У НЬОМУ Є ЩОСЬ ЗАТЯТО-ФРАНКІВСЬКЕ…

5 листопада сягає свого 80-річчя український філолог, енциклопедист, поет, публіцист, критик, перекладач, редактор, лексикограф, бібліограф, заслужений працівник культури України, «Відмінник освіти України», член Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка Дмитро ПИЛИПЧУК.

Чи не найповніше постать Дмит­ра Пилиповича відображено в біобібліографічному довіднику «Національна спілка письменників України» (К., 2023) та електронній «Енциклопедії Сучасної України». Мій друг Дмит­ро відзначився не лише тим, що період здобуття вищої освіти у класичному КДУ імені Т.Г.Шевченка в нього тривав у півтора разу довше (додалася ще його служба в радянській армії), а й тим, що він навчається ціле життя, бо праця редактора – це постійна, щоденна самоосвіта (і його улюблена приказка – Poeta semper [Поет – це завжди учень!]). У Товаристві «Знання» України він зредагував більше як сотню брошур на різні природничі й гуманітарні теми. Був редактором видавництв «Основи», «Українська енциклопедія» імені М.П.Ба­жана і «Генеза», помічником народних депутатів України Михайла Волинця, а потім – Дмитра Павличка.

Серед українських редакторів він – один із найкращих. Його редакторська праця виявила себе в таких найрізноманітніших сферах, як енциклопедичне книговидання, художня література, літературознавство, право, історія, філософія, релігієзнавство, соціологія, політологія, економіка, а серед видань, до яких він доклав руку, – «Юридична енциклопедія» в 6 томах, «Великий енциклопедичний юридичний словник», «По­літична історія України ХХ ст.» у 6 томах, «Політологічний енциклопедичний словник», Мала енциклопедія «Українське козацтво», «Європа. Історія» Нормана Дейвіса, декілька щорічників наукових праць «Правова держава» і багато-багато іншого…

У роботі над новими книгами перед редактором не раз постають зовсім несподівані виклики. Іноді доводиться відредагувати, наприклад, статтю в енциклопедії, до невпізнання, коли редактор стає співавтором чи й автором нової статті. Наприклад, розгортаєш «Енциклопедію для дівчат» (2000) для старшого шкільного віку, а там – геть нові тексти про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Олександра Довженка, чи таких діячів образотворчого мистецтва, як Сергій Васильківський, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, Бойчук і бойчукісти, Олександр Архипенко, Марія Приймаченко, Іван Марчук, чи про Національний художній музей, чи творців української музики (як-от Семен Гулак-Артемовський, Микола Лисенко, Лев­ко Ревуцький, Борис Лятошинський, Микола Дремлюга, Євген Станкович), і автор усіх цих текс­тів – редактор Дмитро Пилипчук…

Працюючи провідним науковим редактором «Юридичної енциклопедії», Дмитро Пилипович виконував не лише редагування чергового тому, а й, за завданням видавництва та Інституту держави і права, розробляв перспективу, готуючи на майбутнє картотеку тисяч і тисяч нових ста­тей, яких ще немає у Слoвнику і першому виданні енциклопе­дії, але які можуть з’явитися в майбутніх її виданнях. Головною проблематикою чи стрижнем його публіцистики я назвав би українську мову, а в ширшому розумінні – майбутнє України. Він глибоко досліджував принципи, а точніше – безпринципність національної політики в Союзі та в Україні. Писав, зокрема, памфлети, в яких викривав національну політику червоної імперії. Його памфлет «Ісусоюдство: Мій нонакафіст на «Нагірну проповідь» одного компартійного пророка» (відповідь на cтаттю Бориса Олійника «Коммутанты» в газеті «Правда» 23 і 27 жовт­ня 1990 р.) львівська щоденна газета «Молода Галичина» друкувала протягом квітня 1991-го у вісьмох числах.

Вельми змістовними й цінними були Дмитрові тексти проти політики асиміляції українства, російщення української освіти та українського друку, нищення української національної пам’яті, які він публікував у газетах «Лі­тературна Україна», «Голос Украї­ни», «Слово Просвіти», «За вільну Україну», «Галичина», «Молода Галичина», «Час/Time», «Вечірній Київ», журналі «Тернопіль». Свій протест проти путінського нападу на Україну Дмит­ро надіслав до багатьох зарубіж­них ЗМІ, але видрукувала його лише італійська газета українців («Українська газета», 2014, 3 березня, під заголовком «Зупиніться, поки не пізно!»).

Важливою для Пилипчука-­публіциста є його книжка «Про дозу дьогтю в бочці меду: Статистика українського друку на тлі гібридної війни» (К., 2017), де автор якнайглибше, відповідаль­но й математично конкретно досліджує ту саму антиукраїнську національну політику, що ведеться вже в незалежній Україні. Автор раз по раз зауважує ті негативні тенденції, ігнорування яких, по суті, готувало грунт для майбутнього повномасштабного вторгнення росії в Украї­ну. Ця книжка містила, зокрема, десятки капітальних статистичних таблиць, що унаочнювали тези автора. Мої колеги-письменники Валерій Шевчук, Євген Дудар, Олег Чорногуз говорили тоді у своїх мережевих відгуках, що один Пилипчук працює як цілий науково-дослідний інститут.

Гострий зір Пилипчука безпомильно виокремлює політичні, соціальні й культурні проблеми нашого суспільства, і це легко пояснити його досвідом роботи: він був працівником центрального профспілкового апарату (понад 17 років – в Укрпрофраді), секретарем Національної ра­ди Демократичної партії України, видавничим редактором, попрацював і у Верховній Раді України, ніколи не був конформістом, чи пак пристосуванцем. Разом із майбутнім міністром юстиції України Сергієм Головатим, професоркою КДУ Аллою Коваль і майбутнім першим головою Конституційного Суду України Іваном Тимченком брав участь у розробці Державної програми розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року.

Дмитро Пилипчук перший і чи не єдиний присвятив окрему величезну монографію «Болять мені загублені слова…» (2012; 2013) проєктові академічного тлумачного Словника української мови у двадцяти томах. Це, по суті, мегарецензія на згаданий словник, в якій автор не лише висловив сотні загальних оцінок чи конкретних критичних зауважень, а й подав (у другому виданні) понад 8 тисяч нових мовних ілюстрацій до п’яти з половиною тисяч, замало або й зов­сім у Двадцятитомнику не представлених. Основне, чим переймається Пилипчук як критик СУМ-11 і СУМ-20, – це неповнота представлення в них націо­наль­ної мови.

Дмитро Пилипчук – кваліфі­кований експерт-павличкознавець. Він, як і Олександр Деко, не змовляючись, першими називали великого поета Дмитра Павличка класиком світової літератури, не чекаючи, поки це зроблять визнані критики Інституту літератури НАН України й інших поважних інституцій. Любов до поезії Павличка зростала не зі схоластики, а зі знання найпотаємніших почуттів, що рухали нашим класиком: у січні 1959-го зі Львова до зимових, ще не затоплених водосховищем Гарячинців майбутній журналіст, Дмитрів брат Володимир привіз і залишив у холодній скрині (згодом чи тоді ж таки заборонену, а пізніше майже всю знищену) збірку Дмитра Павличка «Правда кличе!» зі знаком оклику в назві (якого часто за­бувають відтворювати шановні дипломовані критики). А вже згодом, через понад сорок років, була причетність Пилипчука до приблизно трьох із половиною десятків книг Павличка в галузі поезії, прози, перекладу, мемуаристики, документалістики тощо. І, нарешті, чудовий монумент класикові у вигляді «Ен­циклопедії Павличка» – упорядкованого Дмитром збірника статей «Про Дмитра Павличка» (К., 2019), в якому подано 165 текс­тів 131-го автора з України та 20 інших країн світу.

Дмитро Пилипчук створив уні­кальну (світову за своїм охоплен­ням) бібліографію паперових пуб­лікацій словників української мо­ви за чотири сторіччя, яка: а) все­меро перевершила аналогічну бібліографію, укладену його попе­редниками; б) виявилася потужнішою за будь-яку іншу національну бібліографію, що описала словники інших мов Європи.

У бібліографічному покажчику Дмитра Пилипчука «Словники української мови: 1596-2018» (К., 2020) описано 9244 публікації з 31-ї країни світу. З-поміж закордонних публікацій цей покажчик містить 544 книжкові пуб­лікації з тридцяти країн світу. Логічно, що саме Пилипчук подав вельми цінну й креативну ідею створення Центральної біб­ліотеки словників української мови, і що саме він із початком вторгнення московської орди вивіз із Києва орієнтовно 7 відсотків паперових публікацій словників нашої мови, що зафіксував у своїй безпрецедентній для Європи бібліографії. По завершенні війни Дмитро планує передати ці словники в омріяну бібліотеку.

Мій покійний друг, доктор філософських наук, професор, поет зі Львова, відомий освітній і громадський діяч Олег Гринів писав (ж. «Вища школа», 2021, ч.7-8, с.93-100), що Пилипчук своїм бібліографічним покажчиком «Словники української мови: 1596-2018» започаткував «ве­лику бібліографію великої мови» та ввійшов до четвірки найвидатніших бібліографів України, яка, на думку філософа, має такий ви­гляд: Олександр Андрієвський (бібліографія українського фольк­лору), Федір Сарана (бібліографія Тараса Шевченка), Миро­слав Мороз (бібліографія Івана Франка) і Дмитро Пилипчук (біб­ліографія словників української мови).

Мовчу про невидане з фінансових причин Пилипчукове біб­ліометричне ревю на дуже цікаву тему: як українська книга почувається в бібліотеках світу, а іноземна книга – в нас. Тема – суперактуальна, але на книжку потрібні гроші. І зовсім несподіваний ракурс: на деякі поетичні тексти Пилипчука написано декілька пісень. Одна з них, пам’ятаю, називається, як і перша збірка його віршів (2004), «Може, то лиш мені…».

Звичайно, Дмитро Пилипович вважає, що головна його книга ще попереду, і саме такою книгою може стати його «Словник синонімів української мови» для редакторів і перекладачів, число синонімічних рядів у якому перевершить двотомний академічний «Словник синонімів української мови» вчетверо.

Ще одна супердеталь: усі свої книжки без винятку Дмитро Пилипчук видав власним коштом. Це завжди робило автора оперативним і незалежним.

Про Пилипчука як автора не раз писав я – як земляк (ми обидва з Новоушиччини); писали також зо два десятки інших авторів, а Дмитро Павличко присвятив йому вірш «До Івана Франка» (2010; див. т.4 десятитомника «Творів» Павличка). «Чому?» – спитаєте. Та тому, що у своєму тезці поет побачив щось затято-франківське, непідробний патріотизм, оту «гарячку невдержиму», а не «празничну одежину»…

З роси й води нашому невтомному українському талантові – Дмитрові Пилипчуку! Многая літа, друже!

Василь ВАСИЛАШКО, заслужений журналіст України, член НСПУ, радник голови правління Товариства «Знання України», лауреат премій імені Лесі Українки та імені Бориса Грінченка, мистецької премії «Київ» у галузі літератури імені Євгена Плужника, Міжнародної премії імені Володимира Винниченка.