ВІРА ПОНАД УСЕ!

«Це момент, на який ми всі так довго чекали – наш земляк, захисник України, знову з нами! Павло проявив справжню мужність, силу духу та незламність, що є прикладом для кожного з нас. Його повернення – це не лише щастя для рідних, а й гордість для всієї нашої громади», – такою радісною звісткою в червні 2025 року поділилися в Староушицькій громаді.

25-річний Павло КРАЧАН повернувся додому після полону, після 35 місяців жахіття, переживши теракт росіян в Оленівці, смерть побратимів і нелюдське ставлення російських катів, що розв’язали російсько-українську війну.

Весь цей час його чекали рідні. І, на щастя, дочекалися – 19 квітня 2025 року в межах обміну полоненими Павла було звільнено. Перші його слова у дзвінку рідним: «Мамо, тату, я вдома – в Україні!». Важко уявити, що пережили батьки та близькі, поки жили в невідомості…

– Пане Павле, розкажіть про своє життя до служби.

– Навчався в Кам’янець-Подільському медичному коледжі, де опанував спеціальність фельдшера. Планував вступити до війська за контрактом ще тоді, у мирний час. Мріяв реалізувати себе як військовий медик. Отже, підписав контракт 2018 року і почав служити у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Подобалося служити в медичній роті, хороший колектив побратимів, повага та розуміння. Після закінчення першого контракту, через три роки, декілька місяців відпочив та підписав наступний контракт. Так розпочалася служба в Маріуполі.

– Де вас і застало повномасштабне вторгнення?

– Так… З 25 лютого 2022 року вступив на посаду санітарного інструктора медичного пункту першого батальйону ОЗСП «АЗОВ».
Саме в той час почалися обстріли Маріуполя. Ми займалися евакуацією поранених з міста й околиць. Цілодобово… Без сну та відпочинку… Навколо – загиблі цивільні, військові, багато поранених, що потребували допомоги.

Через тиждень місто опинилося у повному оточенні, і розпочалася його 82-денна блокада.

Від 20-х чисел квітня ми з побратимами тримали позицію на заводі «Азовсталь». Дуже було важко фізично та морально в тому підземеллі, в бункері, коли немає ні умов, ні засобів, щоб рятувати життя.

До останнього вірили, що буде прорив, але 16 травня 2022 року вище військово-політичне керівництво віддало наказ командуванню нашого гарнізону про вихід у полон, аби зберегти життя та здоров’я особового складу.

– Куди саме Ви потрапили?

– З Маріуполя нас повезли в Оленівку. Роздягали, шукали татуювання, всі речі повикидали. Там перебував до 16 вересня 2022 року, а далі було переміщення в Донецьке СІЗО. Ставлення до «азовців» було особливо жахливим. Жили в тісних кімнатах барака, не вистачало їжі, води. Щоденні допити, окупанти калічили наших хлопців, щоб ті не могли повернутися на фронт.
Після 9 місяців в СІЗО мене перевели в інше місце – колонію, також у Донеччині.

І ось 19 квітня 2025 року відбувся довгоочікуваний обмін, у який не вірили. Я до кінця переживав, чи він відбудеться.

Навіть радіти боявся.
Перебування в полоні – це те, що хочеться забути назавжди, як страшний сон.

– Чи змінив полон Ваше ставлення до життя?

– Прийшло розуміння: життя – одне, воно безцінне і мало хто належним чином цінує те, що має.
А також усвідомлення того, що навіть у найважчій ситуації може виявитися ще важче.

– Якщо комфортно говорити про це, розкажіть, що Вам допомагало триматися під час полону, Павле?

– Надія та віра у повернення додому – до родини та близьких.

– Яким був момент повернення додому?

– Відчував стриману радість. За роки в полоні просто відвик від позитивних емоцій та сподівань на диво. Розуміння свободи приходило поступово.

Хочу подякувати своїм батькам за те, що боролися за мене, та всім небайдужим людям. Я вдячний своїй дівчині Аліні за те, що допомогла з реабілітацією після полону. Ця боротьба і допомога для мене дуже важливі.

– Що після повернення стало для Вас особливо цінним?

– Воля, свобода, бажання жити!

– Чим Ви займаєтеся нині?

– Поки що відпочиваю, адаптуюсь, реабілітуюся, набираюся сил.
І планую повернутися у медицину!

– Що б хотіли сказати людям, рідні яких перебувають у полоні?

– Чекати, молитися, брати участь у мирних акціях, заходах, спрямованих на підтримку сімей зниклих безвісти Героїв. Не припиняти вірити. Віра понад усе!

Анастасія ГОРОХОЛІНСЬКА.