ВІЙСЬКОВОМУ КОМІСАРУ – 70!

Лише сильні фізично та душевно люди можуть присвятити життя військовому ремеслу. Саме таким є мій співрозмовник, військовий комісар об’єднаного військкомату Кам’янця-Подільського (1983-1993 рр.), полковник у відставці Володимир ДЗЮБАК. 22 червня йому виповнюється 70.

НОСИТИ ПОГОНИ – МРІЯ ДИТИНСТВА

Родом Володимир ДЗЮБАК з Вінниччини (с.Морозівка). Найяскравішим спогадом дитинства стало справді доленосне знайомство з Костянтином Савчуком: 

– То був колишній офіцер, який приїхав працювати заступником голови колгоспу. Одягнений у військову форму, він справив на мене незабутнє враження. Я захопився і вирішив стати військовим.  

Після закінчення Казанського артилерійсько-технічного училища, 1963 р., проходив службу в Прикарпатському, Ленінградському і Московському округах. 

1967-1972 рр. запам’яталися навчанням у Московській інженерно-військовій академії ім.Куйбишева, цікавими лекціями та новими друзями-однодумцями. 

– Пам’ятаю участь у військовому параді у День Перемоги на Красній площі. Ми, молоді офіцери, готувалися місяць, – з гордіс­тю каже Володимир Борисович.

15 ГАРНІЗОНІВ ЗА 33 РОКИ

Після закінчення академії йому запропонували посаду військового секретаря наукової академії, але він обрав роботу у військових частинах – 1972 р. їде до Грузії на посаду командира навчальної частини Закавказького військового округу. 

– Наша дивізія під час війни брала участь у боях за Берлін, у яких два воїни стали героями Радянського Союзу, – ділиться спогадами Володимир Борисович. – Частина розташовувалася в горах (2000 м над рівнем моря). Клімат був схожий до українського. Запам’яталися грузинські шашлики із баранини. Я вмію їх готувати, іноді частую рідних та друзів. 

За належну роботу частини Володимир ДЗЮБАК нагороджений орденом «За службу Батьківщині СРСР» ІІІ ступеня. А загалом має два десятки відзнак.

1974-1979 рр. – служить у єдиній у Збройних силах першій інженерній саперній бригаді СРСР, що розташовувалась у Німеччині: 2 роки – як командир батальйону, а згодом – командир понтонно-мостового полку.

– Тут зібралися найкращі офіцери та солдати, мали найновішу військову техніку. Полк нараховував 2,5 тисячі солдатів. Німці поважали і дослухалися до нас, бо війська в Європі на той час були обличчям Радянського Союзу, – каже мій спів­розмовник. 

Запам’яталися зйомки кінофільму «А зорі тут тихі», що відбувалися в Німеччині. Володимир Дзюбак допомагав режисерам облаштовувати декорації та па­нораму. А на згадку в альбомі є спільне фото із актрисою Оленою Драпенко, яка зіграла Лізу Бричкіну. 

ЗАКОХАНИЙ У КАМ’ЯНЕЦЬ

9 місяців він очолював полк Забайкальського військового округу. А 1979 р. Володимира Дзюбака перевели командиром полку в м.Кам’янець-Подільський. До речі, солдати цієї частини стояли від Хмельницького до Чернівців, забезпечуючи вільний прохід олімпійського вогню 1980 р. 

1983 р. Володимира Дзюбака призначили військовим комісаром об’єднаного військкомату м.Кам’янець-Подільський, де він працював 10 років. 

– Мене висували в академію Генштабу, але я обрав військкомат. Кам’янець припав до душі, тут освоївся і вирішив залишитися, – зізнається Володимир Борисович.

За час його роботи 15 тисяч юнаків було призвано до лав армії. Опікувався проблемами афганців та чорнобильців. Спільно з відомими кам’янецькими керів­никами тих років Олександром Лєсовим, Володимиром Козловим і Володимиром Криловим забезпечили житлом 16 афган­ців та чорнобильців. 

Найважчим під час виконання обов’яз­ків військового комісара вважає завдання із доставки «Вантажу-200»:

– «Чорні тюльпани» (літаки АН-12) розвозили цинкові труни (так званий «вантаж-200») по всьому Союзу. Найскладнішим було повідомити батькам, що син загинув. Я приходжу в квартиру, бачу батьків, які кажуть: «Ваня написав, що за тиждень приїде. Чекаємо». А мені доводилося казати, що труна з тілом їхнього сина в машині під під’їздом. Таких випадків було 16.

Володимир Дзюбак віддав армії 33 роки життя. Коли настали скрутні роки перебудови, пішов у відставку.  

ВДОМА НЕ СИДИТЬСЯ

Ще будучи у військовому строю, він захопився дизайном. А коли вийшов на пенсію, розпочав підприємницьку діяль­ність у цьому напрямку. Автор інтер’єрів школи-інтернату №2, К-ПЕМЗу, деяких місцевих закладів громадського харчування. В останні 10 років творив на Уралі, в м.Єкатеринбург. 

І нині Володимир Борисович не сидить без діла. Вже 3 роки очолює ГО «Кам’янецький тролейбус», яка опікується питаннями будівництва тролейбусної лінії в місті, запровадження електроавтобусів, нових автобусів. Двічі на тиждень збираються однодумці, проводять спільні зу­стрічі із представниками місцевої влади. До речі, Володимир Борисович двічі обирався депутатом міської ради 1983 та 1990 рр., був членом депутатської комісії з приватизації. 1994 р. балотувався у нардепи. Тож досвід роботи стає в нагоді й нині. 

З ПЕРШИХ ВУСТ

– Володимире Борисовичу, що Вас хвилює у соціально-політичному житті країни? 

– В останні роки ми по-іншому спри­й­маємо День Перемоги. Досі пам’ятаю розповіді учасників війни, з якими пас худобу. Хтось був без руки, хтось – без ноги. Пізніше про лихоліття війни розповідав мій наставник Василь Широков. Болить і те, що Радянську армію зламали, а іншої, як на мене, так і не збудували. Ми майже не отримуємо військової техніки. Під час служби в Німеччині на за­прошення командира авіаційної дивізії спостерігав, як приймали  літаки. Коли перед нами в перших променях сонця постали 50 новесеньких літаків, враження були неповторними. А нині що маємо?   

– Ви були вимогливим керівником?

– Так, але дипломатичним. Владою потрібно правильно розпоряджатися. Пам’ятаю, коли був командиром полку в Кам’янці-Подільському, солдати не наважувалися вітатися. Лише один набрався сміливості й віддав честь. Наступного дня перед 1,5-тисячним полком оголосив йому відпустку на 10 діб. Після цього всі ходили й віталися. 

– Володимире Борисовичу, розкажіть про свою родину.

– Маю доньку Людмилу, яка займається дизайном суконь, та сина Олександра – він працює менеджером з продажу малої механізації. Радію 16-річному онуку Роману та 5-річній онучці Олександрі. 

– Ви – суворий батько?

– Суворий, міг нагримати на дітей. Багато часу проводив на роботі, нині присвячую себе онукам. З Романом бачуся частенько, переглядаємо футбольні мат­чі, вболіваємо за київське «Динамо». Я теж колись грав у футбол. Онука, коли приїжджає із Хмельницького, додає сил та наснаги. 

– Як проводите вільний час?

– На дачі у Великій Слобідці. Доглядаю кроликів, курей, вирощую городину. 

– Маєте хобі?

– Полюбляю рибалити із друзями Володимиром Ревуцьким, Олегом Горностаєм, Віталієм Янковським, Василем Печенюком. 

– Про що мрієте?

– Аби люди стали добрішими, милосерднішими один до одного, і щоб кожен знайшов своє місце в цьому непростому світі.