НА ІВАНЦЯ ДО КАМ’ЯНЦЯ

На широкому битому шляху, що простягався повз усе товтрове сільце Станіславівку, здаля з’явилися якісь темні цяточки, які наближалися, переростали у людські постаті. За першими з’являлися інші групи. Кількість людей на шляху збільшувалася.

– Мазії, мазії ідуть! – загорланила дітлашня. З-за кам’яних мурів, наших подільських тинів, виглядали зі своїх обійстів і дорослі. А загадкові «мазії» наближалися все ближче і ближче. Почали розрізнятися окремі постаті, одягнені барвисто та незвично для нас.

Попереду ступали чоловіки. На них були білі гребінні штани, довгі вишиті білі сорочки, на плечах – чемерки, стан облягали червоно-чорні пояси, за плечима – виткані з валовини різнокольорові торби, у руках – ціпки. Над головами чоловіків, що йшли тісним гуртом, майже змикалися криса солом’яних капелюхів. Здавалося, що рухається якась велика істота – багатоніжка з однією головою.

За чоловіками втомлено, але поважно ступали жінки. Вони мали ще привабливіший вигляд. Вишиті білі сорочки, довгі чорні спідниці, загнуті з одного боку за пояс, знизу виглядав поділ білої сорочки – підтячки, розшиті барвистими нитками та бісером камізельки, на головах – різнокольорові тернові хустинки, у багатьох на шиї красувалися разки червоних коралів.

Подорожні, рухаючись кількома групами, прямували до села. Одні спустилися вниз до річечки, інші отаборилися на мураві біля садиби Кульчицької, решта розмістилася на Вигоді – пагорбі за селом. Це були селяни з Бакоти, яких чомусь називали мазіями. Можливо, тому, що вони були не схожі на інших, одягаючись у традиційний подільський одяг, зберігаючи прадавні звичаї.

На два дні покинули вони рідну Бакоту, щоб побувати на храмовому святі Івана Хрестителя у Кам’янці-Подільському. «На Іванця до Кам’янця», – така приповідка зазивала на свято. Люди збиралися звідусіль, бо там є що побачити і почути, помолитися у храмах і поярмаркувати, зустрітися з родичами та знайомими, познайомитися, а, може, і породичатися. Щоб вранці вчасно прибути до Кам’янця, бакотчани виходили за два дні, традиційно заночовуючи у цьому селі. Прийшли, мов лелеки прилетіли з тієї придністровської улоговини, що зручно розмістилася на мальовничому лівому березі Дністра, де хмуряться рештки зруйнованого древнього скельно-печерного монастиря. Згодом цю мальовничу долину поглинули води Дністровського водосховища, забравши на дно це прекрасне прадавнє село разом з могилами пращурів. Сьогодні лише монастирські печери є свідками тих далеких безбожних часів.

Сонце ще було на небі, а бакотчани, притомившись із дороги, вечеряли і вкладалися на нічліг, підстеляючи на траву чемерки і плахти.

З гурту до нашої оселі прибився дядько Кирило, той самий, з яким наші батьки шукали кращої доля за океаном, у далекій Канаді, де разом десять років пропрацювали на гумовій фабриці. Як зараз уявляю дядька Кирила.

Височенький на зріст, кремезний. Приваблювало його засмагле обличчя, на якому світилися добрі карі очі. З уст не зникала лагідна усмішка. Дядько щоразу, вступаючи у розмову, підкручував свої акуратно підстрижені чорні вуса, кінчики яких стриміли догори. А слова лилися – наче струмок з —–Білої кернички.

Приймали Кирила радо, запросили до столу, постелили на ганку. Нам, дітям, за тодішнім звичаєм, не годилося бути з дорослими. До нас із Надійкою доносилися лише окремі слова:

– Пам’ятаєш?..

– Добре пам’ятаю…

– Ось тоді, як на фабриці був смуток…

– Та як такого не пам’ятати…

Розмови, спогади затяглися допізна. Мати покликала нас із сестричкою та сказала:

– Завтра йдемо до Кам’янця на Іванця. Лягайте спати, бо завтра рано вставати.

Надійка залізла на піч, а мені, більшенькому, постелили на припічку. Гість відмовився ночувати в хаті, а попросив постелити йому на ганку на ослоні, ближче до бджолиних вуликів, від яких так духмяно пахло медом, воском і прополісом. Десь гавкнув у селі собака, спросоння скрикнув півень – і наступила тиша. Снилася, мабуть, дядькові Кирилу рідна Бакота, далека і незабутня Канада, і це чарівне сільце, де приютили його добрі люди.

Вранці ледь засіріло, як ми вже були на ногах. Тихенько пройшли повз застелений ослін і направилися на той самий битий шлях, що вів до міста. Десь далеко маячили силуети подорожніх, серед яких був і наш дядько Кирило. Сонце сходило на Валу, так називається пасмо підвищень, що тяглося від Дністра повз наші села аж до Збруча, на Тернопільщину.

Поступово приєднувалися люди із сусідніх сіл. З’являлися і запряжені кіньми вози з людьми. Мама нагадала нам:

– Тато приїде возом пізніше. Наша Булана ходить у супряжці з сусідським Карим.

До кінного обозу приєдналася фіра, у ярмах якої повільно рухалася пара муругих волів. Погоничі міцно тримали у руках віжки та поганяли тварин:

– Цоб! Цабе! Цоб-цабе! – круторогі покірно везли поклажу.

Ми переступили залізничну колію і ввійшли у місто. Перед нами постали численні ряди возів, які займали велику площу. Тепер тут знаходиться автовокзал, сучасний базар, частина вулиці Коріатовичів аж до міського стадіону. Возів було, може, 200-300. Хто їх рахував?! Коні були розпряжені, на дишлах возів висіли опалки, з яких коні, занурившись у них мордами, хрупали, пирхали, вибираючи із січки кукурудзу, ячмінь, овес, тертий буряк. Мирно ремигали воли. На возах чоловіки вже розкорковували заткані кукурудзяними качанами пляшки, готувалися до сніданку.

Сонце піднімалося все вище. Гамірливе людське море нуртувало, сповнювалося різноголоссям. До людського гомону додавалися звуки музики, іржання коней, дзвін, стукіт і грюкіт товару, що продавався і купувався.

На окремому майданчику височіло кругове шатро висотою десь метрів 10-15. На дерев’яній основі по колу попарно розмістилися дерев’яні лаковані фігурки коней, волів, верблюдів, страусів… Але вся ця карусель лагідно називалася «Коники». На добротному осьовому стержні була прикріплена вгорі ще одна менша дерев’яна основа. На неї вилазили бажаючі покататися на «Кониках» задарма. Вони брали хрестовину поручнів у руки та запускали карусель. Душею цієї забави був Шойлик. Запам’ятався його образ: середнього зросту, біла сорочка на випуск, камізелька, на голові чорна шапочка. На загорілому обличчі з-під коротеньких вусиків не зникала ледь помітна посмішка. Він був дуже прудким і рухливим. Встигав перед сеансом оббігти шатро, вилізти на другий ярус, проінструктурувати там про дотримання правил безпеки, спуститися вниз – і ось він уже біля коників. Бере блискучу мідну трубу, підносить її до уст, дує, чується тоненький звук, барабанщик у цей час вибиває дріб, у макітру дзенькає 10 копійок, бажаючі займають обрані місця – і карусель рушає, рухаючись по колу під щасливий сміх і гомін малих вершників. Шойлик чимось приваблював до себе людей. Розважалися не лише діти, а й дорослі. Через декілька хвилин «Коники» зупинялася, щоб поміняти вершників. Знову подавався голос труби, звучав барабанний дріб, дзвякала у макітру монета – і розваги продовжувалися.

Ось крізь юрбу, що оточила карусель, проривається чоловік, крила капелюха, мов вітрила, несли його вперед. Захекавшись, підбігає до каруселі, дзенькає монетою і всідається на місце.

– Дядьку, обережно, не задавіть страуса! – регочуть люди.

Прозвучала труба, додався барабанний дріб, і дядька, що міцно тримався за шию страуса, помчала по колу карусель.

Гомонів ярмарок. За каруселями простягалися продуктові ряди. Продавалися вишні, яблука-папіровки, вінки цибулі та часнику, пучки кропу та петрушки, корені хрону. Окремо на возах виставили свої вироби смотрицькі гончарі. Жіноцтво захоплено розглядало, крутило у руках, постукуючи, чи дзвенить, чи не мають де ганчу миски і горнята, глечики і макітри усіх розмірів і кольорів. А чоловіки товклися коло ужиткових виробів. Чого тут тільки не було: ціпи, коромисла, качалки, стільниці, ложки, лавки і стільчики, держаки до лопат, вил і кіс. А дівчата і молодиці поспішають туди, де пломеніють узорами вишивки на рушниках, сорочках, скатертинах і наволочках. Поряд розвішані різнокольорові домоткані килими, доріжки і верети. Люди сновигають, придивляються, торгуються.

– То як, берете?

– Я сказав стільки – і баста?

– Та що Ви, дядьку, жартуєте! – продавець пропонує свою ціну, нарешті і покупець, і продавець сходяться в ціні.

А он через базаруючих прокладає собі дорогу міцний чолов’яга з мішком за плечима.

– О, куємо коні! Куємо коні! – проривається через гул юрби його голос.

То мандрівний коваль пропонує свої послуги. У мішку подзвонює ковальське начиння, вухналі та підкови.

– Підходьте до нас, у нас квас малиновий, сім раз наливаний, – пропонують власники великих глечиків.

– Вода холодна, з самих Гунських кирниць, – викрикують інші, продаючи воду з відра по копійці за кварту. Пити хочеться, сонце вже добре припікає.

На лотках і підносах розносять смажені та печені пиріжки, коржі та всіляке печиво, сухарики іта цукерки на паличках. Під великою парасолею примістився продавець морозива. Мама замовляє для мене і Надійки дві порції. Продавець дістає блискучу металеву формочку у вигляді трубки, відтягує рухому лопатку, вставляє на низ їстівну пластинку, наповнює форму морозивом, натискає знизу втулкою, накриває зверху морозиво другою їстівною кришечкою та подає кожному з нас, радячи:

– Обережно, беріть не за те, а за пляцки!

Їмо. Смачно. Поспішаємо до рядів, де торгують своїми виробами китайці. Тут багато іграшок. Мама купує сестричці м’ячика з гумовою ниточкою, а мені – пугача, що стріляє гримучими пробками. «Озброєні», рухаємося далі на звуки духового оркестру. Найголосніше і найкраще гримить оркестр із Фірманівки. Пізнаємо дядька Трохима, його велика мідна труба-бас задає ритм, підтриманий барабаном. Оркестр приваблює людей своєю зіграністю, майстерністю. Звучать народні мелодії, запрошують до танцю полька на два боки, краков’як, «варварка», а то вальс чи гопак. На майданчик перед музиками вибігає жвавий молодик, пробігає по колу, похитуючи у такт польки головою і розмахуючи руками, наближається до пишної молодички і бере її у танок. Молодиця спочатку ніяковіє, а потім танцює, приспівуючи:

– Ой, ай, ай-я-яй!

Обережно обертай.

Я із Грушки, із села,

Бо капусту їла я.

А кавалер, пританцьовуючи, наспівує:

– У Смотричі нема води,

Бо випили горобці.

Ой, ніде так не танцюють,

Як у нашім Кам’янці.

Глядачі плескають у долоні, підтримують танцюристів схвальними вигуками. До музик пробираються, розмаюючи своїми широченними спідницями, циганки. Коло них зразу ж збираються жінки, які хочуть поворожити, дізнатися про свою долю. Ворожба іде і на картах, і по долонях, а ті одержують взамін гроші, яйця, а то і курку. Ой, хтось чогось на ярмарку сьогодні не дорахується! А он сперечається чоловік із циганом:

– Де ти таких карих коней взяв? – допитується у цигана вусатий дядько.

– Вигодував.

– Знаємо, як ви вигодовуєте, лиш би на ніч стайню лишили незапертою, – підсумовує дядько.

Поряд ще цигани з кіньми різного віку і мастей. А цигани – майстри міняти масть коня. Могли легко перефарбувати коня в інший колір, залежно від попиту. А зі старої клячі зробити доброго рисака. Тому люди циганських коней купувати побоювалися.

Людський гомін порушили дивні звуки, що, наближаючись, ставали мелодією. Це пробирався старий сліпий лірник з хлопцем-поводирем. Уже можна розібрати слова, які ніби проказувалися речитативом під супровід ліри:

За Сибіром сонце сходить,

Хлопці, не зівайте,

Ви на мене, Кармелюка,

Всю надію майте!

Повільно просувався сліпий музика поміж людей. Ті розступалися, кидали хлопцеві-поводирю хто копійки, а хто – продукти чи фрукти. Голос лірника проникає через торгові ряди та зникає, десь у напрямку Новопланівського мосту.

Жваво торгують жванецькі шевці, показуючи свій товар і приказуючи:

– Чоботи добротні, беріть, не пожалієте!

Покупець обережно з усіх боків оглядає товар. Продавець знову нахвалює, постукує щиколотками пальців по підошві, що аж дзвенить:

– Чуєте? Що вам ще тра? їй Богу, чоботи добрі. Щоб я не дочекався того, що лишив дома у колисці.

Це насторожує покупця і розсіює сумніви. А лишив ремісник у колисці – макогона!

Підходимо до столика зі збанками та глечиками. На картоні великими буквами виведено: «Мед Василя Рожанівського з Баговиці». Підходять люди, пасічник наливає з глечика на тарілочку меду, ті куштують, прицьмокують, подають свою посудину під дивовижний дарунок товтр.

Час не стоїть, намагаємося вирватись із цього захоплюючого видовища торгів і розваг. Ось ми вже за межею галасливої площі надибуємо тата. Він стоїть біля воза, на якому височить чотирьохпудова діжка меду, яку ще заздалегідь заднив Місько Юхримів. Поряд з ним – відомий нам скупник Йосько. Йде саме апогей торгу. Батько, змучений торгами, каже:

– То хай буде по-твоєму, Бог з ним. Але пам’ятай, що це мед першосортний, з акацій. По руках.

Ляпають долоні, покупець дістає зі шкіряного заяложеного гаманця гроші, передає татові, а тато – мамі. Йосько виймає з торби пляшку, покупка замочується, дружба скріплюється. Діжечку з медом переносять на Йоськового возика, запряженого рябою кобилою. Цим возиком він гасає по селах, вигукуючи:

– Кому голки, нитки, рискалі, серпи, сапи?

Вирує стоголоссям Кам’янець на свято Івана Хрестителя – Івана Купала. Зринає десь пісня, заливається сміхом натовп. То сільські чудаки розважають своїми жартами, анекдотами і придибенціями присутніх. Сонце на своїх золотавих крилах-хмарах уже починає прощатися з людьми, а свято у місті продовжується.

Про бачене і почуте на Іванця у Кам’янці у 30-х роках минулого століття зберіг у скринці пам’яті Борис КУШНІР.

2011 р.