Олександр ВАРУК: ПРОВІДНИК ТЕПЛА І ДОБРА

Очолювати стратегічне приватне підприємство, бути передовиком із газифікації області, обратися депутатом районної ради, розвивати сімейну справу, займатися дачним господарством та волонтерити – і ці всі ролі виконувати на сьомому десятку років. Енергії та напорис­тості Олександра ВАРУКА – багаторічного директора виробничо-комерційної фірми «Славутич» у смт Чемерівці – можна позаздрити. Для нього вік не перешкода, а черговий трамплін для ведення справ. 31 травня наш земляк відзначатиме 70-літній ювілей. Він весь час тримає руку на пульсі життя і про відпо­чинок навіть чути не хоче. Залишається тим генератором, який безвідмовно працює для людей, щоб дарувати їм тепло і надію попри весь морок нашого часу.

– Люди мене вже відправляють у Верховну Раду, – віджартовується Олександр Григорович, знайомлячи зі своєю біографією. Але це зовсім не гумор від земля­ків, це характеристика того, яким високим авторитетом користується людина у громаді, та який мандат довіри йому можуть надати. Коли ти небайдужий до долі навколишніх і місця, де живеш, це помічають і цінують.

ПОГАНИЙ СОЛДАТ, ЯКИЙ НЕ МРІЄ СТАТИ ГЕНЕРАЛОМ

Загореним до роботи, наполегливим, з активною громадською позицією Олександр Варук був завжди. Ніколи не шукав легких шляхів і сам пробивав своє вікно в життя. Народився в родині військових у с.Вишнівчик, йому прогнозували погони та продовження військової династії, але хлопець був достатньо самостійним, брав на себе відповідальність та не чекав чийогось сприяння.

– Мій батько – фронтовик Другої світової, був командиром роти, мати – медсестра, які познайомилися на війні. І, звісно, рідні бачили мене у військовому мундирі. Та я для себе обрав інший фах. Якось до нашої школи приїхали агітатори з новоствореного професійно-технічного училища м.Красилова, презентували навчальну базу та культмасовий напрям. І мене захопила ідея вступити на токаря. Коли сказав про це вдома, батько довго мовчав. А мати заспокоїла: «Якщо його доля бути начальником – то й буде». Робітнича професія насправді дуже допомогла мені в житті – і в армії, і в подальшій кар’єрі. Якщо ти рухаєшся з низів, то обізнаний у процесах зсередини і маєш професійні важелі в керівництві.

Хоч до батьків Олександр Гри­горович не дослухався, але й не підвів – начальником став. Розпочав із токаря на Красилівському заводі металовиробів, після армії трудився в Чемеровецькому районному об’єднанні «Сільгосптехніка». Зі старту розкрилися його амбіційність, організаційні якості та професіоналізм. Одразу включився у спортивно-молодіжне життя підприємства, футбол – він, волейбол – теж він. Сміється, що його «вистачало кругом, де треба і не треба». Молодого, але перспективного працівника швидко примітили й направили на навчання в Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут.

– Минув десь рік роботи, і якось викликає мене керуючий: «Ми ще нікого не відправляли, ти перший поїдеш у студенти. Головний інженер у нас уже пенсійного віку, вперед. Так я потрапив на інженерний факультет, – згадує Олександр Григорович, якого вже мітили на управлінську посаду. – І тут не сидів на місці: спорт, художня самодіяльність, громадська робота. Мене обрали старостою інститутського хору, мовляв, буде його рухати, бо енергії має стільки, що на всі боки її видно. А 1980 року брав участь в естафеті олімпійського вогню через Кам’янець. Підхід був дуже серйозний до учасників бігу, ми проходили медичну комісію і відбір, бо ж представляли державний рівень.

Вища освіта підштовхнула професійний розвиток спеціаліста-початківця, який пройшов усі щаблі від майстра до головного інженера на різних державних підприємствах. У Чемерівцях держава відкриває нове ремонтно-транспортне підприємство з налагодження зернозбиральних комбайнів, очолювати майстерню доручають пану Олек­сандру. А коли на зламі 90-х у районі розпочали газифікацію, надійнішої кандидатури на посаду начальника Чемеровецької дільниці Хмельницького будівельно-монтажного управління з газифікації не шукалося. Його фаховий та особистий хист кидався в очі вищому керівництву, і йому довіряли важливі ділянки роботи.

Бути першопрохідником не лякало співрозмовника, навпаки, підстьобувало до підкорення незвіданих просторів, хотілося повернути гідними результатами той аванс віри в тебе. Довгий час Олександр Варук присвятив розбудові державного газового сектору, прокладаючи газові мережі та запалюючи голубий вогник в оселях людей.

СОЛЬНИЙ ВИХІД НА СЦЕНУ

– Олександре Григоровичу, а як зважилися на самостійну зайнятість у газовій сфері? Не лякала монополія держави?
– Усе склалося якось само собою, почалося укрупнення профільних управлінь, зміни в адмі­ніструванні, я вступився з посади. Так із 1997 року з’являється моя виробничо-комерційна фірма «Славутич». З боку дивилися скептично, бо ж газ – це сфера впливу держави, куди нам тягатися з гегемонами. В мене ж рука трохи набита на цьому ділі, поїхав у Київ, добився дозвільних документів, і ми – одні з перших на Хмельниччині приватних структур – помаленьку почали займатися будівельно-монтажними роботами зі спорудження газопроводів, газифікацією промислових і приватних будівель та монтажем складних газових систем.

Крок за кроком підприємство створило собі міцну репутацію якості та стабільності, першим в області отримало дозвіл на зварювання газових магістралей із поліетиленових труб.

– На той час така технологія для Хмельниччини була в диковинку, використовували традиційні стальні труби, що є короткими і трудомісткими. Натомість труби з пластмаси довжиною по 100-200 м виглядали вигідніше в роботі. Я мав розмову з тодішнім головою обласної ради Анатолієм ОВЧАРУКОМ, який запросив і підтримав нас на розвідку та впровадження новацій на теренах регіону. Мої працівники поїхали навчатися в Міжгалузевому навчально-атестаційному цент­рі Інституту електрозварювання ім.Є.О.Патона.

Відтоді «Славутич» почав виконувати роботи, що мають статус підвищеної небезпеки, та передавав досвід іншим колегам, – є чим пишатися очільнику з раціоналізаторським підходом. І так уже майже тридцять років підприємство прокладає не просто труби, а тепло в наші домівки. За цей період побудовано 1350 км газопроводів, завдяки чому подається природний газ до 36 населених пунктів. Змонтовано 72 газові теплогенераторні котельні, внаслідок чого школи, лікарні, заклади культури мають автономне опалення. Газифіковано 4600 житлових будинків у Хмельницькій області. Збудована та введена в експлуатацію газова система солодового заводу ПАТ «Оболонь» в смт Чемерівці.

– Сьогодні, на жаль, нам доводиться стикатися з абсурдною ситуацією: села, які вже зробили газифікацію за свої кошти, не можуть під’єднатися до магістралі через бюрократію облгазів, – реальну проблему порушує газовик. – Ось у селі Нагоряни: труби проклали, будинки підключили, а облгаз висуває нові вимоги – переносьте лічильники на вулицю, платіть ще раз. А люди вже заплатили! Це просто вимагання грошей. І це не одне село, це так по всій країні людям викручують руки, вигадують, як того дядька ще облупити. Я вже їздив у Київ, писав у Антимонопольний комітет, готуються документи для комісії – треба боротися до кінця. Війна не причина залишати їх без газу.

СПРАВЕДЛИВОСТІ ЗАРАДИ

І в цьому весь Олександр Варук, який виступає за правду, не терпить лицемірства, робить усе по совісті. Невипадково його обрано депутатом районної ради, де він курує комісію з питань будівництва, ЖКГ і розвитку спільної власності територіальних громад, торговельного, побутового обслуговування, транспорту та зв’язку. Якщо можна зробити більше, то цим треба користатися, переконаний чоловік, і свого часу ухвалив рішення балотуватися у представницький орган району.

– Досвід у газифікації та будів­ництві дав чітке розуміння: багато питань у громадах «зависають» через відсутність фахового підходу, – коментує народний обранець. – Скільки вже років люди б’ються за свій газ, а у відповідь лише відмовки. Звичайній людині важко достукатися через товсті чиновницькі стіни. Ось оселяються в нас переселенці, будинок є, а світла і газу немає, і підключити не дають, водять за носа. З кого ж ви хочете здерти шкуру, з тих, хто приїхав в одних спортивних костюмах і тапочках. Дайте їм воду, газ, щоб елементарно була плита, могли їсти зварити. Намагаюся допомогти, шукаю рішення, аби люди жили в нормальних умовах. Недавно допоміг сім’ї з Херсона – її підключили до комунікацій.

– Ще одна Ваша «війна» – об’їз­на дорога біля Чемерівців…
– Так! По ній їдуть військові, фури, а вона – як після бомбардування. Я вже звертався в різні інстанції. Якщо так піде далі – фури прос­то перекриють трасу, і все!

Олександр Варук депутатське посвідчення не вважає якимось привілеєм, а інструментом, щоб бути корисним. Багато проблем неможливо вирішити без повноважень. Як пояснює співбесідник, районна рада, у зв’язку з децентралізацією, передала фінанси на місця і коштами не розпоряджається, але допомагає іншим способом, працює як волонтерський хаб. Комісія, головою якої він є, розподіляє гуманітарну допомогу і машини з-за кордону та пе­редає їх ЗСУ, волонтерам, лікарням.

ДОБРУ БУТИ

Є такий вислів, що можна вибитися в люди, а можна залишитися людиною. Олександра Варука не «зіпсували» ні успішний бізнес, ні депутатське крісло, а допомагати іншим йде в нього зсередини. У Чемерівцях, певно, знають: якщо звернутися до нього по підтримку, він не відмовить.

– Бути добру – за цим орієнтиром намагаюся жити, – каже Олександр Григорович. – У нашому житті й так вистачає чорного, треба більше запалювати світла. Добро не саморобне, ми маємо ставати його провідниками. Це як газопровід: щоб стало тепло, потрібно докласти зусиль. Але якщо все зробити правильно – гаряча підтримка буде завжди.

Благодійна допомога захисникам, малозабезпеченим громадянам, багатодітним родинам, участь у діяльності дитячо-юнацької спортивної школи району, Чемеровецького медичного фахового коледжу, лікарень, церкви, у створенні та матеріально-технічному забезпеченні добровольчої роти патрульної служби поліції особливого призначення «Богдан» – робити добрі справи, як каже благодійник, корисно для здоров’я. Його робоча стіна вкрита відзнаками та подяками різних громадських організацій, районних та обласних установ. Професіоналізм, ініціативність і меценатство Олександра Варука визнано на найвищому рівні й винагороджено медаллю Президента України з нагоди 25-річчя Незалежності України та Орденом Святого Миколая Чудотворця за особистий внесок у відродження духовності в Україні. Особливою гордістю для волонтера є відзнака «За заслуги» за постійне сприяння війську.

– Коли почалася війна, до нас зверталися військові: комусь акумулятор потрібен, комусь – запчастини. Купуємо, передаємо. Армія є нашою стіною, яку всіляко має­мо зміцнювати. Війна стосується не Збройних сил, вона стосується кожного, і нам усім разом перемагати, – стверджує він.

За справами своїми наш видатний земляк представлений у книжковій серії «Почесні імена України – еліта держави», що вшановує видатних українців, які у складні часи відстоювання державного суверенітету працюють на перемогу та інноваційний розвиток країни.

СІМ’Я ВСЕ ЗГЛАДИТЬ І ЗРОЗУМІЄ

Ідею гуманності закладено навіть у сімейну ресторацію Варуків «Легенда» у Чемерівцях – місце, де люди можуть відпочити за доступними цінами. Бо «навіть у важкі часи треба залишатися людьми».

– Коли ми будували сервісний центр у селищі, невістка Наталка запропонувала: «Давайте зроби­-мо місце, де люди почуватимуться, як удома». Так з’явилося сімейне кафе – з дитячим куточком, помірними пропозиціями. Щоб до нас могла прийти і посидіти бабуся з онучатами. Готуємо в меню наші батьківські рецепти та створюємо домашній затишок.

Дуже тепло, змінюючи навіть на легший тембр голос, переходить Олександр Григорович до своєї родини:

– Із дружиною разом уже 45 років, цьогоріч гулятимемо сапфірове весілля. Виростили сина Михайла, який працює юристом. Подарував нам онука Сашка, який вчиться у Львівській політехніці, та внучечку-школярку Машу. Я дякую най­ріднішим, що вміють бути поруч, коли я такий зайнятий. Ми віднайшли отой сімейний компроміс, який допомагає нам згладжувати гострі кути. Ми досі жартуємо з нашої love-story. Із дружиною почали зустрічатися під час навчання в Кам’янці. Я запросив її в гуртожиток на чай. Це тепер модно йти на каву, а тоді пили чай. І тут ми спілкуємося, як раптом вимикають світло, чаювання накрилося. Після цього дружина все мене підколює: «Де були мої очі», а й справді через збій електрики не змогла добре мене та­кого розгледіти (сміється). Так отри­мали свій фірмовий анекдот, а найголовніше – збудували фортецю, де спільно і в горі, і в радості.

Коли є вірна група підтримки, улюблена справа, відчуття потрібності та корисності, загартування спортом і, звісно, гарне почуття гумору, яким неодноразово іменинник лірично відступав у нашій розмові, вважайте – знайшли чарівне зілля довголіття. Цю формулу для себе відкрив Олександр Варук, який постійно в русі та роботі, не має часу на пенсію, звик не спинятися на півдорозі та все доводити до кінця. У свої сімдесят він має порох у порохівницях, щоб збудувати ще не один кілометр газогонів, та найбільше бажання на ювілей – Україні прокласти провід своєї перемоги.

P.S.: За нашою інсайдерською інформацією, у столичних кабінетах готується чергова нагорода для нашого відомого хмельничанина. Обласна державна адміністрація подала на розгляд Президента України Олександра ВАРУКА до нагородження найвищою відзнакою – «Заслужений будівельник України», що є державним визнанням його відмінного професійного таланту та вагомих здобутків перед країною.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.