НАШ ЛІКАР!
До цього лікаря свого часу потрапляли, напевне, більшість мешканців Кам’янця. Вухо, горло чи ніс турбують кожного хоч раз у житті. І місце, де тобі професійно, швидко та людяно повернуть здров’я, – це кабінет Миколи ВЕГЕРУКА. Справжній Майстер отоларингології, лікар вищої категорії, в пересічному житті доволі скромна і непублічна людина. Виловити його для інтерв’ю – ще той квест, бо майже весь свій час він віддає пацієнтам. А ось їм якраз і цікаво дізнатися більше про Миколу Івановича, адже поколіннями родини кам’янчан його називають «Наш лікар!». Напередодні професійного свята медиків ми розповідаємо більше про Миколу Вегерука.
Родом він із Чемеровеччини. З дитинства мав два захоплення – медицина і голуби. Маленьким брався лікувати тварин і тоді вже мріяв про професію лікаря.
Після 9-го класу без вагань подав заяву в Кам’янець-Подільське медичне училище на фельдшерське відділення. Після закінчення навчання хлопцю стелилася дорога до армії. І потрапив Микола прямісінько до такого місця служби, про яке в Радянському Союзі всі говорили з острахом, – в Афганістан. Спочатку проходив «учебку» у Вінницькій області, далі три тижні була адаптація до азійського клімату в Узбекистані, потім літаком доправили на місце.
У військовій частині посади фельдшера не було, тож ніс звичайну солдатську службу, але медичну сумку завжди носив із собою. Підрозділ, де служив Вегерук, супроводжував машини із боєприпасами від радянського кордону вглиб Афганістану. Дорога пролягала крізь відомий перевал Саланг, який наші ще називали «дорогою життя». Саме там часто вирішувалося, жити тобі далі чи не жити, адже душмани найбільше прострілювали цю місцевість.
В одному з походів колону накрив прицільний вогонь ворога, зав’язався бій. Одна з машин із боєприпасами здетонувала, за нею почали підриватися й інші. Тоді в бою загинули 22 військових, із 26 машин колони залишилися лише три. За той бій Миколу Вегерука нагороджено медаллю «За бойові заслуги». Цей трагічний афганський відрізок життя і через десятки років не забувається, а бойова медаль залишається для лікаря особливо цінною.
Залишимо історикам моральну сторону війни в цій азійській країні, де схрестилися імперські інтереси двох великих держав. Тисячі молоденьких 18-20-літніх військовослужбовців кращі роки юності змарнували на війну, віддавши хто здоров’я, а хто і життя за примарні амбіції тодішнього керівництва держави.
Після армії Вегерук продовжує йти до своєї мети і вступає до Чернівецького медичного інституту, який закінчує 1992 року. Того року вперше запровадили трирічне навчання в інтернатурі. Очну форму проходив у Кам’янці-Подільському, а заочну – в Львові. Вчителями інтерна в Кам’янець-Подільській міській лікарні були Віктор БЕЗПАЛЬКО і Анатолій НЕСТЕРЕНКО.
Після інтернатури здібного лікаря взяли на роботу в ЛОР-кабінет міської поліклініки, це було далекого 1995 року. І ось уже понад 30 років на одному робочому місці, яке тепер має назву КНП «Лікувальний діагностично-консультативний центр», він свої знання і майстерність віддає пацієнтам.
Починав працювати разом з Ігорем КОЧЕТОВИМ, Нелею МАНДРИК, Ігорем ШЕВАГОЮ.
– Раніше лікарня об’єднувалася з поліклінікою, тому були постійні чергування у відділенні, – розповідає Микола Іванович. – Часто доводилося зупиняти кровотечі, допомагати при складних гайморитах, фронтитах, набряках гортані та інших запущених випадках, надавати першу допомогу людям після аварій. Узагалі колись важких випадків було значно більше. Нині в отоларингології застосовуються антибіотики третього, четвертого, п’ятого поколінь, що дають менше запущених випадків.
Нині, крім місцевих жителів, обслуговуємо багато військовослужбовців, бо в найближчих військових частинах жодного стаціонарного ЛОР-лікаря немає. За новими наказами, практично всі чоловіки, які мають ЛОР-проблеми, придатні до служби (хіба що людина повністю глуха). Тому намагаємося наших захисників пролікувати добре, адже яка боєздатність воїна, якщо в нього запущений випадок гаймориту чи отиту?
Торік Микола Вегерук відзначав 60-річний ювілей. Дата, яка нагадує людям про наближення заслуженого відпочинку, лікаря поки не бентежить.
– Це не кінець професійного шляху, – каже Микола Іванович. – Ще років із п’ять думаю послужити медицині. Чим займатимуся далі? У мене є свій будинок, а там завжди є робота. Я з дитинства любитель голубів. У мене їх десь близько 200 особин. Раніше було 18 порід, тепер поменшало – тільки 5. Для різних порід треба багато окремих вольєрів, а часу не вистачає, тому серйозне ставлення до хобі відкладаю на потім. А ще в мене улюблений пес – німецька вівчарка Джавелін. Потрапив до нас на початку війни, назвали так, бо він такий же швидкий та енергійний.
А взагалі основою людського щастя є сім’я. У мене гарна дружина Антоніна Василівна, яка працює лікаркою-психіатринею, тому розуміє особливості лікарської професії. У мене улюблена донька Альона, яка обрала професію юристки. Разом із зятем Романом подарували двох онуків Артема й Арсена. Поряд із ними проживаєш знову чудові миттєвості дитинства і юності. Чим не радість серцю?
Вікторія ГАЙДАМАШКО.
Сподобалась стаття?
Love
Sad
