КОЛИ БІЗНЕС – СПРАВА ДЛЯ ДУШІ!

Що формує підприємця – диплом престижного університету чи суворий наставник? Європейська система чи українська реальність? Ризик чи відповідальність?
14 березня 50-річний ювілей відзначатиме кам’янецький агробізнесмен, підприємець і меценат Віталій ЗАВАДСЬКИЙ – людина, яка однаково впевнено почувається в аграрному виробництві, міжнародних партнерствах і гастрономічних експериментах.
Напередодні ювілею «ПОДОЛЯНИН» поспілкувався з ним про уроки юності, управління людьми, підприємницький ризик і про те, що дає внутрішню стійкість у часи війни.

«УНІВЕРСИТЕТ ВЧИТЬ ВЧИТИСЯ»

– Народився на Підзамчі. Батько все життя працював лікарем-терапевтом, мама – бухгалтеркою. Прості, порядні люди з чіткими принципами. Ми не жили у злиднях, але це були 90-ті роки: черги за хлібом, дефіцит, загальна невизначеність. Це загартовувало, – розповідає Віталій Станіславович.

– Коли Ви вперше відчули, що світ може бути іншим?

– Коли вперше поїхав до Німеччини. Пам’ятаю зиму, супермаркет і виноград – без обмежень. Йогурт – без черги. Здавалося б, дрібниця. Але для хлопця з пострадянського простору це був культурний шок. Тоді я усвідомив: економіка може працювати передбачувано, система може бути вибудованою, а правила – зрозумілими.

– Ви ще зі школи вивчали німецьку?

– Так, навчався в міській школі №1, де серйозно займався німецькою мовою. До випуску вона перестала бути просто предметом – стала інструментом. І це відкрило мені багато дверей.

– Чому обрали економіку?

– Після школи вступив до Кам’янець-Подільського державного сільськогосподарського інституту на економічний факультет. На той час це був престижний напрям. Бабуся, коли її запитували, ким буде внук, відповідала: «Головою колгоспу». І, якщо подумати, частково мала рацію. Економіст – це про управління ресурсами, людьми, процесами. А управління – це завжди відповідальність. Навчався добре, закінчив із червоним дипломом. Але ще тоді зрозумів: диплом – це лише інструмент. Він не гарантує успіху, якщо ти не вмієш застосовувати знання.

– Коли з’явився перший серйозний міжнародний досвід?

– Після другого курсу поїхав до Німеччини за програмою обміну. Рік прожив у селі: працював по господарству, доглядав дітей, двічі на тиждень ходив до мовної школи. Це була не романтика, а дисципліна й адаптація. За рік довів мову до досконалості. Повернувся з 1,5 тисячею доларів і зовсім іншим баченням світу. Після завершення навчання знову поїхав за кордон. Спочатку – з прагматичною метою підзаробити. Але з’явилася можливість вступити до Аграрного університету у Вайнштефані – одного з провідних центрів аграрної економіки та менеджменту в Європі. Я скористався шансом. Після навчання працював у німецькій компанії з виробництва кормів і преміксів. А згодом доля повернула до контактів, налагоджених під час практики в OSI Group – міжнародній компанії, що є партнером McDonald’s.

-­ Після навчання Ви повернулися в Україну?

­ Так. П’ять років працював у німецькій компанії, що займалася кормами та вітамінно­мінеральними добавками, -­ розповідає кам’янецький агробізнесмен, підприємець і меценат Віталій ЗАВАДСЬКИЙ. Це був глибокий професійний досвід ­ аграрна хімія, ринки збуту, технології годівлі, партнерська робота з господарствами тощо.

-­ Пане Віталію, що з європейського досвіду найважче впроваджувати в управлінні українською командою?

­ Насамперед треба чесно сказати: в кожної нації є свій менталітет. Є речі, які людина буквально «вбирає з молоком матері». І їх неможливо просто взяти й переписати наказом по підприємству. Можна змінювати процеси, можна вибудовувати структуру, але внутрішні установки формуються роками.

У німців дуже сильна культура системності та відповідальності. Там дисципліна ­ це не страх перед керівником, а внутрішня норма. Людина приходить на роботу не тому, що її контролюють, а тому що так правильно. В українців більше гнучкості, більше імпровізації. Це, до речі, і плюс, і мінус одночасно. У кризових умовах наші люди здатні ухвалювати нестандартні рішення, швидко адаптуватися. Але коли йдеться про довготривалу системну роботу ­ тут складніше.

-­ Власне, у Німеччині Ви і отримали свій головний життєвий урок?

­ Знаєте, ні… Коли я повернувся в Україну, у мене був певний максималізм. Я вчився в одній із найкращих аграрних шкіл Європи, мав досвід роботи за кордоном. І ось я потрапляю в невелику фірму, де нас було троє: я, бухгалтер і керівник ­ Павло Петрович Достоєвський. Людина зі старої управлінської школи: 12 років ­ член ЦК Компартії України, 16 років ­ міністр. Пройшов шлях від звичайного ветеринара до державного управлінця.

Чесно скажу: спочатку я його не сприймав. Думав, що це функціонер старої системи, який буде мене «вчити життя». А він у перший день подарував мені звичайний блокнот і ручку. І сказав: «Я диктую завдання. Виконав ­ ставиш плюс. Не виконав ­ мінус». Просто? Дуже. Але це була школа відповідальності. До сьогодні, коли до мене приходять молоді спеціалісти, я дарую їм блокнот. Принцип «плюс­мінус» працює краще за будь­які мотиваційні лекції. Бо управління ­ це не красиві слова, а щоденна дисципліна. З роками я зрозумів: та стара «кадрова школа» мала дуже сильний фундамент. Так, система була суперечлива. Але управлінців там готували серйозно. І багато перших «цеглин» у моєму стилі керівництва заклав саме він.

-­ А коли почався вже Ваш підприємницький шлях?

­ Спочатку я займався продажем кормів і консультував фермерів. Фактично був таким самим «ходаком», як ті хлопці, які сьогодні приходять до мене по пораду. Я пройшов стадію продавця, консультанта, виробника. І це дуже важливо ­ ти розумієш кожну ланку зсередини.

Потім мені зателефонував мій колишній німецький керівник практики Хартмут Шімечек. Їхня компанія вирішила запускати в Україні виробництво яловичини для міжнародних контрактів, зокрема для постачання в мережу McDonald’s. І вони шукали людину, яка зможе організувати процес на місці.

Ми почали з 500 гектарів. Це мало бути показове господарство ­ навчити українських фермерів працювати за європейськими стандартами. Потім ці 500 гектарів переросли у 7 тисяч. Бізнес розширився, з’явилися великі обсяги, земля, виробництво.

2014 року, коли почалася війна, американські власники фактично передали бізнес менеджменту. Ми з німецьким партнером викупили частку. Поступово я викупив і його частину. Так я став повним власником.

Починав із Київщини, працював на Вінниччині, згодом ­ на Хмельниччині. Основний напрям ­ велика рогата худоба, молочне виробництво. Це дуже складний бізнес. Ти працюєш із живими істотами, з людьми, із біологічними процесами, які не можна поставити на паузу. Там немає вихідних.

Потім ми зайшли в насінництво. Сьогодні близько 30% потреб одного з німецьких заводів забезпечуємо власним насінням. Це зрошення, техніка, технології ­ зовсім інший рівень.

Після підриву Каховської ГЕС я вирішив зайти в овочівництво. Логіка була проста: є зрошення ­ треба використовувати його максимально ефективно. Але овочі ­ це внутрішній ринок. А країна втратила мільйони споживачів. Обсяги виробництва є, а споживання зменшилося. Це нові виклики.

І паралельно ­ ресторанний бізнес.

РЕСТОРАЦІЯ «БОНА»: ПОДІЛЛЯ З ІТАЛІЙСЬКИМ АКЦЕНТОМ

Чи може аграрій, який роками працює з тисячами гектарів землі, насінництвом, створити простір, де головним стає не тоннаж і врожайність, а смак, текстура і пам’ять про бабусину кухню? Чи можна поєднати Поділля й Італію не на мапі, а в одній тарілці? І чи здатен ресторан у туристичному Кам’янці­Подільському стати не просто закладом харчування, а майданчиком для гастрономічного дослідження регіону? Саме з таких запитань почалася історія Ресторації «БОНА» ­ сучасного гастропростору в серці нашого міста, який став окремою, емоційною сторінкою в підприємницькій біографії Віталія Завадського.

­ Це і бізнес, і справа для душі, -­ каже він. ­- Заклад має бути ефективним, самоокупним, із чіткою фінансовою моделлю. Але для мене важливо інше ­ показати, що ми можемо створювати продукт рівня, за який не соромно ні перед туристом, ні перед місцевим, -­ наголошує Віталій Станіславович.

Концепція «Бони» не народилася в кабінеті маркетолога. Вона виросла з гастроекспедицій. Команда їздить селами Поділля, зокрема Кам’янеччини, зустрічається з господинями, записує рецепти, фіксує технології приготування, локальні назви, історії походження страв. Це не стилізація «під автентику» ­ це дослідницька робота. Білий борщ. Погораївські голубці. Вареники з локальними начинками. Конопляна затирка. Навіть звучить смачно! Кожна страва має своє село, свою історію, конкретне ім’я жінки, яка її готувала десятиліттями. У ресторані ці рецепти отримують сучасну інтерпретацію ­ збережену по суті, але адаптовану до гастрономічних стандартів сьогодення.

Ресторан за короткий час отримав сотні позитивних відгуків і став помітним на гастрономічній мапі регіону. Його відвідували відомі гастроентузіасти ­ Євген КЛОПОТЕНКО та Костянтин ГРУБИЧ. І, що особливо підкреслює власник, без спеціальних запрошень чи комерційних домовленостей ­ інтерес виник природно.

Та й назва закладу не випадкова. Вона відсилає до історичної постаті: Бона Сфорца ­ італійська принцеса, чия історія пов’язана з Поділлям. Так символічно поєдналися Італія та Україна ­ як і в особистій історії самого підприємця, для якого європейський досвід став частиною світогляду, але коріння залишилося тут, на подільській землі.

ФУНДАМЕНТОМ УСЬОГО Є СІМ’Я

За публічним образом аграрія, підприємця, людини рішень і масштабів завжди стоїть інша реальність ­ тиха, непомітна для стороннього ока. Не переговори й гектари, не контракти й виробничі показники, а розмова за сімейним столом. Чи може людина, яка щодня працює з ризиком, невизначеністю й відповідальністю за сотні працівників, залишатися внутрішньо врівноваженою без надійного тилу? У випадку Віталія Завадського відповідь очевидна: фундаментом усього є сім’я.

-­ Пане Віталію, як Ви познайомилися з дружиною?

­ На весіллі товариша, ­- усміхається він. ­- Просто познайомився з гарною дівчиною ­ Христиною. Я тоді повернувся з Австрії, був упевнений у собі, з певним досвідом за плечима. Але вона довго мене не сприймала серйозно. І, мабуть, правильно робила. Проте з часом усе склалося.

Випадкова зустріч переросла в партнерство на все життя. Відтоді ­ пліч­о­пліч через усі етапи: становлення, фінансові ризики, масштабування бізнесу, війна, нові проєкти.

­ Найбільше натхнення ­ це дружина, ­- додає пан Віталій. ­- Коли займаєшся бізнесом, особливо аграрним, де завжди є фактор невизначеності ­ погода, ринок, політика, дуже важливо, щоб удома була довіра й розуміння. Без цього довго не витримаєш.

У родині троє дітей: син Максим і доньки­двійнята Іванна та Яна. Дівчатка народилися з різницею в пів години, але зовсім різні: одна ­ смаглява, емоційна; інша ­ білява, більш стримана. Два характери, два темпераменти.

­ Я завжди казав дружині: хочу трьох дітей. Так і сталося. Колись навіть думав і про четверту дитину, але поки що зупинилися на трьох, -­ каже він із легкою усмішкою.

Син обрав аграрний фах і навчається на агрономічному факультеті. Доньки ­ ліцеїстки. І хоча професійна спадковість тут помітна, батько не тисне вибором, але постійно наголошує дітям, що потрібно свідомо навчатися.

Про родину Віталій Станіславович говорить із особливою інтонацією ­ без управлінської категоричності, з м’якістю й вдячністю. Саме сім’ю називає своїм тилом, стабільністю, внутрішньою опорою.

­ Бізнес ­ це завжди ризик. Але коли за спиною люди, які вірять у тебе незалежно від результатів, ти маєш зовсім іншу внутрішню стійкість. Родина дає емоційну рівновагу, а рівновага дозволяє ухвалювати зважені рішення.

-­ Врешті про що мрієте?

­ Не зупинятися. Бути ефективним. Розвивати те, що створив. І щоб усе це мало сенс. І, звісно ж, хочемо миру. І не просто миру, а Перемоги.

Алла БАБЛЯК, Сюзанна СИРОТЮК.