ВІН ВИХОВУВАВ ТИХ, ХТО НЕ ЗДАЄТЬСЯ
У січні поважний 80-й ювілей відзначив Олександр ШИШКІН – відомий тренер, педагог, наставник декількох поколінь спортсменів, ім’я якого давно стало символом відданості спорту, професійної принциповості та справжньої тренерської школи. Багаторічна праця у сфері фізичного виховання й спорту, зокрема в Кам’янець-Подільському національному університеті ім.Івана Огієнка, десятки вихованців найвищого рівня та сформовані спортивні династії – все це складові його життєвого шляху. Напередодні ювілею ми поспілкувалися з Олександром Павловичем про його вихованців, тренерські принципи, спортивні династії та ті життєві цінності, які залишаються незмінними незалежно від часу й результатів.
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ…
– Народився 4 січня 1946 року в місті Вятські Поляни Кіровської області. Моя поява на світ була, як кажуть, «несподіваною-негаданою». Часи були важкі, повоєнні, – розповідає пан Олександр. – Сім’я в нас була робітнича. Виховувала мене мати. До мого народження в сім’ї вже було дві сестри, старших за мене на 5 і 10 років. У них був батько, а я вже ріс у дещо інших обставинах.
Дитинство було голодним – у тій частині Радянського Союзу тоді було сутужно із продуктами. Тому ми вирішили шукати кращої долі. Спочатку в Україну, до Луганська, поїхали сестри, а згодом і ми з матір’ю перебралися до них. Там обжилися, збудували власну хату.
– Коли ж саме спорт увійшов у Ваше життя?
– Жив я в Луганську, а навчатися поїхав у Донецький технікум фізкультури. Це був дуже сильний заклад, викладачі давали знання та підготовку на найвищому рівні. Ми тренувалися «до сьомого поту». Результати не забарилися: я потрапив до збірної України. Ми мали дуже міцну групу в Донецьку, і коли настав час випуску, нас, п’ятьох друзів-спортсменів, одразу запросили до Кам’янця-Подільського. Так у 70-х роках я опинився в місті, яке стало для мене рідним.
Уже працюючи, продовжував вдосконалювати освіту. 1977 року закінчив Кам’янець-Подільський педінститут (спеціальність «Фізичне виховання»).
– Ви називаєте себе «класиком до мозку кісток», то як у Вашому житті з’явилися ще три види боротьби?
– Моя «рідна» дисципліна – класична боротьба (нині її називають греко-римською). Але життя склалося так, що я реалізував себе як суддя і тренер у чотирьох видах спорту.
Був такий випадок: через певний конфлікт із головним тренером (не зійшлися характерами) я перейшов на вільну боротьбу. Потім зацікавився самбо, а згодом – і дзюдо (хоча в дзюдо більше виступав як тренер, а не як спортсмен). Пишаюся тим, що був головним секретарем змагань з усіх цих чотирьох видів.
– Як вдавалося стільки років успішно поєднувати сувору спортивну підготовку з науковою та викладацькою діяльністю?
– Моя кар’єра розпочалася в тоді ще Кам’янець-Подільському педагогічному інституті 1979 року. За цей час пройшов шлях до доцента кафедри спорту і спортивних ігор (звання присвоєно 2007 року). Мій науково-педагогічний стаж складає майже 40 років.
– Які віхи Вашого визнання вважаєте одними з найважливіших?
– 1994 року отримав сертифікат Міжнародного Олімпійського комітету за розвиток олімпійського руху та самбо в Україні. 1997 року присвоєно звання «Заслужений тренер України». Нагороджено відзнакою нашої міськради «Честь і шана», медаллю «За вагомий внесок у розвиток освіти і науки» (2014) та численними грамотами Міністерства освіти, Міністерства спорту й обласної адміністрації.
ВИХОВАВ ЦІЛІ СПОРТИВНІ ДИНАСТІЇ
Попри поважний ювілей і багатий життєвий шлях, Олександр Павлович залишається людиною надзвичайної скромності. Про власні досягнення він розповідає неохоче, натомість залюбки – про своїх вихованців: їхні перші кроки у спорті, непрості тренування, поразки, що гартували характер, і перемоги, здобуті завдяки щоденній праці.
Для нього кожен учень – це окрема історія, окрема доля. У спогадах тренера звучать не цифри й титули, а людські риси: наполегливість, відповідальність, вміння піднятися після падіння. Саме тому, коли мова заходить про власний шлях, Олександр Павлович часто зауважує: «Усе найкраще про мене вже сказали мої вихованці своїми результатами».
Тож далі наша розмова природно переходить до його головної гордості – спортивних династій, вихованих роками наполегливої праці, довіри та справжнього наставництва.
– Особливо трепетно спостерігати за родинними історіями, – продовжує ювіляр. – Візьмемо, наприклад, сім’ю МЕЛЬНИКІВ із Врублівців. Батько, Олексій Володимирович, був другим у першості СРСР із вільної боротьби, а його донька, наша випускниця 2010 року Ірина МЕРЛЕНІ, стала справжньою легендою – золота медаль в Афінах, бронза в Пекіні, багаторазова чемпіонка світу та Європи з вільної боротьби. Син, Олексій Олексійович, теж пішов цим шляхом: він не лише став чемпіоном Універсіади, а й здобув звання заслуженого працівника фізкультури, працюючи у тренерському штабі збірної України, а також заслуженого тренера України.
– Кого ще згадаєте зі своїх відомих вихованців?
– Ще одна потужна лінія – СТАДНИКИ. Володимир Станіславович, наш випускник і заслужений тренер України, виховав неймовірних дітей. Його син Андрій став срібним призером Олімпіади в Пекіні та володарем Кубка світу. А донька Яна, навчаючись у нас, виборола золото чемпіонату Європи. Вона навіть виступала за збірну Великобританії, але її старт був саме тут.
Не можу не згадати про БІЛОДІДІВ. Геннадій Григорович навчався в нас у 90-х, брав участь в Олімпійських іграх, був чемпіоном Європи із самбо та призером із дзюдо. А сьогодні весь світ знає його доньку – Дар’ю БІЛОДІД. Це неймовірно: в 17 років вона стала наймолодшою чемпіонкою світу в історії дзюдо, а згодом привезла бронзу з Олімпіади в Токіо. Це ж наші люди, наш корінь!
Такі ж яскраві приклади маємо серед МАКУХ і СТРИЖАКІВ. Віктор Макуха – наш випускник, призер Кубків світу та Європи, а його сестра Іванна – призерка чемпіонатів Європи. Костянтин Стрижак підкорював вершини у греко-римській боротьбі та бойовому самбо, а його брат Павло успішно представляв нас у сумо. Є ще династія ЦУРКАНІВ – Анжела та Євген, які вписали свої імена в історію самбо як чемпіони серед молоді.
НАЙБІЛЬШЕ ДОСЯГНЕННЯ – СІМ’Я
– Яке досягнення у своєму житті вважаєте найбільшим?
– Коли мене запитують про найбільші досягнення в житті, я, звісно, можу довго говорити про спорт, але насправді моя головна перемога – це сім’я.
Дружина Любов Михайлівна стала надійною опорою, тим самим тилом, без якого важко уявити успіх тренера. Ми виховали достойних дітей, якими щиро пишаюся. Донька Людмила присвятила себе педагогіці, вона – вчителька фізкультури в нашому ліцеї №6. Син Павло обрав шлях офіцера, він – військовослужбовець, підполковник. І зять Олександр, до речі, також служить у лавах захисників. Ще є внучка Владислава, нині перебуває в Данії. Там у неї своє життя, своя дорога, але ми завжди на зв’язку.
– Що б побажали спортсменам від себе?
– Знаєте, у спорті немає «золотої середини». Якщо ти вже прийшов, маєш лише один шлях – викладатися сповна. Моє головне побажання – високих результатів. Але вони не приходять самі по собі. Якщо не будеш працювати до самозречення, якщо не будеш «горіти» своєю справою на кожному тренуванні – успіху не побачиш. У боротьбі, як і в житті, перемагає лише той, хто готовий віддати всього себе заради мети.
Сюзанна СИРОТЮК.