РЯТУВАВ І БУВ ВРЯТОВАНИЙ
На війні у перші хвилини після поранення буквально вирішується доля людини. Нерідко саме від реакції, рішень і дій побратимів залежить, скільки шансів у людини залишиться на життя і яким воно буде далі. Наш співрозмовник – Олександр СТАШОК із позивним «Мальта» – пережив обидві сторони ситуації: і сам рятував і евакуйовував поранених, а в певний момент і його життя опинилося в руках побратимів.
– Олександре Васильовичу, розкажіть про себе. Ким ви були до війни?
– Народився в селі Кульчіївці у березні 1988 року. Закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський коледж за спеціальністю «Агроном». Працював пресувальником кабельної продукції на місцевому заводі, далі – в одному із закладів громадського харчування, а також водієм-навантажувачем на підприємстві «Гіпсовик». Одружений, маю двох діток.
– Коли ухвалили рішення піти на службу?
– З перших днів повномасштабного вторгнення, як і більшість чоловіків, одразу вирішив захищати рідну землю. Ми із земляками взяли на себе оборону територіальної громади в Кульчіївцях. Стояв у черзі до ТЦК для вступу на службу та виїзду в зону ведення бойових дій. Отже, в березні 2022-го поповнив лави ЗСУ, прийняв посаду водія-санітара медичного пункту 310-го окремого інженерно-технічного батальйону, що входить до складу 48-ї Кам’янець-Подільської інженерної бригади.
Через пів року отримав бойове розпорядження щодо облаштування пункту тимчасової дислокації в Черкасах. А від травня 2023-го вже виїхав у зону ведення бойових дій на запорізькому напрямку.
– Якою була Ваша військова служба?
– Важкою… Емоційно важкою через побачене на війні, усі ризики, ситуацію загалом. Я брав участь у Запорізькому контрнаступі, здійснював евакуацію поранених. Нашим завданням було встигнути врятувати, доставити пораненого до медиків у стислі терміни. І це все в небезпечних умовах під обстрілами. І хоча напрям роботи був складним, радію, що всі поранені були доставлені для подальшого надання допомоги лікарями-фахівцями. Жодне життя в нашому авто при евакуації не було обірваним.
– Але ж і Ви отримали поранення…
– Так. Пам’ятаю той момент. 4 січня 2026 року. Нам передали, що летить «Молнія». Це такий ворожий БпЛА типу «камікадзе». Почали його відстрілювати. Але відбігти я не встиг… У результаті – важкі травми голови, рвані рани тіла. Відчув, як стікав кров’ю, та знепритомнів. Останнє, що почув: «Мальта» – 300!». Побратими швидко надали першу допомогу та почали евакуювати.
– Як проходив період лікування?
– Він ще не пройшов. Лікування та реабілітація тривають досі.
Одразу після поранення лікарями Харківського госпіталю максимально швидко та ефективно було надано всю необхідну допомогу, потім мене перевели в одну з київських лікарень.
А попереду – складна операція зі встановлення титанової пластини в голові. Так звана краніопластика.
– Хто найбільше підтримував вас під час реабілітації?
– Дружина, діти, друзі, побратими. А ще – фахівець із супроводу ветеранів.
– Чи легко було знову адаптуватися до цивільного життя?
– Я був радий бачити своє село, магазин, клуб, рідні краєвиди. Але в мене змінився погляд на життя, і сприймати реалії цивільних буднів важко, тут – «війни немає»… Сумую за побратимами та мені шкода, що я втратив можливість повноцінно нести службу поряд із хлопцями.
– Чим хотіли б займатися далі?
– Хочеться більше приділити уваги дітям, дружині, рідним, близьким.
Для мене слово «дім» означає затишок, тепло, безпеку, стабільність. Тому прагну пройти реабілітацію та наздогнати втрачений час у спілкуванні з дітьми, сім’єю та рідними.
– Чого, на Вашу думку, суспільство не до кінця розуміє про військових після фронту?
– Що у них менталітет не цивільних громадян. Жоден чоловік після війни ніколи не стане тим хлопцем, яким був до неї. Погляди на життя, цінності та пріоритети – інші.
– Олександре Васильовичу, що б Ви хотіли сказати людям, які зараз проходять лікування або реабілітацію після війни?
– Побажати їм залізної витримки, оптимізму, віри в себе, кожному мати вірну підтримку і Янгола-охоронця.
Слава Україні!
Анастасія ГОРОХОЛІНСЬКА.