«АЙРОНМЕН» ІЗ БАГОВИЦІ
Андрія побратими називають «Малюк». Хоча сила духу цього сапера давно переросла будь-які позивні. Після важкого поранення, десятків операцій і трирічної боротьби за можливість знову ходити він не лише не покинув військову службу, а й залишився у своїй стихії – саперній справі. Опанував сучасний роботизований комплекс гуманітарного розмінування, чим вразив інструктора з Німеччини, і той охрестив бійця «Айронменом».
Сьогодні Андрій продовжує очищати українську землю від смертельних пасток. І навіть після всього пережитого не перестає усміхатися та знаходить сили жартувати там, де іншим було б не до сміху.
«У ХОЛОДИЛЬНИКАХ ТАКОГО ТОЧНО НЕМАЄ»
– Родом я із села Баговиця, мені 25 років. В армії – з 2021 року, – розповідає військовий. – Закінчив коледж харчових технологій, за фахом – інженер енергетичного машинобудування. Після навчання рік насолоджувався молодістю, а потім пішов на строкову службу. Від самого початку знав: від армії ховатися не буду.
Андрій підписав контракт, вивчився на сапера і перевівся в Центр розмінування:
– Саперна справа – видовищна. У холодильниках, які за цивільною спеціальністю я мав би ремонтувати, такого точно немає, – сміється сапер. – І це мене затягнуло. Постійно розгортаю посібники, перечитую їх. Уже знаю майже напам’ять, як священник Євангеліє. Часто шукаю в інтернеті, що нового з’явилося в саперній справі, адже вона постійно вдосконалюється, і треба бути в курсі новинок.
Каже, що навіть після важкого поранення не виникало думки залишити професію:
– Коли працюєш із чимось небезпечним, голова ніби вимикає все зайве. Думаєш лише про свою роботу. Більше ні про що.
«МАЛО НЕ ПОСИВІВ ЧЕРЕЗ СОБАКУ»
Перший бойовий досвід Андрій пам’ятає до деталей. Ротація минула на Покровському напрямку.
– Перше, що довелося знешкодити, – розтяжку неподалік від Балаклії. Ту історію згадую з усмішкою. За мною бігав собака. Підходжу до розтяжки, дивлюся, що ліска заплутана, підривник висить на арматурі. Лише простягнув руку, а пес як почне тягнути ту ліску. Я тоді мало не посивів. Добре, що вибухівка була невелика: якби спрацювала, був би гучний гуркіт, але без серйозних наслідків.
Перша ротація запам’яталася не лише новим досвідом, а й відчуттям, що війна зовсім поруч. Саперів розподілили до угруповання, де працювали бійці з різних підрозділів.
– Дивлюся навколо – кремезні чоловіки, автомати, техніка… Думаю: «Куди ж я потрапив?». І тут команда: «По машинах!». Колона вирушила до Балаклійського арсеналу. Заїжджаємо на територію, а буквально за 250 метрів стоїть блокпост окупантів. Оце був адреналін.
Після звільнення арсеналу саме сапери перевіряли його на наявність мін і пасток.
– Боєприпасів було багато. Просто під деревами стояли ящики. Росіяни тікали так швидко, що навіть не встигли їх забрати. Але ці боєприпаси відправили їм навздогін (сміється).
Саме там Андрій уперше почув, як над головою свистять кулі, й відчув, що таке мінометний обстріл. Одного разу місця в машинах не вистачило, тож хлопець вирішив їхати зверху.
– На люку лежав мішок із маскувальною сіткою, я на нього й примостився. Проїжджаємо повз ангари, і туди прилітає – метрів за 70. Я так скрутився, що не було видно. Зараз смішно згадувати, але тоді було не до сміху. 2022-го не було такої кількості дронів, як є тепер. Літали переважно «Орлани». А били росіяни тим, що мали, – мінометами, «Градами», артилерією.
Оглядали сапери двори мешканців звільнених сіл:
– Люди приходили й казали: «У нас на подвір’ї щось лежить, подивіться». Один дідусь узагалі заявив: «У мене на городі впало, то я заніс у гараж, щоб ніхто не вкрав». Приходимо, а там касета з протипіхотними мінами «Лєпєсток», ще не спрацьована. Він просто шнурком перетягнув її через весь город.
Андрія вразило те, що залишали після себе окупанти:
– У будівлях усі телефони пробиті цвяхами. У штабі – розбиті комп’ютери, монітори. Таке враження, що росіяни спеціально нищили все, чого не могли забрати із собою.
Особливо запам’ятався один будинок, де росіяни облаштували свій штаб:
Наші хлопці добряче по ньому відпрацювали, продовжує військовослужбовець 143 ОНТЦ «Поділля» Андрій «Малюк». З одноповерхового будинку зробили двоповерховий… тільки вглиб землі. Добре всипали. А ми там усе обстежували, збирали боєприпаси. Там я назбирав відро російських бронебійних патронів. Знаходили радіостанції, карти, GPSнавігатори.
Поки сапери позбувалися російського сліду, хлопці з іншого підрозділу знайшли покинутий російський «Урал»:
Дві ночі його ремонтували. До нас приходили по домкрати, ключі, інструменти. За два дні завели двигун і поїхали. Так той «Урал» мобілізувався до ЗСУ (усміхається).
ТРИВАЛА РЕАБІЛІТАЦІЯ І ПІДТРИМКА СВОЇХ
28 вересня 2022 р. Андрій зазнав важкого поранення. У той день сапери працювали поблизу Вербівки і очищали мінне поле. Росіяни залишили там протитанкові міни. На жаль, на одній із них підірвався КамАЗ із нашими бійцями. Андрій пам’ятає, як із дивним передчуттям сів у вантажівку, а наступної миті світ ніби зник.
Мені здалося, що минуло хвилин п’ять. Щойно сидів у машині, розплющую очі й бачу палату. Я лежу весь у металевих конструкціях. Ноги поламані, таз поламаний, хребет також. На мені всюди фіксатори. Згодом прийшов товариш і розповів, що загинув наш побратим Юра.
Далі на Андрія чекали шпиталі, операції та боротьба за можливість знову стати на ноги. Спочатку, як пригадує, навіть намагався рахувати кількість перенесених операцій:
На початку 2023 року нарахував 16. Потім перестав. Ставили титанові пластини, знімали їх, чистили рани, бо щось не приживалося. Найбільше проблем було з лівою ногою. Одна пластина не прижилася. У правій нозі теж були складні травми вибух вирвав шматок м’яза зі стегна. Постійно були запалення. Здавалося, що все вже загоїлося, а рана знову відкривалася. Потім лікар пояснив: під час операції стягували сухожилля, залишили нитки, і організм поступово їх виштовхував.
Харків. Київ. Хмельницький. Життя між операційними, палатами і реабілітаційними залами. Перші дев’ять місяців після поранення Андрій майже не рухався.
Мені навіть сидіти не дозволяли. Від вибуху другий поперековий хребець буквально сплющило, він став коротшим майже на пів сантиметра. Вже у Хмельницькому почалася виснажлива реабілітація. Щодня по декілька годин проводив у спортивному залі з реабілітологом молодим, але професійним хлопцем. Він постійно вигадував щось нове. Сходи, вправи, милиці, кушетка. Там уперше став на ноги. В голові запаморочилося. Сів. Потім кажу: «Давайте ще раз». Я зробив свої перші кроки, походив залом і кажу: «Ходімо на каву». Мама навіть знімала це на телефон. До кав’ярні я тоді так і не дійшов. А наступного ранку не міг навіть підняти голову, бо така крепатура була.
Попри довгу боротьбу, Андрій відчував підтримку не лише батьків, а й побратимів і командування.
Якось після чергової операції дзвонить командир: «Андрюхо, як ти?». Кажу: «Та нормально. Лежу, ще анестезія не відпустила». Сусіди по палаті дивувалися і заздрили. Не мав проблем ні з документами, ні з виплатами.
«УКРАЇНЦІВ МАЄ БУТИ БАГАТО»
Військоволікарська комісія визнала Андрія обмежено придатним до служби. Для багатьох це могло б стати крапкою, але не для «Малюка».
Я вивчився працювати на роботизованому комплексі GCS200. Це система дистанційного гуманітарного розмінування. Чесно кажучи, навчатися було неважко. Спочатку дивишся на пульт купа кнопок, і здається, що нічого не зрозуміло. А потім інструктори пояснюють: не бійся, система настільки розумна, що просто не дасть тобі зробити щось неправильно. Усе працює за чіткою послідовністю.
І в цьому Андрій переконався під час дистанційного розмінування полів Чернігівщини, куди вже їздив двічі.
Робот їде полем, а ти спостерігаєш через камери. Знаходили залишки ракет, уламки та інший металобрухт.
Попри поранення, Андрій не залишив саперну справу. Тепер його головний помічник робот, який дозволяє зберегти людські життя і повертати безпечні кроки на звільнені території. Будувати далекі плани Андрій більше не любить. Війна навчила жити сьогоднішнім днем:
Життя покаже, що буде далі. Досвід навчив: скільки не плануй усе може змінитися за одну мить. Та одна мрія залишається незмінною. Хочу одружитися. І хочу дітей. Українців має бути багато.
І вже наприкінці розмови Андрій усміхається, згадуючи ще одного члена своєї родини. Із Чернігівщини він привіз маленьку кицю бірманської породи.
Проїхала зі мною понад сімсот кілометрів. Спочатку ми з хлопцями назвали її Помкою, на честь протипіхотної міни. Але батьки швидко перейменували. Для них вона просто Киця. Носяться з нею, як із принцесою. А вона непосидюча. Вже встигла розбити телевізор. Мама каже, що коли я приїжджаю до них, навіть Киця стає спокійнішою.
І, мабуть, це найкраще свідчення того, що, попри війну, біль і втрати, вдома на Героїв чекають. Саме заради рідних домівок, родин і майбутніх дитячих голосів Андрій із саперами продовжують виборювати довгоочікуваний мир.
Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».