КОЛИ СЕРЦЕ ПРАЦЮЄ НАПОВНУ

Усміхнений, завжди в русі, завідувач неврологічного відділення міської лікарні Юрій СКРИНЧУК навіть під час відпочинку говорить про роботу. Це й не дивно, бо медицині присвятив усе життя. Мало того, його дружина Тетяна – лікар-фтизіатр, а донька Наталія – молодий невропатолог, тому в родині Скринчуків медичні теми не переводяться.

– Відверто кажучи, не люблю публічності, але ж «ПОДОЛЯНИНУ» хіба відмовиш? – скромно відповідає Юрій Леонідович і запрошує до свого компактного кабінету, де є місце лише для найнеобхіднішого: письмового столу, двох стільців, шафи та дивана.

У ТАЛАНОВИТОГО БАТЬКА Й СИНИ ТАЛАНОВИТІ

Народився майбутній лікар на Чемеровеччині, у с.Теремківці, але згодом родина Скринчуків оселилася в с.Юрківці. З теплотою та шаною Юрій Леонідович розповідає про батьків:

– Мати Майя Михайлівна працювала медсестрою. Була чуйною до пацієнтів, а вдома всі клопоти лягали на її тендітні плечі. Адже батько Леонід Юрійович, як пригадую, практично весь час був на роботі. Він 5 років працював головним зоотехніком колгоспу ім.Котовського, який спеціалізувався на виробництві яловичини, а наступні три десятиліття – головою правління колгоспу в селищі Чемерівці та головою агрофірми «Україна». Як починалися жнива, батько йшов на роботу ще вдосвіта, коли я і брат Олег ще спали, а повертався пізно – ми вже спали. Однак, незважаючи на перенасичений робочий графік, він знаходив час для виховання синів і відпочинку з родиною. Й досі зі спогадів виринають спільні сімейні поїздки на природу; як батько брав відгули на два дні, аби відвезти нас на море; як брав нас, синів, у поле, саджав за кермо машини і вчив керувати…

…Батько нашого ювіляра Леонід Юрійович був поважною та шанованою людиною на Хмельниччині, носив звання заслуженого працівника сільського господарства УРСР, отримав звання Героя Соціалістичної праці. Його рідні пам’ятають, як далекого 1987 р. в Москві під оплески тисячі людей Леонід Юрійович отримував нагороду. Згодом цю подію пишно відзначили в колі рідних, друзів і колег. А загалом сини пишаються та свято бережуть відзнаки й нагороди батька: два ордени Леніна, ордени Трудового Червоного Прапора й «Знак Пошани» та з десяток медалей. Також Леонід Юрійович був депутатом Верховної Ради Української РСР 11-го скликання.

Нині ж справу його життя продовжив молодший син Олег.

Гортаючи сторінки дитинства, Юрій Леонідович згадує, як ганяв у футбол із однолітками, займався бігом на далекі дистанції, а ще залюбки ставав на лижі. До речі, це захоплення має й донині.

НА ПЕРЕДОВІЙ БОРОТЬБИ ЗІ СМЕРТНІСТЮ

Ще з дитячих літ ювіляр мріяв присвятити своє життя, як і його дядько, медицині. Тож після закінчення школи, 1981 р., вступив до Тернопільського медінституту (нині – медуніверситет). Загалом студентське життя минуло за книгами. Хоча подарунком долі у цей час стало знайомство із майбутньою дружиною Тетяною.

– Ми – однолітки, познайомилися на І курсі, а вже через 5 років побралися. Я щасливий, що вже понад два десятиліття живемо душа в душу, бо в кожній родині обов’язково мають бути кохання, взаєморозуміння, взаємодопомога, спільні теми й захоплення. Не пам’ятаю, коли ми серйозно сварилися. Якщо й трапляються непорозуміння, то вже через годину телефоную Тетяні. Та й впродовж робочого дня можемо зателефонувати один одному, але, зазвичай, лише по роботі, – ділиться особистим Юрій Леонідович.

Інтернатуру проходив у Хмельницькому, обравши спеціалізацію «Неврологія». Його наставником, котрий допоміг не лише стати на ноги, а й прищепив любов до обраної професії, був завідувач обласного неврологічного відділення Володимир ДАЦЮК.

З 1988 р. молода родина лікарів Скринчуків осіла у древньому Кам’янці.

– У Кам’янці-Подільському неврологічна школа завжди була сильною. Тут працювали метри медицини Микола РИБАК і Людмила ЛЯХОВА. Я їм вдячний за те, що вони добре прийняли мене, молодого лікаря, і з радістю передавали свої знання та досвід. На жаль, Людмила Глібівна відійшла у вічність. А от із Миколою Онуфрійовичем ми хоч зрідка зустрічаємося, – розповідає співрозмовник.

Коли Юрій Леонідович робив перші кар’єрні кроки в Кам’янці-Подільському, тут функціонували два неврологічні відділення: в міській лікарні та медсанчастині, що розташовувалась

на вул.Івана Франка. 1993 р. їх об’єднали, а 2003 р. вже єдине неврологічне відділення змінило місце прописки.

2000 р. Юрій Скринчук очолив неврологічне відділення, де наразі, крім нього, людські життя рятують ще півсотні медпрацівників. Відділення налічує 40 неврологічних і 20 наркологічних ліжок.

– Мені доводилося працювати при різних колективах і з усіма таланило, – розповідає він. – Разом з колегами ми переймали досвід один одного й завжди знаходили спільну мову. А це головне, бо відділення в нас складне. Більшість хворих – після інсульту, тому потребують особливого догляду та піклування. І я вдячний колегам за те, що вони в мене є. А якщо виникають проблеми, ми спільно їх долаємо. Крім мене, у відділенні працюють лікарі-невропатологи Василь Семенюк та Ірина Василик, а також лікар-нарколог Іван Гуменюк. Фаховий рівень підвищую на тематичних семінарах і міжнародних конференціях. Зокрема, побував на конференціях та з’їздах у Харкові, Ужгороді, Одесі, Києві, АР Крим, а також Туреччині, Кіпрі. На жаль, останнім часом більшість семінарів нагадують рекламні кампанії різних фармакологічних фірм, тому ретельно обираю, перш ніж вирушити по порцію нових знань і досвіду. Хотілося би поїхати на європейські конференції, однак це коштує великих грошей, та й, крім цього, гостро відчуваю мовний бар’єр. Тому обираю заходи, де є перекладачі, а молоді даю настанови вчити іноземну мову, бо в житті вона обов’язково знадобиться.

– Юрію Леонідовичу, хвороби серцево-судинної системи в сучасному світі, в тому числі й Україні, називають проблемою номер один. Зокрема, інсульти та ішемічні хвороби серця щороку відбирають життя тисяч українців. Як можна побороти цих підступних ворогів?

– За смертністю перше місце посідають серцево-судинні хвороби, а от за інвалідизацією – саме інсульти. Загалом показник смертності через серцево-судинні недуги завжди був високим у всьому світі. Доведено, що контроль гіпертонічної хвороби, відмова від куріння, дієта, нормалізація ваги тіла, помірні фізичні навантаження значно зменшують ризик виникнення інсультів.

Потрібно регулярно вимірювати артеріальний тиск. Якщо він підвищений, варто звернутися до лікаря, а не пити таблетки, які «прописали» рідні чи сусіди. Для прикладу, в США за 10 років дії програми боротьби з гіпертонією кількість інсультів зменшилася на 48-50%. В Україні теж уже 2 роки реалізується проект, відповідно до якого гіпертоніки мають можливість за рецептом лікаря дешевше купувати ліки. Сподіваємося, що й у нас інсульти вдасться знизити на 45%.

Також інсульту сприяють надмірна вага, високий холестерин у крові, адже виникають атеросклеротичні бляшки на судинах. Якщо є серйозні захворювання, як-от цукровий діабет, потрібно адекватно їх лікувати. Кам’янчани мають позбутися шкідливих звичок: куріння, надмірного вживання алкоголю. Вважаю, що біл-борди не місце для реклами алкоголю чи цигарок, там має бути пропаганда здорового способу життя. І хоча генетика теж впливає на виникнення інсульту, однак більшість факторів залежать саме від нас і навколишнього середовища.

– Побутує думка, що інсульт молодшає. Чи справді це так, і чи вистачає ліжок, які є у відділенні?

– Чим старша людина, тим більша ймовірність виникнення інсульту. Але оскільки молодшають гіпертонія й цукровий діабет, то відповідно й молодшають інсульти. Важко говорити про середній вік хворих на інсульт, оскільки така статистика не велася. З 1 січня 2014 року вводиться централізований реєстр хворих, що перенесли інсульт. Як би не було моторошно, але ця підступна хвороба не шкодує навіть немовлят. Зазвичай на неї нездужають діти із вродженими патологіями чи захворюваннями, що провокують інсульт, як-от патологія крові, судин тощо. До мене звертаються дорослі, котрі в 12-18-річному віці перенесли інсульт, а нині заліковують його наслідки.

Щодо кількості ліжок, то, в принципі, їх вистачає. Хоча хворих і не поменшало, однак ті, хто не потребує цілодобового медичного піклування, отримують фахову допомогу в умовах денного стаціонару чи амбулаторіях. Тому говорити про збільшення кількості ліжок недоцільно.

Є інша проблема.

– Яка саме?

– Куди дівати пацієнтів, у яких минув гострий період. У місті та й області немає реабілітаційних ліжок чи відділень. Тобто, хворий, у якого закінчився гострий період інсульту, і який зазвичай має неврологічні дефекти (не працюють рука та нога), потребує особливого догляду. Зазвичай, усі ці клопоти лягають на плечі рідних. У той час, як у європейських країнах є реабілітаційні центри із сучасним обладнанням і кваліфікованими спеціалістами, завдяки яким пацієнт швидко встає на ноги. На жаль, в Україні діють лише декілька таких центрів, і всі вони приватні, де доба перебування коштує близько 3 тис.грн.

Крім цього, санаторії та наш центр «Довголіття» не беруть хворих, які не здатні самостійно пересуватися.

Ще однією болючою проблемою є забезпечення відділення необхідним медобладнанням. Держава мало допомагає в цьому, а благодійників, котрі б витягнули з кишені мільйони, бракує. В лікарні немає комп’ютерного томографа, хоча є він у приватних клініках. Але не кожному хворому по кишені пройти обстеження, за яке потрібно сплатити 500-700 грн.

ПРО СПРАВИ ДЕПУТАТСЬКІ, ХОБІ ТА МРІЮ

Окремою віхою в біографії Юрія Леонідовича є депутатська діяльність. Двічі кам’янчани довіряли йому й обирали депутатом міськради: у 1998-2002 та 2002-2006 роках.

Й хоча, як стверджує Юрій Леонідович, втілити в життя все заплановане не вдалося, однак набутий досвід і нині допомагає в житті.

– Був молодим, енергійним, – ділиться спогадами колишній депутат. – Однозначно, коли лише отримав депутатський мандат, хотілося дуже багато чого зробити. Адже коли жителі довірили тобі владу, то гадаєш, що зможеш усе перевернути і змінити. На жаль, у житті так не буває. Тоді медицині прописали реформи, які тривають і досі. Й хоча на 80% не вдалося втілити в життя запланованих проектів, однак зовсім не шкодую, що займався політикою. Останніми роками мені теж пропонували балотуватися, проте не хотів займатися політикою. Хоча й добре пам’ятаю відомий вислів: «Якщо ти не займаєшся політикою, то політика займеться тобою»…

– Юрію Леонідовичу, незважаючи на складну роботу, якій сповна віддаєтеся, Ви випромінюєте оптимізм. Де черпаєте натхнення?

– Більшість часу проводжу на роботі, або ж говорю про неї. Навіть коли зустрічаюся із друзями-медиками, домовляємося: «Про роботу – ані слова». Однак уже за півгодини активно обговорюємо медичні теми. А надихає мене катання на лижах і милування карпатськими краєвидами. Такий відпочинок додає оптимізму, дозволяє розслабитися й наковтатися адреналіну. Щороку із родиною чи друзями вирушаємо до Карпат. Нещодавно два дні провів на Буковелі. Також пощастило випробувати й австрійські траси.

– А ще які захоплення маєте?

– Вже понад два десятиліття ходжу на полювання, а в останні роки полюбляю посидіти із вудкою.

– Ваша найбільша здобич?

– Крім зайця, більшої дичини самотужки вполювати не вдалося. А на полювання ходжу не обов’язково по дичину, а щоб пройтися, подихати свіжим повітрям. Для великої дичини потрібен досвід, я ж виходжу з рушницею разів 2-3 на рік. Звісно, коли бачиш дичину, і вона від тебе тікає, з’являється азарт і відбувається викид адреналіну. Але мені приємно просто пройтися лісом. Та й, відверто кажучи, більшість моїх пострілів не потрапляють у ціль, і це нормально (сміється).

– А хто готує впольоване?

– Сам. Взагалі люблю готувати ще зі студентських років. Коли є вільний час, допомагаю дружині на кухні. А ось дичину (зайця, кабана, косулю) однозначно готую лише за рецептами, які мисливці передають з покоління в покоління, або ж черпаю інформацію з Інтернету. Тому щоразу намагаюся готувати по-новому.

– Ви щаслива людина?

– Так, адже маю кохану дружину, чарівну доньку Наталію та зятя Олексія, котрий працює системним адміністратором. А ще улюблену роботу і надійних друзів. Уже роками товаришую із родинами Цвігунів – Борисом і Тетяною, Суровцевих – Анатолієм і Оксаною, Ткачуків – Олександром і Аллою, а також Валерієм Слабінським і Георгієм Басюком. Разом із ними виїжджаємо на відпочинок, покататися на лижах, на полювання чи риболовлю. Також товаришую з колегами, з якими працюю. Адже тут, у відділенні, своє життя, ми ділимося проблемами, радимося.

– Юрію Леонідовичу, а як будете відзначати ювілей, і що б хотіли отримати в дарунок?

– Думали з дружиною відзначити ювілей десь у Європі, але оскільки така дата буває раз у житті, вирішив святкувати в ресторані в колі родини, друзів і колег. А до Європи ми з дружиною обов’язково поїдемо, адже в неї цей рік теж ювілейний. Мріємо про подорож романтичною Францією.