МИ ПАМ’ЯТАЄМО І ЛЮБИМО ВАС, ВІТАЛІЮ ПЕТРОВИЧУ!

21 серпня 2011 р. мало стати одним із найвеселіших, найте­пліших, найрадісніших днів у житті «ПОДОЛЯНИНА». Незмінний керманич цього потужного флагмана регіональної журналістики Віталій Петрович БАБЛЯК у день свого 60-річчя приймав би вітання від рідних, друзів, колег, знайомих, усіх тих, хто любить і цінує його талант, його неординарну особистість. На жаль, уже майже три місяці Віталія Петровича немає з нами. Але живуть у серцях його щирі слова, мудрі поради, добрі вчинки, живе виплекана його душею газета. І ллються спогади…

ЯСКРАВА ОСОБИСТІСТЬ

Не хочеться вірити в те, що сталося. За декілька днів до фатальної події Віталія Петровича бачили біля входу у приміщення його рідного «ПОДОЛЯНИНА». Як завжди, він вів жваву розмову зі знайомими, привітно вітався з перехожими, викурював цигарку. А далі була улюблена праця. Здавалося, ніщо не віщувало біди.

…Я знав Віталія Петровича з вересня 1968 р., коли він став студентом створеного того року історичного факультету нашого педінституту. Влітку мене, вчителя Підлісномукарівської середньої школи на Дунаєвеччині, було запрошено на роботу на кафедру суспільних дисциплін (тоді вона іменувалася кафедрою марксизму-ленінізму) інституту. Мені доручили вести семінарські заняття з історії КПРС.

Я добре знав Віталія ще й тому, що був куратором академічної групи, в якій він навчався. До навчання юнак ставився відповідально. Тоді ж виявив інтерес до наукових досліджень, роблячи перші промовисті заявки (робота в архівах, заняття у науковому гуртку). Є всі підстави вважати, що Віталій міг стати плідним науковцем, якби надалі продовжив наукові дослідження. 

Юнак народився і виріс у сім’ї інтелігентів, що виявлялося у його діях і поведінці. Відзначався вихованістю і чемністю. І хоч зростав у достатку (батько обій­мав високі керівні посади голови райвиконкомів, другого секретаря райкому партії, редактора районної газети, голови міського комітету народного контролю; мати – педагог), не виділявся вибагливістю, претензіями на винятковість. Уже в ті роки стали виявлятися у юнака риси незалежності, принциповості, твердості характеру, гідності. Згодом вони повною мірою за­явили про себе у повсякденній роботі. Своїх життєвих принципів він дотримувався все життя. 

У молоді роки перед Віталієм БАБЛЯКОМ відкривалися широкі шляхи: він успішно спробував сили у декількох сферах, а зупинився на журналістиці. І не помилився. Безумовно, тут позначився вплив батька Петра Павловича, який працював редактором районної газети у Чорному Острові, заступником редактора міськрайонної газети «Прапор Жовтня». Мабуть, робота батька над матеріалами, відвідини його в редакції газети, розмови в сім’ї поступово впливали на формування свідомості, мимохіть прищеплювали любов до газетної справи і, безперечно, вплинули на вибір сином життєвого шляху. 

А ще в їхній родині був Володимир БАБЛЯК – талановитий журналіст (працював у газетах нашого міста ще в довоєнні роки, згодом – у Чернівцях). Та чи не найбільше він став відомим, як самобутній письменник. Його оригінальна книга про рідне село «Жванчик» викликала в 60-ті роки жвавий інтерес не ли­ше серед земляків, а й в Україні. 

У повсякденних справах, поведінці, стосунках із людьми, розмовах у Віталія відчувалися не­залежність дій і думки, гід­ність, інтелектуальність і якась невидима внутрішня сила. Воістину не­ординарна, талановита, яскрава особистість, в якій ніколи і ні в чому не виявлялась нещи­рість і фальш. Кожна зуст­річ, розмова з Віталієм Петровичем налаштовувала на серйозну роботу.

Віталій БАБЛЯК залучив мене до написання статей для «ПОДОЛЯНИНА». А було це так. У газеті передрукували з «Поділь­ських вістей» мою статтю про народне свято «Маланка». Між нами відбулася розмова, під час якої редактор запропонував співпрацювати. Так зявились у «ПОДОЛЯНИНІ» мої статті про народні свята, цікаві особистості, заходи у сфері культури, краєзнавчі місця в регіоні, події в педінституті.

Віталій БАБЛЯК поставав і як цікавий співбесідник. Запам’яталися його спогади про дитячі роки, зокрема, проведені у Ста­рій Ушиці, де батько працював головою райвиконкому. Розповідав про швидкоплинний Дніс­тер, стадіон, виноградники, баш­тани (у ті роки у Подністров’ї вони були в кожному селі). Іноді батько брав синочка в поїздки по селах. І скрізь на полях росли, дозрівали соковиті смачні кавуни. Хлопчик смакував їх з особливим задоволенням. Неодноразово по­вто­рював, що таких кавунів більше йому не доводилось куштувати. Мені такі розмови надзвичайно імпонували, оскільки я народився і виріс біля Дністра, добре знав те, що висловлював Віталій. 

БАБЛЯК відвідував зустрічі однокурсників. А вони відбуваються регулярно, через кожних 5 років. На зустрічах був щирим, відвертим. Не приховував навіть того, що стосувалося особистого життя. До нього товариші далеких студентських років ставилися з повагою.

Створити, згуртувати і виховати такий великий, професійний, працездатний, авторитетний колектив газети було під силу лише потужній, неординарній особистості. Саме таким був Віталій БАБЛЯК. Віталію Петровичу ще б жити і жити, творити. Однак доля розпорядилася по-іншому. Переконаний, що колектив «ПОДОЛЯНИНА» збереже і примножить славні традиції та славу часопису.

       Анатолій ГАВРИЩУК, редактор газети «Студентський меридіан» Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка. 

«А Я ВПЕРТИЙ…»

Ми, старожили «Прапора Жовтня», запам’ятали Віталія БАБЛЯКА таким собі тихим і сумирним хлопчиком, який навідувався у редакцію до батька Петра Павловича, заступника редактора. Приносив йому у вузлику обід, який готувала мама. Тоді ніхто й гадки не мав, що в його особі підростає татові на­дійна зміна…

Уже перебуваючи на заслуженому відпочинку, Петро Павлович часто навідував колектив газети, де проходив «курс молодого бійця» Віталій, цікавив­ся його успіхами, просив до­свід­чених журналістів узяти над ним шефство. А мене, який на пару працював із Віталієм у сіль­сь­когосподарському відділі, як сво­го учня по роботі у відділі пар­­тійного життя просив:

– Борисе, вплиньте разом із хлопцями, аби Віталій позбувся тютюнокуріння. Чадить – спасу нема…

Дійсно, помітили ми: водився за молодим здібним працівником такий грішок – курив цигарки аж занадто. У тому числі і в робочому кабінеті, де дим від такого захоплення стояв стов­пом.

Пробували ми підступитися до Віталія і так, і сяк. І просили, і благали, що куріння – то опіум і т.п. А він, не випускаючи цигарки з рота, дивився на колег, як Ленін на буржуазію, і, пихкаючи димком, відповідав: «Хе-хе, а я, щоб ви знали, впертий…».

Тож, незважаючи на всі по­туги, нам не вдалося виконати прохання батька. Щоправда, деякі висновки Віталій зробив: аби вдовольнити свій інтерес, частіше став виходити у коридор.

Упертість у відстоюванні своєї позиції виявилася не лише в цьому, а й у наполегливості в досягненні поставленої мети – швидко і досконало опанувати газетні жанри, твердо стати на ноги у творчій діяльності. І це Віталію вдалося. Його матеріали хвалили на редакційних за­сіданнях, бо ті відзначалися злободенністю, глибоким розкриттям теми, свіжістю думки, принциповою позицією автора.

Ще й досі, через десятки років, пам’ятаю його найкращі проблемні статті та інтерв’ю з питань економіки, ефективного використання землі, культури та мистецтва. Зокрема, сподобались оперативні матеріали про знімання кінофільму в нашому районі, його змістовне інтерв’ю з Ніною МАТВІЄНКО.

Не боявся Віталій Петрович сміливо втручатись і в конфліктні ситуації, де потрібно було встановити істину, стати на захист людини, її прав. Так, зокрема, сталося, коли працівники ДАІ 

перевищили повноваження на автотрасі, затримали колиш­нього голову колгоспу Семена МОЗОЛЮКА. Віталій Петрович досконально розібрався у конф­лікті, і став на захист потерпілого, під­готував гострий матеріал, який і був опублікований у газеті.

Любили і поважали Віталія у «Прапорі Жовтня» за товарись­кість, відвертість, завидну працелюбність, уміння у потрібний момент підставити плече. Нерідко згадую, як ми з ним ремонтували службовий кабінет, де працювали, як під керівництвом Віталія наклеювали шпалери, створювали домашній затишок. А щоби зручніше працювалось, а одяг не постраждав від пилу і клею, Віталій самотужки з під­ручного цупкого паперу виготовив робочі фартухи, в яких ми, як Бобчинський і Добчинський, дефілювали коридорами.

Непосидливим був наш БАБЛЯК, увесь час перебував у творчих пошуках. Пропонував нові теми та ідеї, виношував мрію створити власну справу, малював макети майбутньої газети. Показуючи їх, неодмінно із задоволенням казав: «Правда ж гарна? Ляля!»

А ще Віталій Петрович подав ідею: на честь пам’ятних дат і подій випускати спецвипуски стінгазети, що й було успішно реалізовано. Я був приємно здивований у день свого 50-літнього ювілею, побачивши вранці стінгазету, а в ній – дружній шарж на мене, позитивний фейлетон із використанням улюблених фраз іменинника: «Геть із хати свар-ку – несіть пляшку й чарку», «Гуль-гуль», «Коть, коть», «Будьмо!», «Вот іменно», «Де наше не пропадало», «Паняй до ями»…

Довго я зберігав цю стінгазету в домашньому архіві, а якось під час зустрічі з Віталієм Петровичем, на той час уже головним редактором «ПОДОЛЯНИНА», обмовився про це. То він і попросив:«Подаруйте мені моє творіннячко, вправи у риториці. То що? Коть, коть – в мою шухляду? На пам’ять. Домовились? Вот іменно».

Ну як було відмовити? А Ві­талій Петрович за послугу теж віддячив: урочисто вручив мені примірник кольорового журналу «Кам’янець і кам’янчани», під­го­тов­леного до друку колективом «ПОДОЛЯНИНА» і Спілкою громадян «Новий Кам’янець», і з па­м’ят­ним автографом: «Борису Івановичу, другу батька, добрій людині. 11.09.1999 р.» Цей журнал я зберігаю як дорогу реліквію. 

Пишаюся тим, що мені пощастило працювати з талановитою людиною із щирим серцем, теплом якого ділився з людьми, умілим організатором і керівником Віталієм Петровичем БАБЛЯКОМ. Йому, коли настав час, я і надав рекомендацію для вступу в Спілку журналістів України.

Борис УРОДА, член Національної спілки журналістів України,

лауреат літературної премії ім.Микити Годованця.

«… ЯК БАЛЬЗАМ НА ДУШУ»

Ми з Віталієм Петровичем були депутатами міськради. Це дуже поважна людина, яка завжди порушувала питання, котрі хвилювали всіх мешканців міста, а не якийсь осередок. Не було такої сесії, щоб він не виступив із конструктивними пропозиціями. Особливо переймався дорогами. Якісні дороги – це була його мрія.

Ми часто зустрічалися з ним, обговорювали проблеми міста. Він допоміг силою журналіст­ського слова, підняв громад­ськість міста своїми статтями, коли потрібно було ремонтувати залізничну лінію Кам’янець – Ларга. А як Віталій Петрович підтримав, коли мене підступно виключили з Компартії. Його стаття сколихнула громад­сь­кість, а для мене була як бальзам на душу.

Нехай вічна пам’ять про за­сновника і головного редактора справді народної газети міста і району ніколи не згасне, а справа всього його життя – «ПОДОЛЯНИН» – і далі процвітає.

Станіслав БАРБАРУК, Почесний громадянин міста, Почесний залізничник СРСР,

голова ради ветеранів залізничного вузла станції Кам’янець-Подільський.

«ЖИЙМО ТАК, ЩОБ РАЗОМ БУТИ В НЕБІ»

У цих спогадах пишу Камінець, бо таку правдиво українську назву міста я знайшов на одній старій мапі. В листопаді 1991 р. я вперше приїхав до Камінця-Подільського і опинився під хрестом, бо перші Служби Божі відправляв там, де сьогодні стоїть гарний храм Пресвятої Трійці у Старому місті. А тоді там був тільки хрест…

Згодом я служив у будівельному вагончику, а на Великдень 1992 р. у Храмі святого священномученика Йосафата, де був перед тим історичний архів, у якому колись працював славної пам’яті Віталій БАБЛЯК-ПОДОЛЯНИН. Ми з ним відразу познайомилися, бо я постійно приносив до газети привітання на Різдво та Великдень, а також статті.

1993 р. вийшла моя стаття «Да будут всі єдино!» Тоді провели опитування серед читачів, і ця стаття про святого Йосафата найбільше всім сподобалась, зайняла перше місце. Віталій та вся редакція вітали мене та дуже тішилися з такого великого успі­ху. Цей випадок остаточно скрі­пив нашу дружбу.

Щороку на Великдень Віталій приходив до нас у храм. Я бачив, як світилося його обличчя від радості Христового Воскресіння, від того, що ми маємо вільну Україну і вільну Церкву. Це були незабутні, найщасливіші Богослужіння у Камінці.

Однак дружба дружбою, але ж я – священик, і моя ціль – усім людям прихилити небо. З будь-якою людиною я знайомився, говорив про Україну, футбол, бокс, мотобол, друкарню, вибори, сімейні справи, житло, роботу, а закінчував про Ісуса, про хрещення, сповідь, смерть і вічність… Я знав, що Віталій був нехрещений, і тому завжди з ним про це говорив. Ми сперечалися, жартували, а роки минали, і я не раз просто кричав: «Треба охреститись і відкрити собі дорогу до неба, бо смерть приходить раптово і не перебирає ніким – ні молодим, ні старим!»

І так сталось, що одного разу, на відпочинку біля водойми, смерть таки заглянула йому в очі, під водою. Через якийсь час Віталій зустрів мене і дуже зворушено розповів, що сталося чудо – він мав утопитися, та Бог врятував його від смерті.

У грудні 1996 р. була чергова річниця з дня заснування часопису, і Віталій запросив мене на святкування. Зібралися дуже впливові люди з усього Камінця, всі, хто поважав Віталія і підтримував «ПОДОЛЯНИН». Де­хто не міг второпати, що в такому товаристві робить священик, але коли гості трішки попоїли, то язики розв’язались і в нас із багатьма вийшла дуже сердечна бесіда. Великі начальники розповідали мені, що і вони ві­рять у Бога, але виросли при такій системі, яка їм закривала дорогу до Церкви. Я побачив, що ті люди теж спраглі Бога, що мають живі душі, і переді мною відкривалося велике поле діяльності. Однак «любі друзі від релігії» покрутили світом, і 12 січня 1997 р. я змушений був покинути місто, яке для мене стало рідним, а Поділля – другою Батьківщиною…

Незадовго до мого від’їзду прийшов Віталій і каже: «Мені прикро, отче, що Ви покидаєте нас, але я хочу, щоб тільки Ви мене охрестили. Я Вам вірю, бо 5 років бачив, що Ви словом і ділом служите Богу і Україні!» Ві­талій охрестився 31 січня 1997 р. Ми обоє були безмежно щасливі, відчували велику радість з того, що ми є діти Божі й колись зможемо разом бути в небі, бо на землі місця мало…

Минуло майже 5 років, і Віта­лій із дружиною Аллою Вікторів­ною після розпису у РАЦСі приїхали до Львова, щоб я скріпив їх сім’ю вінчанням. Це сталося 11 листопада 2001 р. в храмі Всіх Святих Українського Народу. Декому не подобалася наша неканонічна дружба. Відповім так: чому не радієте, що Віталій охрестився, що повінчався, що висповідався і відкрив собі дорогу до неба?! Віталій належав до Церкви, в якій хрестився Устим КАРМЕЛЮК і Тарас ШЕВЧЕНКО, Іван ФРАНКО і Леся УКРАЇНКА. Що більше казати?

Ми завжди з Віталієм передзвонювалися, вітали з нагоди дня народження чи хрещення, розраджували один одного і підтримували. Щороку я приїжджав до Камінця і обов’язково заходив до Віталія в редакцію. Ми були як рідні брати, бо ми є діти одного Бога і однієї неньки – України. 

За два тижні до смерті Віталій зателефонував, щоб запросити мене на своє 60-ліття. Сказав, що святкуватиме у вузькому колі. Важко мені було сприйняти звістку про його смерть, але відразу на другий день я почав служити за нього григоріянку – 30 Літургій, які правляться безперервно за одну душу. Це найбільша поміч, яка може бути для людини після смерті. Похоронив Віталія декан Камінець-Поділь­ський отець Антон ФЕДИК у су­проводі хористів із Тернополя від семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого, яких прислав єпископ Василь СЕМЕНЮК. 

Старші жителі Камінця мені розповідали, що батько Віталія був надзвичайно порядним і ду­же багато добра зробив для лю­дей за свого життя. Відповідно, це все передалось і синові. Ві­талій теж мав добре серце, любив рідну землю і залишив по собі добру і світлу пам’ять. Він був жертовно відданий журна­ліст­ській праці. Не легко розставатися з такою людиною, але душа моя радіє з того, що через мене Віталій охрестився, висповідався, повінчався і, з’єднавшись із Богом, відійшов у віч­ність. Дав гарний приклад всім, хто знав його. Душа Віталія з того світу закликає нас: жиймо так, щоб разом бути в небі!

Отець Ігор ЦАР, м.Львів.

ПИШІТЬ З ЛЮБОВ’Ю!

Розлогі БАБЛЯКОВІ репорта­жі-роздуми із задоволенням читав ще у «Прапорі Жовтня». «ПО­ДОЛЯНИН» часто купую в кіос­ках, декілька разів приносив свої матеріали в газету, а з головним редактором довелося зустрітися тільки у травні 2011 р., якраз за два тижні до передчасної смерті Віталія Петровича. Приніс я статтю до 70-річчя від дня народження подільського письменника Віталія НЕЧИТАЙЛА.

А ось і головний. Широкоплечий, козацького крою чолов’яга твердо подає правицю, усміхається, просить сідати. Виявляється, що редактору моє прізвище відоме, знає він дещо і про літературну студію «Бригантина».

Віталій Петрович бере у руки матеріал, починає заглиблюватись у текст. 

– Таких людей, як НЕЧИТАЙЛО, не так вже й багато, – під­нявши очі, каже він. Потім вигукує: – О, цікаво! Цього вер-лібра я не читав чомусь ніколи. Цікаво!

Головний редактор ще декілька разів зупиняв зіркий погляд на найсуттєвішому, значимому, а потім – як відрубав:

– Написано з любов’ю. А це найголовніше. Будемо друку-вати.

– Без любові, – продовжую розмову, – не варто й братися за будь-яку справу.

– Ви праві, – головний редактор усміхається у вуса, хитрувато підморгує. – Без любові й діти родяться не ті, що з любов’ю.

Згодом Віталій Петрович розпитує про село, проблеми, культурні обрії сільського життя-буття.

– А я недавно був у ваших краях. У Дубинці. ЙОГАНСЕНА знаєте? 

– Звичайно.

– Так-от, готую про нього матеріал. Цікавий чоловік! Про­йшов війну, а сьогодні тримається як справжній вояк.

Головний розповідав подробиці, я доповнював, щось уточнював навіть. Ми розійшлися на високій ноті людського співпереживання і тактовності. А через два тижні його не стало. 3 червня матеріал «I, дасть Бог, оновимось ми…» читали всі, кому болить доля української духовності.

Я, простий сільський словесник, вдячний БАБЛЯКОВІ за цей урок людяності, який потрібно щоденно засвоювати усім, чия зброя – слово: «Пишіть з любов’ю!».

Василь ЦИМБАЛЮК, вчитель-методист, депутат районної ради, с.Залісся Друге.  

ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОЇ ЛЮДИНИ

Чому доля так несправедлива до хороших людей? Чому забирає їх у розквіті життя, тоді, коли вони потрібні сім’ї, колективу, людям?

Я познайомилася з Віталієм Петровичем 2001 р. Відрекомендувала мене йому Тетяна ШУХАНОВА. Не приховаю, деяке тремтіння перешкоджало мені втрутитися у розмову. Та варто було зустрітися з ним поглядом, як відчуття легкості, впевненості у щирості цієї людини вмить опанувало мене.

Завдяки кулінарним рецептам «Секрети пані Ядвіги», які стали друкуватися в «ПОДОЛЯНИНІ», Віталій Петрович завжди зустрі­чав мене як друга. Мене часто дивувало, що він ніколи і ні на кого з підлеглих свого колективу не підвищував голосу, та всі ставилися до нього з великою повагою і кожну справу намагалися виконувати і завершували так, аби йому було приємно.

2006 р. в мене в Кам’янці-По­дільському гостював професор із Хорватії Младен ЛОВРІК із сі­м’єю. Покуштувавши моїх страв, попрохав хоч декілька кулінарних рецептів. Книги тоді ще не було. Я зробила ксерокопії газетних вирізок, гарно оформила. Вже з Хорватії Младен по­дзво­нив і сказав: «Ваші кулінарні рецепти і стаття перекладені хорватською мовою і зберігаються у музеї 

українсько-хорватської дружби. Якщо вдасться Вам видати книгу своїх кулінарних рецептів, міс­це для неї вже відведено».

З цією пропозицією я звернулася до Віталія Петровича. Між нами відбулася така розмова:

– Це було б дуже доречно, та потрібен хороший спонсор.

– Я вже знайшла. Дуже хороша людина, чудовий керівник із відкритою душею, готовий при­йти на допомогу будь-кому, хто її потребує.

– Я його знаю?

– Звичайно, знаєте, ще й дуже добре.

– Хто ж він?

– Це ВИ!

– А Ви праві. Хіба це під силу здійснити пенсіонеру? Я знаю до кого звернутись і хто допоможе.

Так під керівництвом і за допомогою Віталія Петровича з’явилася на світ Божий книга «Секрети кухні пані Ядвіги». На жаль, сам Віталій Петрович на презентації книги бути не зміг, але була його мати.

Самому Господу Богу лише відомо, чому ця книга потрапила до рук професора Младена ЛОВРИКА з рук моєї дочки, яка побувала у відрядженні в Хорватії, саме у травневі дні, у дні скорботи.

Перед переїздом на Київщину я попросила Віталія Петровича оформити мені передплату «ПОДОЛЯНИНА». На що головний редактор сказав: «Людей, які хоч трішки добра зробили для газети, ми не забуваємо. Будьте спокійні, Ви будете завжди з газетою». З серпня 2007 р. і по сьогодні я безкоштовно щотижня отримую свіжий номер «ПОДОЛЯНИНА» і живу досі по-кам’я­нецьки, а не по-київськи.

Серце обливається кров’ю, плакати не можна, лікую очі, а сльози самі ллються. Тільки 2 травня навік розпрощалася із чоловіком, з яким прожили 46 років як один день. А тут – звістка про передчасну смерть також дорогої моєму серцю людини – Віталія Петровича. Хіба ж можна стри­мати сльози, душевний біль. Нехай земля йому буде пухом і вічна пам’ять.

Ядвіга ОСТРОВСЬКА, позаштатний кореспондент «ПОДОЛЯНИНА», Київщина.

«… І ОБОВ’ЯЗКОВО ПІДБАДЬОРИТЬ»

З Віталієм БАБЛЯКОМ позна­йомилися дуже давно. Нас представив один одному нині покійний подільський поет Іван ІОВ. Сталося це ще тоді, коли вони були студентами і проходили практику в нашому селі. Я працював тоді у місцевому Будинку культури. Вони звернулися до мене із проханням допомогти знайти збірку поезій Сергія ЄСЕНІНА, бо від­найти її в місті було дуже проблемно. Як не дивно, в сільській бібліотеці ця збірка знайшлася.

Наша друга зустріч із Віталієм Петровичем відбулася тоді, ко-ли я вже працював у колгоспі. 

Разом із сім’єю я вирощував цукрові буряки підрядним методом. На той час БАБЛЯК був журналістом «Прапора Жовтня» і написав про нас статтю.

Коли я працював у Гринчуцькому кар’єрі, то Віталій Петрович також заїжджав до нас у кар’єр. Потім ще декілька разів зустрічалися з ним на його дачі в Слобідці-Малиновецькій. 

Мені дуже подобалося читати його статті, які завжди порушували актуальні питання. Про нього в пам’яті залишилися найкращі враження. Він із легкістю міг зупинити на вулиці стареньку бабусю, розпитати про її життя-буття і уважно вислухати все, що вона казатиме, коли треба – поспівчуває і обов’язково підбадьорить. 

Коли прочитав «ПОДОЛЯНИН», присвячений Віталію БАБЛЯКУ, стиснулося серце. Невже такої чесної, справжньої Людини вже не буде серед нас?!

Євген СЛОБОДЯН, с.Гринчук.

Я ВДЯЧНА БОГУ ЗА НЬОГО

Бог відміряв нам зовсім мало часу – всього 12 років ми були разом. Уже у перший рік нашого спільного життя я зрозуміла, що «ПОДОЛЯНИН» для Віталія Петровича був не просто роботою – це його дитина, яку він виносив, народив і виплекав, на­віть встиг побачити її повноліття, відзначивши 26 грудня минулого року 18-річ­чя з дня виходу першого номера газети.

З 2000 р. почала працювати в рекламному відділі редакції, згодом – першим заступником головного редактора. Ми разом з чоловіком ставили редакцію на ноги – разом будували нинішнє приміщення для неї. Добре пам’ятаю той день, коли урочисто всім колективом переступили поріг ново­збудованої оселі редакції. Яким же щасливим був тоді мій Петрович!.. Про цю беззастережну любов до «ПОДОЛЯНИНА», напевно, знав кожен, хто бодай трішки спілкувався з його головним редактором.

Але для мене і наших дітей Віталій був, найперше, люблячим чоловіком і батьком. Добрий, щирий, відвертий, оптиміст у житті – таким був сам і такі риси прищеплював дітям. Умів цінувати кожну хвилину життя і щиро насолоджуватися тими речами, на які дехто навіть не звертає уваги, – прокидався о 4-5-й ранку і спостерігав, як сходить сонце, а ввечері – як воно сідає. Любив дивитися, як палахкотить багаття під зоряним не­бом, як об берег річки розбиваються бурхливі хвилі… Дуже любив собак і взагалі всіх чотириногих. Поважав тих людей, які ставилися до них так само. Щоранку біля кабінету свого хазяїна чекав його улюблений дворняга Білл, якого ми виростили із цуценяти. Він і досі його чекає…

Ще одним захопленням був мотобол. Для мого чоловіка це була не просто гра, а гордість і честь, яку він з усіх сил хотів повернути Кам’янцю. 21-22 трав­ня разом із сином Сергієм, якого жартома називав Сєрим, він спостерігав за останніми іграми у своєму житті. Немовби щось відчуваючи, наостанок прогулявся вулицями Старого міста, вдосталь поспілкувався із кам’янчанами і щасливим повернувся додому, наспівуючи улюблені рядки: «Есть только миг между прошлым и будущим. Именно он называется ЖИЗНЬ!!!»

24 травня його життя обірвалося… «Боротися і не здаватися, завжди бути флагманом!» – таким був девіз його життя, таким був, є і обов’язково буде його «ПОДОЛЯНИН»! 

Алла Вікторівна,  дружина Віталія БАБЛЯКА, т.в.о. головного редактора «ПОДОЛЯНИНА».