ВШАНУЄМО ПАМ’ЯТЬ ЗАСНОВНИКА
21 серпня виповнилося би 75 років українському журналісту, краєзнавцю, члену Національної спілки журналістів України Вiталiю БАБЛЯКУ.
Редакція «ПОДОЛЯНИНА», вшановуючу світлу пам’ять засновника і першого головного редактора газети, пропонує читачам дві статті, написані Віталієм Петровичем у різні роки. І у його творчих доробках звертають на себе увагу не відтінки тих часів, а відтінки багатогранного журналіського таланту цієї шанованої на Кам’янеччині людини, непересічної особистості, професіонала, друга і наставника.
Вiталiй БАБЛЯК народився 21 серпня 1951 р. в с.Минькiвцi тодішнього Дунаєвецького району, де його батько працював завiдувачем вiддiлу пропаганди та агiтацiї Миньковецького РК КПУ.
1972 року закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині К-ПНУ ім.І.Огієнка).
До 1986 р. (з трирiчною перервою: з 1975 до 1978 р. був секретарем комітету комсомолу Кам’янець-Подільського ПТУ №6) працював у Кам’янцi-Подiльському в Держархiвi Хмельницької областi науковим спiвробiтником, заступником директора.
У 1986-1991 роках у газеті «Прапор Жовтня» був кореспондентом, завідувачем агропромислового відділу. Реалiзував паралельно два газетні проєкти – молодiжний «ДеМоН» (1990) i бiзнесовий «Магiстрат» (1991).
У 1991-1992 роках працював у газеті міськради «Кам’янець-Подільський вісник» (виконувач обов’язків редактора, редактор).
Один із засновників (від 1996 року – єдиний) і перший головний редактор (із часу заснування у грудні 1992 р.) першої в області приватної газети «Подолянин».
У 1998-2000 роках був депутатом Кам’янець-Подільської міської ради (обрано 29 березня 1998 р.; на початку 2000 року добровільно склав повноваження).
24 травня 2011 року Віталій Петрович передчасно пішов із життя.
ВОСКРЕСІННЯ ІЗ НЕБУТТЯ
Таке нічим іншим, як журналістською знахідкою, і не назвеш… Одного дня двері редакційного кабінету переступив житель Зіньківців, ветеран війни і праці Микола ДЕМОТ (познайомився з ним, коли готував критичний матеріал про занепад села).
– Ось хотів, аби подивились оце, – Микола Прохорович вийняв із валізи товстенний зшиток із десятків загальних зошитів. – Батькова праця…
Погортав густо списані аркуші. Більше із-за поваги до ветерана взяв рукопис додому (слава Богу, довірив: екземпляр єдиний). Вдома розгорнув його. Перебіг очима зміст. Всього у зшитку 936 аркушів, поділених на своєрідні книги: «Дитинство», «У неволі», «На волі», «Запах війни у Європі», «Революція», «Різні оповідання», «Війна з німцем». Заінтригований, почав читати із самого початку. Читалось легко: чіткий почерк, проста мова, текст практично без орфографічних і синтаксичних помилок.
Враження від перечитаного словами й не передати. Автор описує своє життя з 1886 по 1946 рік! А пережив Прохор Демот… На декількох вистачить. На початку століття він служив на Балтійському флоті, брав участь у повстанні на крейсері «Аврора». Штрафником потрапляє на російсько-японську війну. Тут за участь у роботі революційного комітету Прохора Демота саджають у в’язницю. І цього разу обійшлось. Повертається матрос на село, але не може тут жити з прізвиськом «Бунтівник».
Так з’являється у Прохора думка шукати щастя за океаном. Він покидає Росію. За декілька років об’їздив майже всю Америку і Канаду. Чого тільки не бачив, ким тільки не працював! Врешті-решт їде назад, контрабандисти допомагають йому перейти російський кордон.
Знову війна. Цього разу – Перша світова. Демот воює у складі російської та англійської ескадр. Революцію він зустрів у Шліссельбурзі. …Повернення додому. У рідному селі Прохор Тарасович очолює волосний ревком. Переїжджає на роботу в Проскурів, ховається від переслідувань ворогів Радянської влади. До речі, він був безпартійним.
…Згодом Микола Демот знову зайшов до редакції. Приніс фото батька.
– Сам зробив. 1961-го, за 5 літ до його смерті.
Попросив розповісти про батька. Микола Прохорович знає небагато. Народився Прохор Тарасович 1880 р. у с.Манилівка Хмельницького (колись Чорноострівського) району. Там і помер у квітні 1966-го. Щоправда, з 1936 по 1945 рік родина Демотів мешкала в Маріуполі.
– Якби не виїхали, репресували б тата, – каже нині його син. – Люди і так запитували: «Що Прохор малює?». У 1937-1939-х був би йому кінець. Батько ніби відчував небезпеку, тому і виїхав.
– Ким працював? – перепитує Микола Демот. – Головою, секретарем сільради, головою, бухгалтером колгоспу.
– А писав коли?
– Завжди, пам’ятаю. Особливо взимку. Вікна закривав рядном, запалював трьохлінійку… Рукописи зберігав під замком.
Що примушувало Прохора Демота записувати побачене і почуте? Мабуть, нестримне бажання вчитись. Коли Прохору минуло 6 років, учитель церковно-приходської школи дозволив йому бути на уроках. Тільки й освіти було у Прохора Демота, що «цепеша». Однак із часом селянин оволодів, крім української та російської, ще й польською, англійською та єврейською мовами.
Записував Прохор Тарасович не лише те, що сталось із ним самим. Кров холоне, коли читаєш його оповідки, почуті в роки Великої Вітчизняної війни з вуст людей, які натерпілись від окупації («Людожери», «Помста», «Живий мрець», «Хрестоносці», «Розплата»).
У своєрідних оповідках, а їх майже 130, – історія народу. Без прикрас. Будні межують із трагічним, є і комедійні ситуації. І все ж більше трагічного («Професійне жебрацтво», «Музики на могилі вішальника», «Чиновницький глум», «Чорна зграя», «Скоропадщина» та ін.). Автор був свідком незабутніх подій («Як загинув міноносець 221-й», «Повстання на «Аврорі», «Похорони владивостоцьких революціонерів», «Військово-морський суд», «Суд Лінча»). Самого Прохора Тарасовича в Канаді помилково кидають до в’язниці, але він тікає з неї («За гратами»)…
Безперечно, оповідки подільського селянина (а назвав він свою книжку «Історичні мемуари минулих літ») не повинні залишитись без уваги земляків. Бо, справді, хіба знайдеш де історію народу більш правдиву, більш реалістичну?
Віталій БАБЛЯК.
«Прапор Жовтня», 20 жовтня 1990 р.
«МИР ПОТРІБНИЙ УСІМ», –
кажуть Рольф Гаффнер і Ганс-Дітер Шмідт, робітники з ФРН
На консервному заводі триває напружена робота зі спорудження нового цеху – металолітографії. З його пуском стане можливим виготовляти продукцію в банках без традиційних наклеєних етикеток. Нова технологія забезпечить лакування і літографування білої жерсті, з якої виготовляють тару для продуктів.
– Закінчимо роботи у другому кварталі, – розповідає головний інженер підприємства В.С.Гурін, – виконано вже половину обсягу робіт. Обладнують лінію робітники Чернівецької дільниці Кишинівського пуско-налагоджувального управління. Шеф-монтаж здійснюють фахівці з ФРН.
Нову лінію обладнує фірма «Антон Олерт». Безпосередньо на місці працюють і західнонімецькі наладчики. Першим відпрацював Ганс Хоппе з дочірньої фірми ЛТГ. Він здійснював монтаж сушильних камер і обладнання кінцевих операцій. Невдовзі на заводі з’явиться спеціаліст із монтажу обладнання фотолабораторії. Його змінить колега, який навчатиме наших робітників правильно експлуатувати нову техніку. Потім лінію обкатають вхолосту, згодом – під навантаженням.
Нині на заводі працюють двоє наладчиків із Західної Німеччини – Рольф Гаффнер і Ганс-Дітер Шмідт. Працюють за ущільненим графіком. Вони задоволені роботою радянських колег, характеризують їх як висококваліфікованих робітників. Разом із ними німці здійснюють монтаж лакувального та друкувального обладнання.
На цьому можна було б закінчити коротку розповідь про один з фактів економічного співробітництва між країнами з різним соціальним ладом. Зазначивши, звичайно, чудові відносини між нашими робітниками та їхніми колегами з ФРН. Вони справді дуже дружні.
Однак ставити крапку рано. І ось чому. Захотілось пізнати гостей із чужого нам світу зблизька. Що думають вони, чим живуть, які їхні міркування щодо нашої країни, життя? І тут мені пощастило. Рольф і Ганс виявились чудовими співрозмовниками. Звичайно, через перекладача. Декілька зустрічей за чашкою кави разом із ними та Г.О.Кафльовським (організатор позашкільної роботи середньої школи №1, знавець німецької мови, Григорій Олександрович зустрічає робітників у Москві, проводжає їх у зворотному напрямку) і В.Й.Бердником (мій давній знайомий, нині провідний контролер-ревізор РАПО, Володимир Йосипович, непогано володіючи мовою гостей, часто-густо спільно з ними проводив вечори у вихідні) утвердили мене в цій думці.
Отож, Рольф Гаффнер і Ганс-Дітер Шмідт народились у місті Бітіггайм поблизу Штутгарта (земля Баден-Вюртемберг). Представляють фірму «Майлендер», що входить у «Антон Олерт». Ці фірми, за їхніми словами, добре відомі у світі. Тридцятип’ятилітній Рольф працює 15 років: налагоджував лінії у країнах Скандинавії, в Голландії, Іспанії, Італії, Туреччині, Канаді, Китаї, Філіппінах, Тайвані. Тридцятирічний Ганс працює у фірмі три роки. Це його перша поїздка за кордон.
Р.Гаффнер: Кожна країна має щось своє. Однак у СРСР люди виявились найбільш товариськими і дружніми, ніж будь-де.
Г.Шмідт: Для мене це дуже відповідальна поїздка. Вразили розміри країни, її люди. Вони дуже гостинні.
Г.О.Кафльовський: 16 березня, прилетівши в нашу країну, ці хлопці були буквально приголомшені гостинністю радянських людей. Один приклад: адміністратор московського готелю, звали її Ніна, дізнавшись, що приїхали вони у столицю вперше, не рахуючись із власним часом, цілий день показувала Москву. Тільки тут вони дізнались про такі поняття, як колгосп, радгосп тощо.
В.Й.Бердник: Ганс і Рольф розповідали нещодавно про те коло понять, які вони мали про СРСР. Це буквально таке: «Москва, Київ, Ленінград і… майже все». Був здивований, що не знали мої співрозмовники нічого про своїх письменників Л.Фейхтвангера,
С.Цвейга, Е.М.Ремарка. Побували на концерті рок-групи «Альбом» із Тернополя, вони ніяк не могли повірити, що таку музику грають і у нас. І Рольф, і Ганс були вражені рівнем освіченості наших людей.
«М.С.Горбачова добре знають на Заході, – казали і Ганс, і Рольф, – він користується великою популярністю. Він молодий за віком, однак справедливий керівник. Вітають у нас і його боротьбу з пияцтвом».
Молоді робітники з ФРН не входять у жодну політичну партію, хоч трохи тяжіють до «зелених». Політичний клімат у їхній країні, багаторічний уклад життя виробив у них, як і в мільйонів співвітчизників, гасло: «Робота і дозвілля» (до речі, Р.Гаффнер полюбляє гірськолижний спорт, альпінізм, Г.-Д. Шмідт – плавання). У Західній Німеччині діє закон «берурсфербот» (заборона на професії), коли комуністів не приймають на роботу.
Здавалось би, при такій «аполітичності» в Ганса і Рольфа немає твердих переконань, спільних із нашими. Однак, є. Одне з них – головне – питання миру, найболючіше питання сучасності.
– Ті люди, з якими ми познайомились, хочуть миру і співробітництва.
Так висловився Ганс Шмідт. Із чисто німецькою пунктуальністю.
– Про війну і мови бути не може, – казав Рольф Гаффнер.
…Ми сиділи в затишному кафе «Смотрич». Навколо нас – люди, переважно молоді.
– Подивіться, – обвів рукою співрозмовник, – хіба вони хочуть воювати.
– Маленькі люди не хочуть війни, – продовжив він по хвильці.
«Маленькими» в них вважають людей праці, «великими» – політиків («з ними найбільше клопоту», – посміхнувся Рольф). Обидва робітники вважають, що майбутнє за молоддю, старі люди у них відживають своє, 70-80-річні вже не можуть і не мають права впливати на політику.
Г.О.Кафльовський: Прогулюючись одного разу по місту, вони спинились перед міською Дошкою пошани. «Що це за люди?» – здивовано запитали в мене. Довго пояснював їм, що це наші найкращі робітники, службовці – передовики праці. А вони довго дивувались, що прості люди в СРСР користуються такою шаною. Вперше дізналися вони і про моральні стимули праці.
І про наше місто говорили співрозмовники. Сподобалось воно їм, як і його жителі. Вразили Рольфа і Ганса історичні пам’ятки Старого міста.
Невдовзі ці симпатичні та товариські молоді люди поїдуть до себе на Батьківщину. Поїдуть із найкращими спогадами про нашу країну. Бажатимуть ще не раз відвідати її. А в тих, хто спілкувався з ними, залишиться образ щирих людей праці із Заходу. Чого гріха таїти, раніше було прийнято окарикатурювати їх, подавати у спотвореному вигляді. Звичайно, на основі знайомства з двома-трьома людьми з-за кордону глобальні висновки не робитимемо. Просто залишиться на згадку пам’ятний карб: прості чесні люди, де б не жили вони, завжди знайдуть між собою спільну мову. Особливо нині, коли питання війни і миру стоять так гостро. Світ тісний, планета в нас одна.
Віталій БАБЛЯК.
«Прапор Жовтня», 18 квітня, 1987 р.
Сподобалась стаття?
Love
Sad
