ЖИТТЯ ЗА КЛАСИКОЮ!

Музична школа ім.Т.Ганицького ввечері – місце трохи магічне. З першо­го поверху долинає прегарний дует сопрано, на другому хтось репетирує «Щедрика», невидимий оркестр за зачиненими дверима раз у раз повторює щось епічне. Красиво. Я не була тут 30 років – із часу, коли закінчила на­вчання в цих стінах. Тут багато що змінилося ві­зуально. До портретів Бет­ховена і Шумана додалися численні світлини з історії закладу, а при вході дітей вітають повітряні кульки у вигляді нот і фотозона. Піднімаюся на другий поверх до кабінету директорки музичної школи Ганни КАСАПЧУК. Невдовзі, 20 жовтня, в неї ювілей. Та вже за годину розумію: стандартної розмови «під дату» не вийде. З’ясується, що пані Ганна – моя однокласниця, з котрою разом ходили на сольфеджіо. А говорити лише про себе для неї – моветон. Людина, котра дитинство провела в цих стінах, значно охочіше розповідає про рідний заклад, ніж про власне життя.

РІДНА ШКОЛА, РІДНА ВУЛИЦЯ

А заклад таки рідний. Цілком може бути, що Ганна Касапчук бувала в Кам’янець-Подільській музичній школі ще до свого народження. Тут жодної містики: її мама, Зинаїда Шумілова, відома в місті викладачка, навчає тут уже не одне покоління дітей грі на фортепіано. Вчила вона і своїх онучок, двох доньок Ганни. Дівчатам нині 20 і 21 – і вони обрали своїми професіями інші галузі, а не музику. Маму це не засмучує:

– Дуже багато музикантів так багато працюють, стільки особистого часу витрачають на роботу, що часом їхні рідні з ревнощами ставляться до музики. Бо бачать, що час, який люди інших професій витрачають на спілкування з ро­диною, з дітьми, весь іде на творчість.

Для Ганни центром її дитя­чого світу була вулиця Шевченка: тут вона живе, тут ходила до 8-ї школи, сюди бігала в музичну школу. Так було і в її мами, і у доньок повторилася та сама історія. Тому і сміється: «Ми – місцеві».

– Ваша музична освіта не закінчилася на музичній школі…
– Я вступила у Хмельницьке музичне училище (нині – Хмельницький фаховий коледж ім.Заремби). Це чудовий навчальний заклад! Низький уклін його колективу, я дуже вдячна училищу і згадую ті роки з теплотою. Після закінчення на­вчання 15 років пропрацювала в ЗОШ №9. 2008 року помер багатолітній директор музичної школи Анатолій КРАВЦОВ. І нова очільниця закладу, скрипалька Віолетта СИНИЦЯ, також випускниця нашої музшколи, обирала, кого взяти в помічники, завучі. Ми певний час працювали в 9-й школі, я була в неї концертмейстеркою – в нас загалом багато спільного, ми обидві з музичних сімей. Тож вона декілька разів пропонувала: «Аню, переходь до нас працювати!». Так я повернулася в рідні стіни.

– Отак із творчої роботи – і в командири?
– Чесно кажучи, я не відчуваю себе командиркою. Я по життю люб­лю багато речей. По-перше, дуже люблю музику. Люблю людей, які тут працюють. Вважаю скарбом те, що в нашій школі є зв’язок різних поколінь викладачів. Я все життя вчилася класичній музиці, знаю її ціну, трошечки розбираюся в ній. Класика для мене посідає основне місце в житті.

– І в музичних уподобаннях?
– Звичайно. Якщо йду до філармонії, де є різні концерти на вибір, то оберу класичну музику. От до Кам’янця приїжджав хор «Гомін» зі своїми версіями естрадних пісень, і я не пішла. Якби вони заспівали партесні концерти Бортнянського, Березовського, то сходила би. А так… До речі, отримала велетенське задоволення від нещодавнього концерту Хмельницької філар­монії, вони привезли до нас концерт симфонічних творів із відомих кінострічок.

– А яку музику обираєте, коли їдете кудись машиною, наприклад?
– Чесно скажу: і хотіла б у таких умовах слухати сучасну музику, але не слухаю. Навіть іноді почую ці­каве аранжування, щось зачепить подачею – зупинюся, послухаю, проаналізую. Коли слухаю музику, то не можу це робити, відпочиваючи. Вдома мало музикую: багато граю у школі, приходжу пізно, треба ще й домашніми справами зай­матися.

БЕЗ ЯМИ І РОЯЛЯ

У директорському кабінеті всі стіни завішані випускними віньєтками. Найдавніша – репринт випуску школи ще часів Тадея Ганицького. Але й оригіналам уже чимало років. Тут випуски 1960-х, 1970-х, 1980-х, 1990-х років. Починаючи з 1968 року, в центрі фотографій та сама людина – Анатолій Кравцов. Він керував школою 40 років – із 1968 по 2008 роки. Музика… музика нині скрізь, до неї один натиск кнопки в телефоні. Та спробуйте згадати, коли у громадському просторі ви востаннє чули класику – і це не був рингтон із «Турецьким маршем» Моцарта. Попри доступність до всього музичного спадку, кам’янчани нині в масі майже відрізані від найбільш довершених зразків музичної культури.

У Кам’янці, переконана Ганна Касапчук, ця проблема стоїть гостро. Теперішні школярі вже не мають традиційних уроків музики, їх не вчать гам, вони не знають, як виглядає скрипковий ключ. Навіть уроки співів пішли в минуле. Кам’янець розміром із німець­кий Трір. У трірському театрі став­ляться опери, балети та симфонічні концерти. Австрійський Клагенфурт значно менший за Кам’янець, проте на оперних виставах у місцевому театрі яблуку ніде впасти. Знаю про це із власного досвіду: в Трірі слухала «Богему», в Клагенфурті була на «Сні літньої ночі» Бенджаміна Бріттена.

– Якщо ми говоримо про обо­в’язковість – або, фактично, необов’язковість – музичної освіти, то відсутність хоча б одного концертного залу в місті – ціна, яку ми платимо за те, що людям, які могли би вирішили це питання, не довелося колись ознайомитися з музичною культурою, – каже Ганна Касапчук. – Вони не розуміють її важливості у формуванні не тільки дитини, а й людської свідомості, суспільства загалом. Нині ми маємо щось яскраве в культурі тільки за рахунок ініціативних людей, які палають своєю справою – як-от Олена Лютаревич, котра проводила в місті оперні фестивалі. Навіть з гастролями до нас не можуть при­їжджати музичні театри чи серйозні оркестри, бо наш Будинок культури для таких заходів не пристосований. Одна з великих проблем Кам’янця в цій сфері – в нас немає нормального сучасного рояля. Жоден скрипаль чи віолончеліст, який поважає себе, не приїде виступа­-ти в місто, де не буде нормального фортепіанного акомпанементу.

У нас немає оркестрової ями. Коли робили ремонт у МБК, фахівці попереджали, що яму потрібно залишати, бо без неї жодна опера не зможе приїхати до нас. Де буде сидіти оркестр? Під фонограму виступати? Нам дуже не вистачає нормальної культурної інфраструктури. Немає концертного залу – немає повноцінного культурного життя. А в місті ж діють і музична школа, і школа мистецтв у мікрорайоні, коледж культури, Бахмутський коледж мистецтв ім.Карабиця, кафедра при національному університеті. Була ще й районна музична школа у Старому місті, але її закрили 2019 року, викладачі перейшли хтось до школи мистецтв, хтось – до нас.

ПРО ЗДОРОВУ КОНКУРЕНЦІЮ

– До речі, поява нового навчаль­ного закладу – я про Бахмутський коледж мистецтв – якось вплину­ла на музичну школу?
– Ми з ними дружимо. Як тільки вони приїхали, почали запрошувати їх у наші концертні програми. Весь минулий рік у нас займалися їхні піаністи. До нас часто приходять викладачі, цікавляться розвитком дітей, відвідують конкурси, влаштовують зустрічі. Наша ж школа влаштовує багато подій: наприклад, улітку відбувся V Всеукраїнський міжнародний фестиваль-­конкурс виконавців на струнно-­скрипкових інструментах ім.Т.Ганицького. Ми багато запрошуємо з виступами класичних артистів і про­відних викладачів. Недавно відбувся концерт львівської родини віртуозів Шутків (скрипаль Остап Шут­ко із синами Романом, піаніс­том і композитором, та Назаром, скрипалем), – це була просто бомба! Місту для насиченого культурного життя потрібні оркестри, камерні склади, потужна музична література, теорія. Музику потрібно вивчати з різних боків. Інакше не стати професіоналом. І для цього, звичайно, потрібна стала мате­ріальна база.

НАВЧАТИСЯ МУЗИЦІ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО

Проте, якщо поклик до музи­ки є, навчатися ніколи не пізно. Пані Ганна веде мене до декількох віньєток на стіні. Всі, зображені на них, дорослі: і викладачі, і учні. Всі дати на світлинах – із 1970-х. Виявляється, в ті роки в цих стінах майже декаду функціо­нувала вечірня музична школа. Її учнями були переважно дорослі. Час, пояснює пані Ганна, тоді сприяв: закінчилася відбудова країни після війни, нарешті з’явився шанс згадати про духовне і естетичне. Те, чого не було у важкому дитинстві, знадобилося вже сформованим особистостям. Адже музична освіта – річ елітна, – переконана директорка. Шкода, зітхаю, що теперішнім дорослим це недоступно.

– Знаєте, в нас нині вечірня школа змінила формат і стала групою самоокупності. Якщо доросла людина хоче навчатися інструменту, то може це робити, просто держава не компенсує їй частку вар­тості навчання, як робить це дітям. Цій ініціативі вже майже десять років.

– Тобто у школі є і дорослі учні?
– Звісно. Таких учнів небагато, але вони є. Різної статі, різного віку, тут немає якихось переважаючих тенденцій.

– А які інструменти вони найчастіше обирають?
– Як правило, це фортепіано та гітара. Хоча були і віолончелісти, і баяністи. За кордоном існують приватні школи, щоб дати людям можливість вчитися музиці. А в нас це можливість державному закла­ду трохи заробити. Бо музична шко­ла – дуже дорога освіта для держави. За навчання дітей родини сплачують лише невеликий її відсоток. У нас ця плата коливається в межах 250-500 гривень на місяць. А держава за той же час витрачає 1,5-2,5 тисячі гривень. Тут і оплата інструментів, і класів, і зарплатні педагогів, індивідуальних та групових занять. Кожен учень займається з викладачем, а всі, хто вчиться на оркестрових інструментах – народних, смичкових, духових, мають ще й заняття з концертмейстером, це два спеціалісти на одну дитину. Звісно, що ця освіта буде недешевою. Бо заняття музикою – освіта елітна.

– А чи розуміють діти, що це елітне навчання?
– Усе йде від сім’ї. Кожен час має свою еліту. Треба розуміти, що еліта – це не тому, що мама з татом можуть заплатити за все. А в тому розумінні, що це дуже інтелектуально, духовно, чуттєво. Дитина мусить мати величезний кругозір почуттів, багато чого побачити та відчути, пропустити через себе, пережити. Музика – це дуже широка емоційна сфера. Ми ж відмічаємо, чому та чи інша мелодія нас тор­кається. Бо зачіпає наші духовні, чуттєві струни. Якщо музика звучить, а на неї немає відгуку, то вона просто бідна за емоційною складовою. І коли дитина дізналася щось нове, познайомилася з цікавими людьми, зуміла проявити свої таланти, тоді музична освіта додає їй елітності, того багажу, який її наповнює, формує як особистість, цікаву людину. Таку освіту в музичній школі ім.Т.Ганицького нині здобувають близько пів тисячі дітей. Заклад також має невелику філію в Колибаївці – там працює клас мідних інструментів під керівництвом Михайла СТАНЬКА, вони дуже активні, багато концертують. Ми теж маємо практику концертів у школах нашої тергромади.

І КОНЦЕРТИ, І МУЗЕЙ, І СТОРІНКА У ФБ

Адміністративна робота – лише вершечок айсберга. Пані Ганна в одному з кабінетів школи створила невеликий музей Тадея Ганицького. Наповнити його допомагали місцеві колекціонери та історик Дмитро БАБЮК. Вона з таким захопленням розповідає про етапи біографії братів Ганицьких, що історія оживає перед очима. Адже наша музична школа з’явилася ще в серпні 1903 року. Два роки тому заклад відзначав 120-річний ювілей низкою концертів. Чотири твори, написані Тадеєм Ганицьким, є в репертуарі школи. Регіоналістика, вивчення тієї музики, яка була написана саме на наших теренах, – обов’язкова складова діяльності закладу.

За директорства пані Касапчук у школі три роки тому від­родився оркестр. Керує ним професор, автор 120 наукових праць у галузі традиційного та академічного народно-інструментального виконавства Іван МАРИНІН. Кам’янчани, котрі навчалися в нашій музичній школі у 1980-1990-х роках, ще пам’ятають, що ми мали і симфонічний, і оркестр народних інструментів, але потім ця традиція була перервана. Відроджується нині. Саме роботу оркестру я чула, коли прямувала до директорського кабінету. У ньому грають як учні, так і викладачі музичної школи.

На базі музичної школи працюють 17 учнівських колективів, шість мають звання «Зразковий»: ансамбль гітаристів (Вік­тор РЯБЧУК), ансамбль скрипалів старших класів (Вікторія КУЛІШИНА), хор «Любава» (Ірина ДРАГАН), ансамбль бандуристів «Калиновий цвіт» (Дмитро БАЧИНСЬКИЙ), студія естрадного співу «Невгамовні» (Олена ГОЛУМБОВСЬКА), театр пісні «Любава» (Любов МАРТИНЮК). Ансамбль народних інструментів «Князі України» (Раїса ГОРЧЕНКО) і струнний ансамбль «Ка­мерата» (Вікторія КУЛІШИНА) носять звання «Народний аматорський».

А ще пані директорка сама ве­де сторінку музичної школи у фейсбуку та інстаграмі. На сторінку підписуються ті з кам’янчан, кому не байдуже культур­не життя міста, адже там є анонси концертів, конкурсів, інформація про здобутки та віхи в житті закладу. Щороку 1 жовтня, в День музики, школа оби­-рає стипендіатів. Цьогоріч ними стали Тимур СЛІЩУК (клас викладачів Ірини Федорової, Ольги Воробйової, Лілії Дюкар), Ліза ЗОЩУК (клас викладачки Ірини Драган), Лука ГАДЖАМАН (клас Наталії Марусик), Артем БІЛОУС (клас Ірини Федорової).

Недавно учениця класу скрип­ки Анна НІКІТІНА (клас викладачки Вікторії Кулішиної, концертмейстерка Ірина Нікітіна) стала лауреаткою Всеукраїнського конкурсу творчих проєктів «Код Нації» до 34-ї річниці Незалежності України, а також лауреаткою 2 ступеня в номінації «Скрипка», вікова категорія «Половинка» Міжнародного інтернет-конкурсу дитячої струнно-смичкової музики «Чарівні смички».

На закінчення запитую, що ж таке гарне репетирував сьогодні ввечері оркестр. Ганна Касапчук усміхається:

– Поки що це секрет. Це буде родзинкою нашого звітного концерту.

Тепер головне – не пропустити анонсу заходу на сторінці музичної школи ім.Т.Ганицького.

Ірина ПУСТИННІКОВА.