«ПУТІН ЗІПСУВАВ МІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ» ІСТОРІЯ МИРОТВОРЦЯ, МЕДИКА І ШТАБ-СЕРЖАНТА
15 липня – День українських миротворців
Геннадія ЛИСКУНА добре знають у Кам’янці-Подільському. Комусь він рятував життя на викликах «швидкої», комусь – віз дитину до лікарні серед ночі, а хтось пам’ятає його ще молодим фельдшером у військовій формі.
21 рік життя він присвятив «швидкій». Сім років – першому й єдиному аеромобільному артполку, що диклокувався на Одещині. За його плечима – дві миротворчі місії: в колишній Югославії та Сьєрра-Леоне. Малярія, обстріли, африканські джунглі, охорона мостів, НАТО, ООН, ковід, а потім – повномасштабна війна, – такі випробування підкидала доля Геннадію Володимировичу. І коли після 24 лютого 2022 року він прийшов до ТЦК, йому спершу сказали: «Зачекайте». Але чекати він не вмів.
– Путін мені день народження зіпсував, – усміхається штаб-сержант Геннадій Лискун. – Я ж 24 лютого народився.
Йому 60. І він знову в строю – фельдшер медпункту в 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля». Дбає про здоров’я мобілізованих і постійного особового складу.
У День українських миротворців, що відзначається 15 липня, історія штаб-сержанта Геннадія Лискуна – це нагадування про покоління українських військових, які задовго до повномасштабної війни представляли Україну в світі, рятували людей у гарячих точках і вчилися тримати удар. А коли прийшла війна в рідну країну, без вагань стали до строю.
«Я ЛЕДЬ НЕ ОБІЙМАВ ТОЙ МІШОК ЦЕМЕНТУ»
Геннадій Володимирович 1985 року закінчив Кам’янець-Подільське медучилище. Встиг місяць попрацювати в Орининській райлікарні й отримав повістку. Армія закинула молодого медика аж на Байконур.
– Був санінструктором батальйону на космодромі. То був будівельний батальйон, який робив плити для стартових майданчиків. І цемент був із нашого «Подільського цементу»! Я коли побачив той напис, ледь не обіймав мішок, – з усмішкою пригадує чоловік.
Після служби працював фельдшером-наркологом. Але військова справа не відпускала. Згодом пішов служити в першу і єдину аеромобільну дивізію в Болграді. Там прослужив шість років. Був начальником медпункту дивізіону, згодом – начальником медпункту полку.
– Лікарів не було. Я все відновлював: каналізацію, воду, опалення. Медпункт фактично поставив на ноги. Мав якісне медобладнання, хороший колектив. Дбав про здоров’я 700 військових, але до цієї цифри ще треба додати їхніх дружин, дітей. То уявіть, скільки мали пацієнтів.
ФРАНЦУЗЬКИЙ КОМАНДИР З УКРАЇНСЬКИМ КОРІННЯМ
1997 року Геннадій Лискун на 6 місяців поїхав у миротворчу місію до колишньої Югославії, в Боснію і Герцеговину. Його посада – лаборант медроти.
– Конфлікт там уже майже закінчився, але перестрілки ще траплялися. Особливо вночі. То мінометні, то стрілецькі. Але наслідки обстрілів швидко прибиралися. Вранці ще бачиш ями, а ввечері комунальники вже полагодили, – згадує Геннадій Володимирович.
Українські миротворці патрулювали території, супроводжували гуманітарні вантажі, охороняли об’єкти.
– Я навіть напросився на охорону мосту. Його перебило вибухом, а канадці поставили залізний настил. Наш батальйон охороняв.
Каже, що українських військових там поважали.
– Ми були в десятій ротації. Нам конкурентів не було. Місцеві до нас добре ставилися, камінням не кидали.
Запам’ятався йому і випадок із французьким полковником.
– Стою черговим по медроті. Заходить французький полковник і каже українською: «Добрий день! А де ваш командир?». Я аж завис. З’ясувалося, що його родина після революції виїхала із Західної України. Його прадід мав цукровий завод. І коли прийшли совєти, змушений був тікати. Каже, що в них діаспора – близько 500 людей. Діти співають українські пісні, носять вишиванки.
А одного разу привітати українських десантників завітали американці та французи:
– Наші десантники показували рукопашний бій. Американка, капітанша, мама трьох дітей, сказала: «Я б ще хотіла дітей від таких натренованих хлопців» (сміється). А ми їх потім українським борщем із салом пригощали. Сало вони називали «білим м’ясом свині».
АФРИКА, МАЛЯРІЯ І 4000 АНАЛІЗІВ
Після Балкан була ще одна місія, до Сьєрра-Леоне, що тривала рік і один день:
– 2000 року поїхав начальником клінічної лабораторії. І лаборант, і начальник – усе в одному, – продовжує штаб-сержант Геннадій Лискун.
Там війна ще не відпустила країну. А джунглі жили своїм життям:
– Усі інфекційні захворювання, які є у книжці, там були. А ще – укуси скорпіонів, змій.
За рік миротворець зробив понад чотири тисячі аналізів лише на малярію.
– Спочатку я працював на мікроскопі, як у восьмому класі цибулю дивляться (сміється). А в Україні мав польський бінокулярний. Думаю: треба роздобути щось хороше. А там був англійський шпиталь від Червоного Хреста. Поїхали туди з моїм командиром. Дивлюся, по коридору африканець ходить у білому халаті. Кажу до нього українською, а він відповідає українською! Звали Тамбо. Вчився в Кіровограді. Він дав мені хороший мікроскоп, усе необхідне для аналізів, показав, як швидше робити мазки.
Геннадій Володимирович зізнаться, що його мазки й досі є в Одеському інституті та нашому медучилищі.
– Малярія косила всіх. Я хворів чотири рази. Були хлопці, які по 15-20 разів переносили.
Температура під 41, швидко падає гемоглобін, збільшується селезінка. Потрібно не зволікати із крапельницями, ліками і хініном. Коли ми летіли додому, одного хлопця капали просто в літаку. Він уже сидіти не міг. І кожен із собою привіз ліки від малярії в Україну. Вже вдома в мене проявилося захворювання, і я капався.
«UKRAINE! UKRAINE!»
Попри небезпеку, субтропічний клімат, екзотичну флору і фауну, Африка запам’яталася й теплими моментами.
Бананові дерева росли біля наметів. Ловили рибу на бамбукові вудки, які Геннадій Лискун власноруч змайстрував. Риболовля – його стихія, і було б гріхом не повудити на березі відкритого океану.
– Одного разу випала нагода виїхати на відкритий океан, поставили намети, рибалили. Там пісок червоний через великий вміст заліза. І земля червона. Гарно дуже. А коли йдеш берегом, пісок рипить, як сніг узимку. Біля води пісок такий твердий, що «Урал» їде по ньому, як по асфальту. Після відливу залишалися природні заглибини. Ми лягали в ті «ванни» з червоних камінців і релаксували.
Ловили рибу, варили її. Були такі риби, схожі на карасів, але з двома зубами, як у людини. Вони молюсків від скель відгризали. Ловив навіть морену, а хлопці пірнали з фотоапаратами й фотографували підводний світ. Їли баракуду, тунця, акулу, королівські креветки. Дюжина креветок – один долар. А нам на місяць давали 31 долар на дрібні витрати.
Особливо запам’яталися чоловікові місцеві діти:
– Приходили до нас і такі танці африканські влаштовували просто на березі океану!
А місцева малеча, яка мешкала неподалік від бази, швидко вивчили декілька українських слів.
– Коли бачили нас, кричали: «Юкрейн! Юкрейн!». Підбігали до колючки, бо ми їх смаколиками пригощали. Бачили підлітків без рук. Коли була війна, бойовики їх вербували, а потім мачете відрубували одну руку чи дві…
БАГАТСТВО ЗЕМЛІ ТА БІДНІСТЬ КРАЇНИ
А ще в Африці Геннадій Володимирович бачив «золоті» та «срібні» річки, родовища з алмазами, де видобувають коштовності.
– Люди стоять, миють. Охоронець насипав нам на долоню необроблені алмази. Сіруваті, як слюда. Найкрупніший – на пів нігтя.
Та найбільше чоловіка вразив контраст:
– Африка страшенно багата на корисні копалини. Але люди живуть у бляшанках. Це страшно. На пагорбах височіли старі англійські особняки, де мешкала місцева влада. Майже всі вони вчилися в колишньому Радянському Союзі, знають російську. І постійно просять.
Також миротворець відвідував притулок для мавп, бачив летючих мишей розміром із собаку. Скуштував там екзотичні фрукти, але й досі в пам’яті виринає неймовірний запах ананаса:
– Ананаси там, як трилітрова банка. Приносиш у частину, і він пахне на всю будівлю.
Українська миротворча база розташовувалася неподалік від міжнародного аеропорту.
– Ми бачили наш «Руслан» Ан-124. Така махіна, як 5-поверхівка. Один «Руслан» привіз аж чотири
Мі-8. Для нас то була гордість. Стоїть український літак посеред Африки, і всі на нього дивляться.
У Ліберії тоді служили українські вертолітники. Українська техніка й українські військові вже тоді мали авторитет у миротворчих місіях.
Місцевих африканців українці навчали їздити на вантажівках. І тут виникали кумедні ситуації.
– Вони ніяк не могли зрозуміти, навіщо в машині піч. Кажуть: «Кондиціонера немає – погано. Але піч навіщо?». Ми пояснювали, що в нас узимку сніг, мороз. А вони не могли того уявити. У них взимку вода в океані плюс 24. Українці могли купатися. А місцеві на березі сиділи у шапках, шубах і шморгали носами.
У Сьєрра-Леоне українці стояли поруч із російськими вертолітниками:
– Але то такі росіяни були, що всі служили у Старконі. Наші земляки фактично. Тоді ще не було нинішньої ненависті. Вони лікувалися в нас. Бо їхній шпиталь очолював чеченський командир, який принципово не приймав росіян. Казав їм: «Бачите, що ви з Чечнею зробили?».
На згадку про ту місію Геннадій Лискун привіз додому вирізьбленого слона з червоного дерева.
З АРМІЇ – В МЕДИЦИНУ КАТАСТРОФ
Після миротворчих місій Геннадій Лискун повернувся до служби. Але дивізію почали скорочувати. Діти підростали, їм треба було вчитися. Разом із дружиною, яка теж була військовою, переїхали до Кам’янця-Подільського.
Чоловік пішов працювати на «швидку». 21 рік відпрацював керівником бригади.
Його колеги кажуть, що таких фельдшерів нині одиниці. Вища категорія з медицини катастроф і невідкладних станів. Людина, яка бачила все. 2015 року він їздив від Хмельницької області будувати другу лінію оборони на Донеччині.
А потім почалося повномасштабне вторгнення.
– У перші дні війни ходив до ТЦК, але тоді не брали. А сидіти вдома й чекати я не міг. Тим паче, що чимало побратимів загинули.
Через рік його таки мобілізували. Штаб-сержант Геннадій Лискун служить фельдшером медпункту. А поруч із ним колега зі «швидкої» Сергій, з яким 16 років в одній зміні працювали.
– Робота та сама. Людей лікувати. І головне – дочекатися Перемоги. Заради неї я тут.
Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».