«ШКОДУЮ, ЩО РАНІШЕ НЕ УКЛАЛА КОНТРАКТУ»

12 травня – Міжнародний день медичної сестри

Ще з дитинства Валентина ШВЕЦЬ визначилася з майбутньою професією – рятувати людей, хоча в родині медиків не було. Меди­цині присвятила 32 роки. Розпочинала роботу медсестрою в цивіль­них закладах охорони здоров’я, але вже шість років є санітарною інструкторкою медичного пункту військової частини А3479. Сержант ШВЕЦЬ неодноразово їздила в ротації на схід, де дбала про здоров’я бійців. Власне там і зустріла повномасштабне вторг­нення.
Про перші дні війни, бойові завдання, перекваліфікацію на військову санітарку спілкуємося з Валентиною Мико­лаївною.

«БРОНИК ОДЯГАЛА, ЯК КУРТОЧКУ»

Народилася жінка в с.Залісся Перше, де нині мешкають її батьки. Після закінчення 9 класу вступила до Чемеровець­кого медучилища. За фахом розпочала працювати в Кам’янець-Подільській райлікарні, згодом – у міській поліклініці й де­який час у Києві, в стоматологічному кабінеті філії вій­сь­кового госпіталю. У жовтні 2003-го пішла на роботу в Ка­м’янець-Подільський ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою.

– Найтепліші спогади – з ліцею, – зізнається військовослужбовиця. – Пригадую, як прийшла до ліцеїстів, представилася: «Я – Валентина Миколаївна». А один хлоп­чина сидить, дивиться на мене й ка­же: «Та яка Валентина Миколаївна. Валю, ти що стара?» (усмі­хається).

І досі з усмішкою згадую, як ліцеїсти, аби поїхати додому, хотіли мене надути й вигадували собі різні болячки. Чого тільки не випробовували. Щоб підвищилася температура, вичавлювали зубну пасту з тюбика, туди вливали гарячу воду, клали під пахву.

А якось узимку розгулялася краснуха. То перед Новим роком хлопці кололи себе колючками від ялинки, щоб виникло почервоніння. Так намагалися закосити під краснуху, однак я бачила, що вони хитрують.

Але любила працювати з дітьми, зав­жди ходила з ними в туристичні походи, їздила в Карпати. Дякувати Богу, всі ці подорожі були без надзвичайних подій.

Часто ліцеїсти, особливо ті, хто тільки прийшов на навчання, зверталися до мене по пораду, ділили­ся секретами, адже батьки і друзі були далеко.

Перші мої ліцеїсти – вже майори, а можливо, хтось під час війни вже й підполковника отримав. Тож куди б я не приїхала, всюди маю зустріти когось із випускників. Про Кам’янець узагалі мовчу, тут багато ліцеїстів служать.
Я завжди всіх хлопців поважала, слухала, а тепер і вони ніколи не відмовляють у допомозі.

У ліцеї я пропрацювала мед­сест­рою 14 років. Ще встигла на черговому випускному з хлопцями відтанцюва­ти останній танець і наступного дня, 29 травня 2017-го, пішла на контрактну службу. Шкодую, що раніше цього не зробила.

Курс молодого бійця війсь­кова про­ходила в навчальному центрі «Десна». Зізнається, що найважче було в перші дні звикнути до бронежилета, що важить 18 кг, і всієї амуніції:

– Спочатку було таке відчуття, ніби гору на себе навантажила, а ноги в землю вгрузли. Але вже до кінця навчання броник одягала, як курточку.
З ліцеїстами часто ходи­ла на полігон, тож стріляти вміла.

«УСІ НАШІ БІЙЦІ ПОВЕРНУЛИСЯ ЖИВИМИ І НЕУШКОДЖЕНИМИ»

Одразу після завершення курсу молодого бійця новоспечена військовослужбовиця поїхала в свою першу ротацію – в селище Нікольське Донецької області. Оскільки медичного досвіду їй не бракувало, то й служити було легко. Діти в жінки давно виросли, тому відрядження, що розтягувалися на місяці, не лякали.

Тричі в ротації військова приїжджала саме до Нікольська. Зізнається, що за цей час у неї склалося враження, ніби додому повертається.

– Коли їхала втретє, вже добре знала й Маріуполь, де і які лікарні розташовані, а де військовий госпіталь, якою дорогою швидше проїхати і якою повернутися, – продовжує розповідь Валентина Миколаївна. – Маріуполь – гарне місто, яке стрімко змінювало обличчя на краще. Там будували дороги, зводили новобудови, торгові центри. З кожним моїм відрядженням місто розквітало на очах.

На виїзді з Нікольського розташовувався торговельно-розважальний центр «Port City» з невеличкими кінозалами, спортивними залами. Коли мали вільний час, ходили туди на піцу, суші й декілька разів у кіно. У мене навіть фото на згадку залишилося.

Але в перші дні повномасштабної війни від будівлі залишилися руїни. На очі набігають сльози, коли дивлюся світлини з понівеченим Маріуполем. Комфортне, ошатне і гарне місто рашисти фактично знищили вщент.

До нас добре ставилися місцеві жителі. За місяці перебування з багатьма встигла потоваришувати, й досі телефонуємо один одному та списуємося. Так, моя подруга Люда майже три тижні просиділа в підвалі в Маріуполі, рятуючись від жахливих обстрілів. Не без труднощів їй вдалося виїхати до доньки в Бердянськ, який теж опинився в окупації. Звідти вони довго не могли ви­їхати. Нині Люда з донькою та внукою в Німеччині. Я за неї тепер спокійна. Інші знайомі дівчата в оку­пації, тому не завжди можуть відповісти.

Інші дві ротації військової минули в Соледарі. Там довелося не лише виконувати професійні обов’язки, а й привести до ладу кімнату, додати краплинку затишку і комфорту. Військова пригадує, що в цьому допомогли хлопці з ремонтної бригади з Ольшаниці, а килим на підлогу привезли волонтери з Рівного.

– Соледар – невеличке містечко. Шкодую, що так і не потрапила в шахту. Коли була екскурсія, я не змогла поїхати. Але сподіваюся, що навідаюся туди, коли звільнемо всі наші території від рашистської нечисті.

Правда, вдалося побувати на екскурсії в Бахмуті, на заводі шампанських вин. Тоді нам розповідали, що через бойові дії 2014-2015 років завод неабияк постраждав. Виявляється, шампанському потрібна тиша, а там точилися бої, тому багато продукції зіпсувалося. Ни­ні окупанти, мабуть, усе там зруйнували.

Повномасштабне вторгнен­ня Валентина Миколаївна пережила, перебуваючи в Соледарі. Пригадує, як за декілька тижнів до цього всі активно обговорювали наступ ерефії. Але до останнього ніхто не хотів у це вірити, тим паче, що ситуація на фронті була спокійною і стабільною. Наші військові дислокувалися за 30 кілометрів від лінії розмежування.

– Удосвіта 24 лютого я прокинулася від гучного гулу авіації, а через декілька хвилин подзвонила донь­­ка: «Мамо, почалася війна!». Перші думки, звісно, були про дітей. Адже  почала надходити інформація, що росіяни бомблять українські міста.

У перші дні було найважче. З рід­ними не зідзвонювалися, але я раділа «плюсику» від них, знала тоді, що всі живі-здорові.

У перші дні наступу військові з нашої частини дислокувалися в різних точках. Мене перевели в Покровськ, у місто часто прилітало, адже бойові дії точилися неподалік. Магазини зачинилися, аптеки теж не працювали. А моїм хлопцям потрібні були ліки, бо ж це зима, віруси гуляють, хлопці хворіють – то кашель, то бронхіт, то застуда. Волонтерська допомога більше спрямована на перев’язувальні мате­ріали та кровоспинні ліки. Але вихід із ситуації я швидко знайшла. Моя родичка працює в аптеці в Кам’янці-Подільському. То вона купувала для нас ліки і відправляла на фронт. То я вже була спокійна, адже мала чим хлопців лікувати.

Дякувати Богу, всі наші бійці повернулися додому живими і неушкодженими.

26 червня військова повернулася до рідного міста й перебуває в пункті постійної дислокації. Роботи й тут не бракує, адже її завдання – дбати про здоров’я мобілізованих.

РІДНІ ДАЮТЬ КРИЛА

Валентина Миколаївна – щас­лива мати чотирьох донечок (дві з яких – теж військові), має трьох онуків і двох зятів. На жаль, життя ще одного зятя обірвалося на війні. Ярослав так і не встиг притулити до серця свого первістка.

– Під час повномасштабної війни найменша донька Софія із зятем служили в Краматорську. У грудні 2021-го вона пішла в декретну відпустку і в перші дні війни встигла виїхати в Прилуки, до  свекрухи.
А Ярослав – десантник. За нього я хвилювалася чи не найбільше. Знала, що вони першими вступлять у бій. Ярослав із побратимами були в найгарячіших точках, де велися пекельні бої. На жаль, його не стало 20 травня. Сина, який з’явився на світ 16 березня, він бачив лише на фото, – ледь стримуючи сльози, розповідає Валентина Миколаївна. – Найстарша донька Аліна з чоловіком-ДСНСником і 5-річним сином мешкають у Чернівцях. Улянка закінчила податковий університет в Ірпені, там залишилися жити і працювати. Нині вона теж у декретній відпустці, доглядає донечку.

Карина ще 2016-го уклала конт­ракт із ЗСУ. Нині навчається в Одеській військовій академії.

Сім’я – найцінніше, що є у Валентини Миколаївни. І хоча з рід­ними військова бачиться не­час­то, однак їхню підтримку, любов і турботу відчуває навіть на відстані. З теплотою в голосі згадує цьогорічний Великдень, коли до неї в гості з’їхалися всі діти та внуки. Власне, такі спогади додають жінці сил і натхнення.

Сьогодні найбільша її мрія, як і кожного українця, – щоб Україна перемогла, щоб настали мир і спокій. Щоб усі хлопці повернулися додому живими, а в неї з’явилося більше щасливих приводів провідувати доньок та внуків.

Ось тоді військова нарешті зітхне з полегшенням, поїде в рідне село до батьків, де залюбки піде до лісу, назбирає грибів, ягід, квітів і щасливою повернеться додому. Або ж разом із друзями  гайнуть на річку, посидять на березі з вудкою та поласують смачною юшкою.