, Максим, Марійка, ще одна дів­чинка – немовля. Різні долі в цих родин. Старший Вільгота, падкий до грошей, зрадить земляків, сусідів, житиме в постійному страхові за свою грішну душу. Його сина-поліцая ударом сокири вкладуть у могилу, що призначалася для іншого. Другий син загине в боях за Батьківщину. А Чернеги? Трагічна доля і цієї сім’ї. Загине майже вся, крім Яшки. Вкинуть фашисти в полум’я підпаленої хати навіть восьмимісячне немовля. Піде за ним Катерина… Ось де порох для заряду, який розрядиться через тридцять років.

Не розповісти весь сюжет фільму, та й потреби немає. Глядачі невдовзі матимуть змогу переглянути його. Зазначу лише, що в кінокартині зустрінуться вони з багатьма образами, чітко вимальованими авторами. Всього у фільмі 65 ролей: із них 14 головних.

…Останній день зйомок ви­явився найбільш цікавим. Про це говорили і самі автори фільму.

Над Гелетиною – дим пожеж. Пра­цюють піротехніки, Ю.Г.Ільєн­ко востаннє репетирує епізод. Полум’я охоплює каскадерів. «Стоп!». Ще один дубль. Ось Лука (актор Михайло Голубович) скаче на одній нозі, повідомляє людей про небезпеку. Пізніше він у палаючій шинелі та шапці смертельними кліщами стискує «ворога» в обіймах. Заходить у палаючу хату Катерина – відома співачка Ніна Матвієнко. Скривавленою виповзає навколішки з хати Меланка – акторка Майя Булгакова…

Журно дивиться на палаючу хату народна артистка УРСР Ніна Матвієнко. Що думає вона? Каже, що образ Катерини дуже близький їй: виросла ж у сім’ї, де було одинадцятеро, в самої троє, грає матір шістьох. Дивиться на вогонь, шепоче: «Це жахливо! Як мир потрібен!».

Із багатьма знайомими акторами зустрінеться глядач у фільмі. Василя Вільготу майстерно зіграв народний артист УРСР Лесь Сердюк. У картині зайняті київські актори Віктор Демерташ, Людмила Єфіменко, студентка Ольга Сумська. Серед артистів є школярі з Києва. Але більшість наймолодших – із Кам’янця-Подільського.

…Ще одна була зустріч. Із письменником Є.П.Гуцалом познайомився, коли він ходив по селу, оглядаючи місця зйомок. Розповів, що фільм створено за мотивами його повістей «Мерт­ва зона», «Княжа гора», «З вогню воскреслі», а також оповідань «Озброєні діти» і «Постріл опівночі».

…Непомітно день закінчив свій біг. «Все!» – лунає команда режисера-постановника і оператора в одній особі. Юрій Герасимович, розпашілий від роботи, вибігає на пагорб, крокує до машини.

– Певно, хочете знати, про що цей фільм? – перепитує. – Про багатовимірність життя.

В.БАБЛЯК, працівник Кам’янець-Подільської міськрайонної газети «Прапор Жовтня».

——————————————————————————————————————————

                               Нехай ця весна для Вас, добрі люди, буде гарним вісником добра і радості…
                                                                                                                                                                   Н.Матвієнко

НІНА МАТВІЄНКО: «СПІВ ЯК ДИХАННЯ»

ГЕЙ, юначе! Дівчино! Зупинись на мить! Відірвись від ритмічного пульсування електрогітар, синтезаторів. Нехай відпочинуть м’язи від напружено-роботизованого брейк-дансу. Хай спочинуть трохи вуха. Чуєш? «Ой, летіли дикі гу-си-и…». Пісня, переливаючись музичними кольорами, огортає з усіх боків, хвилює уяву…

Так журливо, спокійно співали наші прабатьки. З давніх-давен. Збирались вони у важкі часи кріпаччини, вигортали не­хитрим, простим співом із душі смуток, життєві печалі. Починали і веселої. Промайнули роки. Розквітла палітра народних співів, приєднались до них нові – українські радянські… Чи знаєш ти їх? А може, я помиляюсь? Хай танцюють, скачуть. Звісно, молоді. Та й темп життя інший. Потім посерйознішають, змінять уподобання.

– Так, – Ніна Митрофанівна на знак згоди ледь похитала головою, – це в них пройде. Нині но­-ві ритми. Підуть в армію, подорослішають. Зміняться погляди на життя, на музику. А нині хай скачуть. Це – потреба юних. Потрібно ж кудись зайву енергію діти…

Народна артистка УРСР Н.М.Мат­вієнко, одягнена у прос­ту одежину сільської жінки воєнної доби, замовкає. Погляд її зупиняється на дівчинці, яка босоніж тікає від «погоні». Ось маленька фігура, ніби зламавшись, навпіл, повільно ковзнула у сніг. Губи співачки щось німо шепочуть. Плечі її раз-у-раз здригаються від різких черг «шмайсерів»: «німці» готуються до зйомок чергового дубля нового кінофільму.

…Цієї зустрічі я чекав з осені. Однак побачитись тоді з талановитою співачкою з Полісся не довелось. Може, пощастить тепер? Так і є: знайомий голос у те­лефонній трубці ввічливо дав згоду на зустріч. Але… два вечори очікування в готелі не привели до успіху. А вранці Ніна Мит­рофанівна повідомила по телефону, що зніматиметься цього дня востаннє. На моє прохання відповіла: «Приїжджайте. Але там говорити я не буду».

От тобі й маєш! Вередлива столична актриса, подумає читач, що поробиш. Однак чомусь не думалось так. Не може людина, зіпсована славою, так співати. Не може… Уранці вкотре пішов до готелю. А ввечері дякував долі, що дала змогу пізнати більше, ніж будь-коли. І від традиційного інтерв’ю в газеті довелося відмовитись.

…БІЛЯ входу до «Смотрича» – гамір, пожвавлення. Через декілька хвилин група виїжджає на зйомку. Скляні двері випускають невисоку жінку в селянській одежі. Ніна Матвієнко, ось де судилось зустрітись! Ми ж із тобою, з твоєю піснею давно на «ти». Слово честі, була б Ніна Митрофанівна естрадною співачкою, «зіркою» рок-музики, підійшов би одразу, засипав запитаннями. Щось утримувало від цього. Не телефонна пересторога, не побоювання, що заважатиму. Спів зупинив. Її неповторний спів, чуваний-перечуваний безліч разів. Лише привітався.

Із цікавістю спостерігаючи роботу кінематографістів, весь час позирав за Н.М.Матвієнко. Ось вона веде бесіду з М.Г.Булгаковою, через декілька хвилин гомонить з юними акторами. Невдовзі помалу крокує до попелища. Щойно тут знімали черговий епізод; напівспалена стара хата ще куриться, подекуди спалахують червоні вогники.
– Щось не любите нашого бра­та-газетяра? – запитую напрямки.
– Так, – одразу відповідає Ніна Митрофанівна.

Щось змінилось у ній – чи вигляд селянської хати, спомини дитинства так подіяли, чи пряме запитання. Її приємне, просте обличчя з живими, виразними очима випромінює думку. Яку саме? Так, вона – Ніна Матвієнко – не любить репортерів. Занадто «причісують» вони її життєвий шлях, творчість (Ніна Митрофанівна так і мовила «причісують»). Життя ж було нелегким. Основ­ний тягар у сім’ї Матвієнків, які жили в Неділищі Ємільчинського району, що на Житомирщині, ліг на плечі матері. Батько пив і до цього часу не покинув шкідливої звички. Так і жили вони: доглядаючи один одного, всі одинадцятеро дітей. Ніна була п’ятою.

– «Батьком» для мене став директор школи-інтернату в Потіїв­ці, що в Коростенському райо­-ні, – розповідала співрозмовниця. – Звали його Дмитро Максимович Топчій. Лагідний він був, дуже любив нас. Ми ж допомагали йому, чим могли. В інтернаті було 300 гектарів землі, там ми порались із задоволенням…

ЩАСТИЛО Ніні на добрих людей. Зрозуміти по-справжньому музику навчив у Потіївці вчитель Юрій Павлович Мілієнко. Вона так і назвала його «вчитель по життю». Ніна в той час бажала ро­бити все. Була комсоргом школи. Коли вчилася на кранівницю на Коростенському заводі хімічного машинобудування. Коли працювала копірувальницею, брала активну участь у художній самодіяльності. Разом із подруж­кою Людмилою Марченко, переодягнувшись у чоловічий одяг, розігрували різні сценки. Особ­ливо полюбляли твори Остапа Вишні.

– Співати почала давно, – розповідала далі. – Мати навчила; я її пісні записала на плівку. Щоправда, рідні не пішли моїм шляхом, хоча брати, а їх у мене шестеро, вміють грати на багатьох інструментах.
– Я, знаєте, себе називаю «ма­ла ворона – рот великий», – жартує співачка. Замовкає.
– Ось стою перед вами, а сама тремчу від хвилювання: ніяк не звикну до цього, хоча брала участь у зйомках фільму Бориса Івченка «Зникла грамота».
– А коли співаєте?
– То інша справа, – оживає Ніна Матвієнко. – Спів – то як дихання повітрям, усе навколишнє кудись зникає. І жодного хвилювання.

У кінокартині «У синьому небі висію ліс» улюблена співачка грає роль Катерини Чернеги. Тра­гічний образ цієї сільської жінки. Гине її Лука, п’ятеро дітей. За останнім – немовлям, яке по­жбурить фашист у вогонь, піде і вона в палаючу рідну домівку. А над принишклим залом, оторопілими глядачами широко поллється голосіння Матері: невимовна туга за дітьми, за Батьківщиною, смертельна ненависть до ворогів.

…ПРИГАДУЮТЬСЯ епізоди того пам’ятного дня. Письменник Є.П.Гуцало з жалем говорив про те, що талановиту співачку мало знімають у кіно. Ось Ніна Митрофанівна, зігріваючись, бігає по сніжку. Невдовзі – черговий дубль. Наприкінці дня група акторів фотографувалась на пам’ять. Михайло Голубович, прилаш­товуючи шапку на гілці дере­-
ва, ненароком зламав її. «Михай­ле! Не ламай, вона ж жива». Це Н.М.Матвієнко казала зніяковілому акторові. Через декілька хви­лин я простягнув їй записник: «Напишіть щось для наших читачів, будь ласка!». Взяла ручку…

Ось ти яка, Ніно Матвієнко! Ось як ти зуміла зберегти себе від фальші, донести своє бачення світу, життя в неповторному співові. Подолала опір пісня, бо не одразу брали тебе в житомирський «Льонок», у хор імені Г.Верьовки. Скільки скептиків довелось переконати, поки твій акапельний спів, майже без музичного супроводу, часто взагалі без нього, почули вражені шанувальники української пісні.

…Потім співачка зникла. Сказали, що поїхала готуватись до від’їзду в Київ. Увечері, добираючись додому, гриз себе за те, що, випустивши в дими Геле­тини і обличчя акторів майже всю обойму плівки, не встиг зафіксувати її обличчя. Смерка­-ло. Скромно одягнена жінка, маленька на зріст, з господарською валізою в руках, прошкува­ла в бік базару. Щось наче штовх­нуло до неї. Так, це вона.

– Оце думаю, зайду, щось куп­лю для дітей, – усміхнулась Ніна Митрофанівна, – їх же в мене троє. А потім на поїзд.

Через декілька хвилин ми попрощались: вона подала невелику, теплу долоню. Через якусь мить її постать розчинилась серед сотень землячок. До побачення, Ніно Матвієнко!

…Удома, не роздягнувшись як слід, слухав платівки – її спів, ту малу частку творчості, що зумів придбати. Про сірих гусей, качат-гусят, зелені гайочки, гори та лісочки, діброви… Про синів-синочків, що лежать під курганом над Волгою. Улюблену – колискову: «Бо колисонька та новенькая з крутого деревенька, а дитинка та й маленькая – від щирого серденька…».

А ви чуєте? Прислухайтесь…

В.БАБЛЯК.