ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗАРАДИ СЕБЕ, А НЕ ШОУ

Сила характеру, віра в себе та щоденна праця над власними межами – саме так коротко можна описати шлях нашої землячки Майї БЕЗРОДНОЇ у проєкті телеканалу СТБ «Зважені та щасливі». Директорка Китайгородського ліцею імені Ольги Борейко стала не лише однією із найстарших учасників сезону, а й прикладом того, що зміни можливі в будь-якому віці. Розпочавши участь у команді тренерки Марини БОРЖЕМСЬКОЇ з вагою 130 кілограмів при зрості 164 см, пані Майя дійшла до півфіналу шоу і здобула перемогу в домашньому схудненні, за що отримала приз 100 тисяч гривень. Одразу після виходу фіналу в ефір ми поспілкувалися з Майєю Олександрівною, аби з перших вуст дізнатися про її шлях, внутрішні трансформації та життя після проєкту.

СХУДНУТИ, АБИ БУТИ ЗДОРОВОЮ

– Пані Майє, яким було Ваше життя до проєкту? У який момент зрозуміли, що далі так не може тривати?

– За рік до проєкту я вже не жила, а існувала. Моє життя звелося до постійного планування кожного кроку. В буквальному значенні. Думала, як дійти до маршрутки, де перейти дорогу, кого попросити підвезти. У мене четверта стадія артрозу обох колінних суглобів – і правого, і лівого. Біль був постійний. Не час від часу, а щодня. Поїхала до Києва, вже домовилася з лікарем про операцію із заміни суглоба. Жила цією надією: зроблю одну операцію, потім іншу – і зможу жити далі. Але лікар подивився на мене і сказав дуже прямо: «Жоден суглоб такої ваги не витримає». Наголосив, що це будуть просто викинуті гроші, бо з такою вагою тіла суглоби не міняють. Тоді в мені щось обірвалося. Зрозуміла: або щось кардинально змінюю, або далі – інвалідність.

Приїхала додому дуже схвильована, адже схуднення – це не натиснути кнопку. Того ж вечора доня Юля сказала, що виходить 10-й сезон «Зважених та щасливих», і запропонувала подати заявку. Вночі, без світла, ми з телефону заповнили анкету – і забули про неї. Наприкінці лютого зателефонували з каналу СТБ і запросили на онлайн-співбесіду. Про результат не сказали. Згодом була ще одна співбесіда, потім – поїздка до Києва на медогляд. І знову без відповіді. Аж у квітні зателефонували з пропозицією приїхати до мене додому і зняти ролики, але чи взяли до проєкту, так і не повідомили.

– Коли все ж Вас проінформували, що станете учасницею шоу?

– Знімаюся в тих роликах, проходжу медогляди, речі не складаю – нічого. Потім дзвонять і кажуть: «Нам треба, щоб ви 12 травня були в Києві. З речами».

Боже, бігом збираюся. Що брати? Скидають перелік. У мене половина речей – якось нашвидкуруч. Їхала ж буквально на два-три тижні, багато речей не брала. У мене була найменша валіза.
Потім перенесли проєкт на тиждень – перетягнули старт. А в мене на той час ще й день народження – 4 травня, 50 років. Треба і день народження відсвяткувати, і на проєкт зібратися, і все встигнути.

ЗАЙВА ВАГА СТИРАЄ ВІК, СТАТУС І РІЗНИЦЮ

– У травні все ж розпочалися зйомки. Якими були Ваші перші враження?

– 20 травня ми всі зібралися на каналі СТБ, на вулиці Макуха, 1. Нас зважили, розселили, і вже 21 травня було перше випробування – велосипеди на висоті. Для мене це було, наче перевернули все моє життя. Учора – школа, село, буденність. А тут – Київ, висота, камери, адреналін.

– Якою була атмосфера між учасниками на старті проєкту?

– Коли побачила всіх, то одразу зрозуміла: я – найстарша. Навіть стояла осторонь. Дехто з учасників згодом зізнався, що подумали: «Мабуть, чиясь мама, когось привезла». Але дуже швидко стало зрозуміло: ми всі з однаковою проблемою. Зайва вага стирає вік, статус і різницю. Часто казала молодшим: «Не втрачайте часу!». Бо колись теж думала, що життя попереду. А потім раптом розумієш – його залишилося не так багато.

– До якого тренера хотіли потрапити?

– Якщо чесно, то для мене на той момент головне було просто потрапити на проєкт. Пам’ятаю, як донька Юля питала: «Мамо, ти до кого хочеш?». А я їй відповідала: «Юлечко, не знаю! Тільки хочу там бути. А до кого – то вже як буде». Тоді взагалі думала не про тренерів, а про інше – щоб не вилетіти в перший же тиждень. Бо, розумієте, мені було страшенно соромно перед дітьми у школі. От уявіть: приїхала директорка – і одразу вилетіла. Прокручувала собі це в голові постійно. Навіть морально готувала себе до того, що можу поїхати додому дуже швидко.

Коли ми були на першому випробуванні – на велосипедах, на висоті, я побачила обох тренерів. Дивлюся на Марину БОРЖЕМСЬКУ і розумію: досвід, вона вже працювала на цьому проєкті, вона – жінка. Мені це було дуже важливо. А Олексій НОВІКОВ… Він молодший за мою доньку. І в мене в голові одразу купа думок: як він мене буде вести, що буде казати, як зі мною говоритиме? Не сумнівалася в ньому як у фахівцеві, але внутрішньо мені було складно це прийняти. Якщо говорити відверто, то відсотків на шістдесят хотіла саме до Марини. І не приховую.

Коли дійшло до вибору, майже не вірила, що мене виберуть. Була впевнена на 98 відсотків, що не виграю. Ну, куди мені з цією молоддю змагатися? Мала лише два відсотки надії – по одному на кожного тренера.

Але навіть саме випробування для мене вже було перемогою. Після нього чоловік Юрій сказав: «Я не вірив, що ти будеш крутити ті педалі!». А в мене боліло все – ноги, спина, руки, кожен м’яз. Чесно скажу: за 50 років не пам’ятаю такого випробування. Можливо, щось схоже було в молодості, у студентські роки, але цього не пригадую. Так важко мені ще ніколи не було.

А коли мене все-таки вибрала Марина… Зазначала тоді в інтерв’ю і повторю зараз: не можу сказати, що мені в житті не щастило. Може, не завжди була дуже везучою, але тут мені справді поталанило. І вважаю, що це великий дар – від Бога.

Марина і моя донька – це дві жінки, без яких не пройшла б цей шлях. Я старша за них за віком, але вони для мене – все. І подруги, і мами, і колеги, і підтримка.

Коли читаю якісь негативні коментарі про себе, думаю: пишіть, ви мене не знаєте. Але, якщо хтось починає писати про Марину, мене реально «рве». Хочеться її захистити, хоча вона зовсім не потребує мого захисту. Бо люди не знають, скільки ця жінка віддала нам сил. Скільки часу вона витратила. Скільки ми її нервували. Були тренування, коли їй самій було зле, коли вона ледь стояла на ногах, коли їй важко було навіть говорити, а вона приходила до нас. Падала, підіймалася і знову працювала. Для мене це – дар від Бога. І кажу це дуже щиро.

ЗА ЛАШТУНКАМИ ШОУ

– Який період на проєкті був найскладнішим?

– Конкурси. Я їх боялася. Але знала, що назад дороги немає. Ніколи не відмовлялася і не поверталася. Найскладніше – це перебороти себе. Коли ти стоїш і думаєш: «Не зможу», а потім усе ж таки робиш. Насправді конкурси – це моя «хвороба». Дуже їх не любила і боялася. До того ж страшенно боюся висоти і води. Якщо це на землі – ще якось можу. Але коли поєднуються і висота, і вода – для мене це справжній виклик. Могла поплакати перед конкурсом, але все одно йшла. І в останньому конкурсі, де була і висота, і вода, все-таки виграла.

– Майє Олександрівно, яким був найщасливіший момент?

– Фінал. Без сумнівів. Приймала будь-який результат. Для мене це був підсумок величезного життєвого етапу.
У мене був випускний, весілля, видала доньку заміж. А фінал – це ще один момент, який більше не повториться. Хотілося, щоб той день тривав довше.

– Часто глядачі говорять про нібито «сценарій» шоу. Як було насправді?

– Тут немає ніякого сценарію. Зовсім. І це кажу з повною відповідальністю. Навіть родичі запитували: «Скільки ви заплатили, щоб туди потрапити?». Ніхто нічого не платив. Жодної копійки. Повірте мені, для учасників були створені такі умови, що це важко переоцінити. За нас повністю все оплачували: проживання, харчування, транспорт, лікування, медогляди – все, що тільки можливо. Мені здається, дехто цього просто недооцінює. Для мене це був не просто проєкт. Сприймала це як послугу – конкретно для мене. Не для картинки, не для когось абстрактного, а для мене.

– Пані Майє, а якими ж були умови проживання і харчування?

– Умови дуже гуманні. Справді. У нас була прекрасна база, комфортні місця, хороші ліжка, нові матраци – все продумано. Було відчуття, що про нас дбають. Харчування – окрема тема. Ми могли замовляти їжу з урахуванням своїх потреб. Хочеш – корисні продукти, хочеш – менш корисні. Але продуктів було не просто достатньо – їх було із запасом. Червона риба, ікра, м’ясо, курятина, запечена риба. Вже не кажу про овочі та фрукти, яких було вдосталь.

Так само й із транспортом: нас постійно возили – на тренування, на конкурси, по Києву. Куди треба – туди й везли. Так, іноді було не зовсім зручно, але це вже наші фізичні особливості. Ніхто ж не винен, що ми були такими великими й не одразу поміщалися на сидіння.

– Чи вдалося Вам одразу вибудувати правильні стосунки з їжею і тренуваннями?

– Ні. Це знову перевернуло мене з голови на ноги. Бо вдома яка їжа? Звичайна українська – калорійна. А тут перші два тижні нам їжу готували та привозили. І, чесно скажу, мені її вистачало повністю. Наприклад, на сніданок – три контейнери: сирники, салат, якась котлетка або запечена риба. Потім обід, вечеря – все було продумано.

­ Не була голодна. А складніше стало на третьому тижні, коли ми почали готувати самі. Бо одна справа, коли  привезли, поїв, що залишилося ­ викинули. А інша ­ коли треба продумати, щоб було корисне, щоб відповідало вимогам, щоб усе було зважене до грамів. І от тоді було важко. Але з часом звикли. Почали готувати прості речі: борщ, але не як удома, де «три рази на день і на тиждень». А так, щоб було на день­два, порційно, з розумом.

­ Як Ви організовували харчування в команді?

­ Ми готували разом. Наша жовта команда робила все спільно. Потім, коли нас залишалося все менше, ще більше згуртувалися. Чесно скажу, що ніколи в житті не готувала тільки для себе. Якщо готую ­ то для всіх. Так було і там.

ДОДОМУ ЗА КРОК ДО ФІНАЛУ

За крок до фіналу проєкту «Зважені та щасливі» Майя Безродна залишила шоу. Момент був непростим і болючим: після тринадцяти тижнів боротьби, випробувань і щоденної роботи над собою мрія про фінал здавалася зовсім близькою. Зізнається, що спершу було прикро й важко ухвалити рішення про вибуття. Та емоції вщухли ­ і прийшло усвідомлення: все сталося саме так, як мало статися. Сьогодні пані Майя впевнено каже, що цей крок був не поразкою, а частиною її особистої перемоги.

­ Тоді зрозуміла одну дуже просту річ: усе, що робиться, ­ до кращого. Не одразу, не в ту ж секунду, але з часом це доходить. Мені учасник шоу Вадим БОЙКО сказав фразу, яка дуже в мені відгукнулася: «Щоб виграти війну, інколи треба програти битву». І, напевно, це сто відсотків, навіть мільйон відсотків ­ про мене. Чітко розуміла, що нас у півфіналі залишилося четверо. І вперше так чесно подивилася на ситуацію збоку. По­перше, розуміла: якщо у фінал вийдуть троє з жовтої команди, то це буде не зовсім яскраво для самого проєкту. А по­друге ­ тверезо оцінила свої сили. Магдалина ДИМИД (фіналістка проєкту) в деяких моментах була сильнішою за мене. Морально сильнішою. Вона більш упевнена, більш цілеспрямована, більш зібрана. І чесно собі сказала: в неї більше шансів потрапити до фіналу, ніж у мене. Хлопців навіть не ставила під сумнів ­ знала, що будуть у фіналі. Тим більше, що це були мої, яких ще з самого початку жартома «провокувала», мовляв, ви не маєте права туди не дійти.

Дуже хотіла бачити Азата АЗАТЯНА у фіналі. Бачила його там. І він дуже гідно пішов із проєкту ­ красиво, сильно, по­чоловічому. У мене, звісно, все одно жевріла надія: якщо я вже в четвірці, то чому б не спробувати пройти у трійку? Тим більше, що виграла конкурс. Думаю: а раптом? Але також чітко розуміла реальність. На тринадцятому тижні скидати такими темпами по п’ять­шість кілограмів ­ для мене було вже за межею. Просто не могла фізично. Ми й так в останні дні дуже себе мучили. І в якийсь момент сказала собі: «Стоп! Ти вже зробила більше, ніж від тебе чекали. І, можливо, навіть більше, ніж ти сама від себе чекала». Тому нині не сприймаю це як поразку. Сприймаю це як правильно поставлену крапку в одному етапі, щоб далі почати інший, ще важливіший.

­ Як Вам було повертатися додому після проєкту? Адже режим там і вдома ­ зовсім різні.

­ Приїхала додому 26 серпня. Того дня в мене почалося нове життя. Чесно, не спала всю ніч. Плакала, переживала, була під сильними враженнями. А зранку ­ одразу до школи. Перше вересня на носі, справи, клопоти, діти, робота ­ все закрутилося миттєво. Спочатку навіть не встигла усвідомити, що проєкт уже позаду. А потім зупинилася і сказала собі: «Спортзал не можна втрачати. Харчування ­ тим більше». Розуміла: якщо дам слабину, все дуже швидко повернеться назад.

­ Чи важко було втриматися, коли вдома зовсім інша їжа?

­ Дуже важко. Там ­ система, режим, усе чітко: курка, риба, овочі. А вдома ­ борщик із засмажкою, підливки, все ароматне, домашнє. І навіть не солодке найбільше тягнуло, а, наприклад, кава з молоком. На проєкті її взагалі не пила. А тут так хочеться ­ хоча б трошки. Були моменти, коли ловила себе на думці: «Ну, що, раз можна, то можна». Але потім одразу ­ ні, стоп. Треба стояти. Вересень у мене був дуже складний: школа, навантаження, іноді не розуміла, де я і що зі мною. Але поступово організм сам почав втягуватися в цей новий стиль життя.

­ Як виглядає Ваш режим нині?

­ Спочатку ходила в зал через день. Потім зрозуміла ­ мені мало. Почала ходити щодня. Один день ­ спортзал, один ­ басейн. І ще додатково басейн із тренером ­ обов’язково. Це не обговорюється. Тренують мене чудові дівчата ­ Таня і Майя. До речі, дуже полюбила воду. Хоча раніше не сказала б, що я ­ «плавець». Нині навчаюся плавати ­ з ластами, з трубочкою. Дуже полюбила підводне плавання. Тренерка Таня дає мені по 20­30 хвилин, і для мене це кайф. Після тих водних випробувань на проєкті тепер дивлюся на себе і думаю: «Боже, ми ж усі були важкі, великі, а як ми це проходили!?». І тепер точно знаю ­ хочу плавати.

«РУХАТИСЯ ТРЕБА ЗАВЖДИ ВПЕРЕД»

­ Що Вас найбільше мотивує сьогодні?

­ Віра інших. І віра доньки. Навіть у фіналі Юля підійшла, обійняла мене і сказала: «Мамо, який би не був результат, ти ­ найкраща!». Вона ніби щось знала. А я ж бачила інших учасників, бачила цифри, розуміла, як це все працює. Але ця віра дуже тримає.

­ А як із солодким?

­ На проєкті ­ взагалі ні. Вдома після фіналу могла дозволити собі щось маленьке: цукерочку, шматочок чорного шоколаду. До речі, ніколи його не любила, а тепер для мене він дуже смачний. Донька постійно купує мені солодощі без цукру ­ протеїнові батончики, печиво. Вона мене балує. Але це не щодня, не безконтрольно.

­ А чоловік Юрій підтримує Ваше харчування?

­ Він не дуже розуміє, як це ­ їсти без хліба (усміхається). Але якщо в людини хороший метаболізм, чому їй відмовлятися? Я пекла пиріжки, булочки ­ сама не їла. Запахи, звісно, були. Але вже навчилася переключатися. І тут дуже згідна з учасником нашої жовтої команди Вітею ЯРОЩУКОМ, який сказав, що раніше ми отримували задоволення від їжі, а тепер треба зрозуміти: їжа ­ це необхідність, а не задоволення. І це дуже важливо усвідомити.

­ Пані Майє, а як Вас зустріли в рідній школі?

­ Дуже тепло. Діти і колеги раділи. Вони ж дивляться кожен сезон, кожен випуск. А коли ще й свою вчительку бачать на екрані ­ це взагалі такі емоції.

­ Що б Ви порадили людям, які постійно відкладають зміни «на потім»?

­ Не відкладайте життя. Як казала на проєкті своїм дівчатам: роботу можна відкласти на суботу, а кохання ­ на старість. Це жарт, але в ньому правда. Мені 50. Розумію: чекати, що «колись буде час», не треба. Тим більше тепер, коли в нас війна. Треба просто взяти і переключитися в голові.

Їсти хоче не шлунок, а голова. Саме голова каже: «Хочу тортик, хочу цукерку». Якщо ви переключите голову на здоров’я, на рух, на життя ­ все змінюється.
Мене сьогодні реально тягне у спортзал. Знаю, що вийду звідти втомлена, але щаслива.
І головне ­ ніколи не відкладати на потім. Треба ­ значить зараз. Завжди є альтернатива. Є з цукром ­ є без цукру. Є свята ­ дозволили трошки й пішли далі. Але рухатися треба завжди вперед.

Сюзанна СИРОТЮК.