А БУДЗЕЙ НА ДЕМБЕЛЬ НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ!
Його репутація настільки бездоганна, що його давно пора злегка… скомпрометувати. Погодьтеся, пасує цьому аксакалу кам’янецької журналістики, завзятому досліднику історії Кам’янця-Подільського, поетові в душі й на папері Олегові БУДЗЕЮ товариство юних і чарівних колег-журналісток!
Ми звикли бачити його за книгами чи комп’ютерним монітором, зануреного в свою працю, десь байдужого до мирської суєти, однак – у душі його все ще буяє поезія, а в примружених очах – молодечий запал. Та й чи дивина – 14 січня нашому Олегу Васильовичу виповнюється всього 60!
Останніми роками він, математик за освітою, не на жарт захопився дослідженням і популяризацією історії Кам’янця, чим справедливо заслужив репутацію гуру кам’янцезнавства. А от ми вирішили, скориставшись службовим становищем, дослідити самого Олега Будзея. На наукову монографію, звісно, не претендуємо, але сподіваємось, що ця науково-популярна розвідка задовольнить вашу цікавість.
ЯК БУДЗЕЙ НЕ ЛЮБИВ ІСТОРІЇ
– Олеже Васильовичу, сьогодні Ви – журналіст, краєзнавець, поет, однак в юнацтві спершу пов’язали життєвий шлях із математикою. Чому?
– Ну, в 4-5-х класах я хотів бути географом, у 7-8-му – хіміком, навіть брав участь в обласній олімпіаді з хімії. Але коли почалась органічна хімія – інтерес до цього предмету зник. До того ж вступати на навчання в інше місто можливості не було, тому вибір впав на Кам’янець і фізмат.
А от історія, як не дивно, у школі мені найбільше не подобалась, вона важко мені давалась. Коли вивчав хімію чи математику, то малював якісь схеми, але історія у схеми не завжди вкладалася.
– Тобто, системне мислення іноді заважає?
– Ну, мабуть, системне мислення не давало мені вникнути в історію. Мова, література йшли нормально, дуже любив книги, писав вірші. Навіть поему про революцію написав російською мовою. Але це ті предмети, з яких у мене були четвірки в атестаті…
– До речі, Ви раніше багато публікували свої вірші в газетах, навіть видали власну поетичну збірку. Чи є тепер місце поезії в житті?
– Ну, так, у мене є блокнот, і я записую туди якісь рядки. Але не ризикнув стати поетом – це страшна річ. Це богемне життя, яке живить поета і яке його знищує. Ви подивіться на будь-якого великого поета: Пушкіна, Лермонтова, Блока, Маяковського, Єсеніна, того ж самого Тичину – хоч він і довге життя прожив, але яке те життя було!..
– Олеже Васильовичу, а як Ви прийшли у журналістику?
– Через вісім років роботи в школі, куди я потрапив після фізмату, пішов працювати програмістом у ПКБ АСУ. Але ще працюючи на Вінниччині, я писав вірші, брав участь у літературній студії в Хмільнику.
В місцевій газеті «Червоний Прапор» було надруковано мою велику добірку віршів зі вступним словом і фото. Цій газеті був потрібний журналіст, і вони зацікавились моєю кандидатурою. Щоправда, тоді не склалось, але прихід у журналістику, схоже, був лише питанням часу.
Я працював у ПКБ на великих електронно-обчислювальних машинах, навіть отримав пропозицію працювати системним програмістом на «кабельному». Але тут розпочався перехід на малі машини, з якими я був не такий сильний. Плюс у Кам’янці активізувався Народний рух України, мене обрали депутатом міськради – і життя повернуло в інше русло. До того ж я вже публікувався в «Прапорі Жовтня» (це були статті про ПКБ) і, врешті, був редактором стінгазети ПКБ АСУ.
І ось ми як депутати 1990 року створили власну газету міськради – «Кам’янець-Подільський вісник». Фактично я був одним із сотні її засновників. Редактором обрали Івана Покотила, з яким я був знайомий, і чорт мене смикнув попроситися до нього на роботу. Він скептично до цього поставився, але погодився, і з 1 грудня 1990 року я почав працювати в газеті.
– Тож старт Вам дала стінгазета ПКБ АСУ? А в яких газетах іще працювали?
– Із шести видань, які регулярно виходять нині в Кам’янці, я в п’яти публікувався, в чотирьох – працював, у трьох – був співзасновником: як депутат – у «Вісника», потім – «Подолянина», а для наймолодшого кам’янецького видання, співзасновником якого недовго був торік, навіть придумав ключову частину назви.
– Ви постійно мігрували з газети в газету, з «Подолянина» двічі йшли і двічі поверталися. Які причини такої непостійності?
– Напевно, питання реалізації. Подивіться на біографію будь-якого відомого музиканта – за його плечима завжди декілька гуртів, власні проекти тощо.
– В певний час Ви були дуже активні в політиці й писали багато гострих статей на цю тему, тепер її уникаєте. Це принцип, чи просто політика перестала Вас цікавити?
– Політика – це гра, і, мабуть, у певний момент ця гра мені стала нецікавою. Політика мене цікавила тоді, коли існував Радянський Союз і з’явилась така свіжа струя, як Рух, яка дуже мене захопила. Рух тоді ще був громадською організацією, і я з нього вийшов, коли він ще не став політичною партією, та й узагалі за своє життя не був членом жодної партії.
Ще коли прийшов працювати у «Вісник», ми з Іваном Покотилом і Віталієм Мацьком домовились так: вони виходять із Компартії, я – із Руху (хоча на той момент очолював міськрайонний осередок), і надалі члени редакції не будуть пов’язані з жодними політичними структурами. Оскільки я – досі журналіст, то дотримуюсь цього правила.
А крім того, на сьогодні не бачу жодної політичної партії, в яку б хотілося вступити, яка б була створена не під лідера, а під якусь ідею. Мені особисто, наприклад, близькі комуністичні ідеї, і колись навіть вийшла моя стаття у «Віснику», на першій сторінці, «Мрію стати комуністом». Але ж я ніколи не вступлю в теперішню Комуністичну партію.
– Ви нерідко друкувалися під псевдонімами. Чому, якщо не секрет?
– В радянські часи було заборонено друкувати два матеріали в одному номері під своїм прізвищем, тому в кожного журналіста було декілька псевдонімів. Траплялись навіть парадокси: 1987 року в мене в літературному випуску «Прапора Жовтня» йшли три поетичні публікації. Центральна пішла за моїм підписом, друга – за підписом «Андрій Іриненко», а третя – здається, «О.Василів» чи щось таке.
І коли ми почали працювати у «Віснику», то поламали цю традицію, і вже з першого номера кожен підписував усі матеріали власним іменем. Та коли «Вісник» очолив Віталій Бабляк, котрий пропрацював у компартійній пресі, він знову став вимагати, щоб не з’являлося більше одного матеріалу за одним підписом.
– Олеже Васильовичу, ким був для Вас Віталій Петрович?
– Наші стосунки гойдалися, як на терезах. Ми спочатку були по різні боки барикад. Його статті як критика Руху друкувалися в «Прапорі Жовтня», і коли він прийшов в.о. редактора «Вісника», я його не сприйняв. Він мене також. Проте в якийсь момент ми зблизились, він запропонував перейти на «ти», і коли стала вакантною посада відповідального секретаря газети, Віталій Петрович запропонував її мені. Це була найтісніша наша спайка. Конфлікт «Вісника» з владою почався якраз із моїх гострих публікацій про Аносова, міськраду, виконком. При заснуванні «Подолянина» я став правою рукою Бабляка – його заступником. На той момент ми були добрими друзями.
Однак коли я, вже будучи на посаді редактора «Вісника», вступив у полеміку на шпальтах газети щодо перегину «Подолянина» в критиці Кучера, Віталій Петрович подав на мене до суду. Щоправда, невдовзі позов забрав.
Наступне наше зближення відбулось, коли я після «Вісника» працював у «Фортеці» і видавав збірочки «Кам’янець у червні», «Кам’янець у липні» тощо. Мені було потрібне фото Тонкочеєва, і, десь навіть себе переступивши, я прийшов до Бабляка. «Подолянин» надрукував інформацію про вихід цих книжок, Віталій Петрович написав про мене статтю «Брокгауз із Підзамча», і ми відновили спілкування. На 50-річний ювілей головному редактору «Подолянина» я подарував «12 стульев» Ільфа і Петрова у повному варіанті, без купюр – це улюблена книга Віталія Петровича.
Коли вирішив піти з «Фортеці», я не просився до нього на роботу. Але одна майже випадкова розмова закінчилася словами: «Олег, я для тебе розбухав штат і пропоную тобі посаду редактора відділу пропаганди історії та культури Кам’янеччини». І ось ці десять років, до моменту раптової смерті Віталія Бабляка у травні 2011 року, були найбільш рівними у наших стосунках. Ті умови, які він мені запропонував, і той комфорт дуже багато значили. І якраз за ці десять років у «Подолянині» і сформувалось те ім’я, яке я тепер маю.
БУДЗЕЙ ЯК БРЕНД
– Справді, Будзей – це вже бренд. Як він на Вас працює?
– До мене тепер частіше звертаються, багато книг дарують. Коли люди хочуть про щось дізнатися чи, навпаки, повідомити якусь інформацію, їм радять: «Зверніться до Будзея», і так складалися контакти. Так само на мене вийшли із львівського видавництва з пропозицією написати книгу «Вулицями Кам’янця-Подільського» – саме завдяки тому, що вже були публікації в «Подолянині».
– А пам’ятаєте, яка історична тема захопила Вас уперше?
– Пригадується, під час відпустки мені на очі потрапила книга про Кам’янець – одна з тих, що видавались у 60-70-ті роки. Мене зацікавило те, які відомі люди пов’язані з Кам’янцем. Я захопився, виписав імена, почав вивчати дати: що і коли відбувалося в Кам’янці. Ще без комп’ютера, на картках я почав складати своєрідний каталог імен і дат, перерив підшивки «Прапора Жовтня», і так пішло.
А до написання першої історичної статті мене наштовхнули слова з вірша Лесі Українки «Красо України – Подолля», які, як тоді вважалося, стосувались нашого краю. Мені захотілось достеменно дізнатися, яку саме місцевість вона мала на увазі. Я взяв на озброєння вірші циклу «Подорож до моря», книгу-літопис її життя, іншу літературу й дослідив точний маршрут поетеси. І з’ясувалося, що ті крилаті слова стосувались, на жаль, не Кам’янеччини, а Вінниччини, в наших краях вона ніколи не була. Так само ніколи Леся Українка не називала Кам’янець «Квіткою на камені».
Я написав статтю «Їхала дівчина до моря» у 1998 р., але новий редактор «Вісника» її забракував. З часом я її все ж таки видав, і не раз: у «Моїй газеті», в журналі «Перспективи» і, врешті, в «Подолянині», у рубриці «Ім’я на мапі міста», коли писав про вулицю Лесі Українки.
– А яка публікація є Вашою улюбленою?
– Це серія з десяти публікацій в «Подолянині» – «Звідкіля ти, Кам’янцю?», надрукована в травні-липні 2009 року. А ще стаття про першого редактора 
першого «Подолянина» Бориса Плеського. Цікава вона тим, що на рівному місці в процесі дослідження вдалося накопати багато несподіваних і цікавих фактів. Відчув себе майже детективом! Публікація увійшла до нещодавно виданої книги «Подолянин: Ми пишемо історію».
– Олеже Васильовичу, в ювілейному інтерв’ю до 50-річчя Ви розповідали про мрію видати енциклопедію Кам’янця-Подільського. Минув час, вийшла Ваша книга «Вулицями Кам’янця-Подільського», а як справи з енциклопедією?
– Ця мрія все ще не реалізована. Щоб видати таку енциклопедію, потрібен хороший колектив, адже це дуже серйозна робота. Це питання вже двічі включалося в план роботи місцевої організації Національної спілки краєзнавців України, але до справи так і не доходить – кошти, і все таке. Але все робиться, якщо є хоча б один ентузіаст.
– Ну, Ваш ентузіазм уже декілька років «на громадських засадах» працює на Вікіпедію: практично вся інформація на цьому Інтернет-ресурсі, що стосується Кам’янця і кам’янчан, – Ваших рук справа. На жаль, авторство там не вказується…
– Чому ж ні? До кожної статті є вгорі кнопочка «Історія», клацнувши на яку, можна побачити ніки всіх людей, що її створювали та редагували. Під ніком «OlegB» якраз і є всі мої статті та редагування.
– На сьогодні видано вже багато різних книг про Кам’янець. Якої все ж таки, на Вашу думку, бракує?
– Не вистачає книги, де б нормальною мовою було описане кам’янецьке життя. От цього року вийшли три потужні книги про Кам’янець: фотоальбом 
«Кам’янець крізь віки» – але там мало інформації. Книги Петрова і Пламеницької – це наукові монографії. А от такої книги, де б цікаво і доступно висвітлювалась історія міста, життя його людей, – досі нема.
В принципі, моя «Вулицями Кам’янця-Подільського» – це вже книга для читання, вона написана на грунтовній науковій базі, але популярно, образно. Однак у цій книзі акцент зроблено на історію вулиць і будинків. А хочеться ще цілу серію книг, які б показували різні аспекти життя міста, як, скажімо, «Кам’янець і кіно», «Кам’янець і спорт» тощо.
– Який історичний період для Вас найцікавіший?
– Як досліднику, мені найцікавіше ХІХ століття, тому що є багато джерел і є в чому копатися. Щодо більш давніх часів, то джерел обмаль, і щось реально говорити про життя того Кам’янця дуже важко. А от у ХІХ столітті, з 1838 р., почали виходити «Подольские губернские ведомости», тобто почала день за днем записуватись історія Кам’янця. А потім з’явилися «Подольские епархиальніе ведомости», інші газети. Цей період мені як досліднику найбільше зрозумілий і цікавий.
А от у мене особисто є особливий сентимент до 1960-х років, це мій улюблений час. Він повністю припадає на моє навчання в школі (1960-1970 роки). Це був час надій, і навіть не тому, що Хрущов оголосив, ніби ми будемо жити при комунізмі. Але то була «відлига», яка дала поштовх розвитку творчих сил – легендарних «шістдесятників». Для мене дуже багато всього пов’язано з тими роками, тому хочеться написати про них спогади.
ЯК ГАРТУВАВСЯ БУДЗЕЙ
– Кажуть, що за спиною успішного чоловіка завжди стоїть гарна жінка. Віталій Петрович називав Вашу дружину Надією Костянтинівною…
– Не буду з цим сперечатися (сміється).
– У Вас із дружиною однакові імена: Ви – Олег Васильович, вона – Ольга Віталіївна. Трапляються через це курйози?
– Курйози почалися навіть раніше. Коли я щойно закінчив інститут і неодружений поїхав на Старосинявщину працювати перший рік у школі, мені традиційно вручили «Педагогічну поему» Макаренка, але підписали її чомусь «Ользі Василівні Будзей», і навіть трудову книжку мені виписали на «Ольгу Василівну», тому потім довелось оформляти по-новому. Можна вважати, то було пророцтво (сміється).
– Вибачте за болісне запитання, але, наскільки відомо, у Вашому житті не дуже добра ситуація склалася з батьками…
– Скажемо так, я виріс без батьків при живих батьках. Вийшло так, що батько захворів на туберкульоз. Він вилікувався, але мама, під впливом своєї матері, покинула його. Я був тоді зовсім маленьким. Знаю, що батько здалеку слідкував за мною, але я його більше ніколи не бачив.
А мамі, вчительці за освітою, запропонували роботу в Панівцях. Вона зустріла іншого чоловіка, вийшла заміж, народила сина і залишилась жити там, а я – з бабусею, на Підзамчі. Через вітчима ми не могли часто бачитись. Коли вчився на першому курсі інституту, в бабусі пенсія 48 карбованців, у мене стипендія – 28, на це й жили. Звичайно, мама трохи допомагала, давала гроші на одяг, на книжки. Проте я ні на батька, ні на матір зла не тримаю – так склались обставини…
– Ця сімейна ситуація вплинува на Ваш характер?
– Безумовно. Є три координати, що визначають людину: батько, мати і місце народження. На мене, мабуть, дуже вплинуло моє місце народження – Підзамче. Я живу на вулиці Кіргізова – тій самій, на якій останні роки життя провів Сіцінський. Можливо, цей збіг якось на мене вплинув. А з іншого боку, мені як маленькому чоловіку постійно потрібно було щось доводити в житті, добиватися, пробиватися, адже я не мав жодної підтримки. Змалку звик розраховувати тільки на власну голову, і, напевно, це сформувало мій характер.
– У Вас є дорослі вже син і донька. Хтось із них часом не виявив бажання піти Вашою стежкою?
– Ні, у кожного з них своя стезя. Син Андрій – чудовий художник і музикант, сам мелодії пише, робить аранжування. Донька ще себе шукає. Вона теж проявляє фантазію, робить гарні букети з цукерок, і навіть комерційна жилка в неї є. Можливо, з часом матиме і власну справу.
– Дозвольте поцікавитись. От Ви завжди в роботі, в історичних дослідженнях. А чи є в Олега Будзея хист до кулінарії?
– Ну, я готував і борщ, і каші, коли доводилось, та особливої схильності до кулінарії нема. Колись, як почав виходити додаток до «Комсомольской правды» «Собеседник», там був рецепт, як приготувати людську страву з магазинних пельменів, коли вони злиплися (сміється). І я тоді спеціально купив пельмені й приготував це блюдо. То був, мабуть, єдиний кулінарний порив з мого боку.
– Про що Ви сьогодні мрієте?
– Мрію, щоб іще якісь цікаві знахідки підверталися й приносили мені радість… Мрію побачити гарну кам’янецьку газету. Свого часу я постійно купував львівський «Експрес» – оце був для мене ідеал газети, яку від першої до останньої сторінки цікаво читати. На жаль, у Кам’янці поки не бачу жодної газети, включаючи й «Подолянин», яку б хотілося читати так, як «Експрес».
– Наші читачі, дізнавшись про Ваші 60 років, поставлять запитання: чи йде Олег Будзей на пенсію, чи все ж таки можна розраховувати на появу Ваших статей у «Подолянині»?
– Абсолютно гарантовано, що й надалі будуть виходити мої статті у «Подолянині», тому що мені цікаво копатися в історії, а «викопавши» щось, цікаво поділитися, і не лише в Інтернеті, а й у друкованому виданні. А єдине видання в Кам’янці, де приємно надрукуватися, і де воно масово піде, – це «Подолянин».
З ДОСЬЄ. Олег Будзей народився 14 січня 1953 р. на Підзамчі. 1970 р. закінчив СШ №1, 1974 р. – фізмат Кам’янець-Подільського педінституту. Працював учителем математики в сільських школах Хмельницької та Вінницької областей (1974-1982 рр.), пізніше – у Кам’янець-Подільському ПКБ АСУ програмістом, старшим програмістом, завідувачем бюро системного математичного забезпечення (1982-1990 рр.).
З 1 грудня 1990 р. працює в кам’янецькій пресі: газеті міської ради «Кам’янець-Подільський вісник»; з 4 грудня 1992 р. – у приватній газеті «Подолянин»; з 20 грудня 1994 р. очолював «Кам’янець-Подільський вісник»; 1999 р. – на посаді літературного редактора у приватному поліграфічному підприємстві «Художньо-виробничі майстерні імені Гагенмейстера»; 2000-2001 рр. – у газеті «Фортеця», з 24 жовтня 2001 р. – редактор відділу пропаганди історії та культури Кам’янеччини в газеті «Подолянин».
Автор науково-популярної книги «Вулицями Кам’янця-Подільського» (Львів, 2005 р.), упорядник хронологічно-біографічних довідників «Кам’янець у червні», «Кам’янець у липні», «Кам’янець у серпні», «Кам’янець у вересні» (2001 р.). Автор збірки віршів «З архіву душі» (Кам’янець-Подільський, 2000 р.). Упорядник видання «Подолянин: Ми пишемо історію» (2012 р.).
Обирався депутатом Кам’янець-Подільської міськради (1990 р.). З 2009 р. – член Національної спілки краєзнавців України.
Одружений, має сина Андрія і доньку Ірину, тішиться онукою Оленкою.