ПРОДОВЖУВАЧ РОДУ
24 травня виповнюється три роки, як перестало битися серце засновника та першого головного редактора приватної газети «ПОДОЛЯНИН» Віталія БАБЛЯКА. Журналістська кар’єра Віталія Петровича успішно розпочалася в міськрайонній газеті «Прапор Жовтня» (нині «Край Кам’янецький») у часи перебудови. Сьогодні, згадуючи незабутнього батька-капітана «ПОДОЛЯНИНА», заглянемо в часи його журналістської молодості та запропонуємо увазі читачів нарис Віталія Бабляка, опублікований 25 років тому.
СІМ’Я ТРУДІВНИЧА
ПРОДОВЖУВАЧ РОДУ
Було це трохи більше ніж рік тому. Начальник автопарку райсільгоспхімії В. І. Посітко сказав водієві М. В. Бесединському:
– Прийшов новий ГАЗ. Для вас.
Промовчав тоді Микола Васильович. А на зборах трудового колективу попросив слова.
– Від машини відмовляюсь, – кинув несподівано. – Незрозуміло? Ну, візьму я її, а з моєю що буде? Стоятиме. Хай краще хтось із молодих бере нову, а я вже якось на своїй справлятимусь. Все-таки дві машини бігатиме, а не одна…
Якби таке вчинив хтось інший, а не він, то здивуванню не було б меж. «Бесединський є Бесединський», – сказали тоді у райсільгоспхімії. Звикли тут до працелюбності та доброчесності Миколи Васильовича. Тому й авторитет його у трудовому колективі на всі «сто». Довелося переконатись у цьому, ко-
ли говорив з головою об’єднання А. А. Матковським, спеціалістами, керівниками середньої ланки, рядовими працівниками.
Водій добровільно відмовився від новенького автомобіля… Таке, погодьтеся, трапляється нечасто. Нова машина – менше простоїв через ремонтні роботи, взагалі, як кажуть, лише тисни на педалі. Нарешті, кращі заробітки.
– Може, хтось сторонній здивується, – розповідає А. А. Матковський, – тільки не ми. Нинішня машина Миколи Васильовича ГАЗ-52 завжди на ходу. Ось уже 9 років. Іншим разом, здається, все – крапка: наступного дня не виїде, бо поломка надто серйозна. Микола Васильович лише гляне і каже: «Вранці бігатиме». І справді, наступного дня вже вантажиться…
Машина у М. В. Бесединського не проста – аміаковоз АЦА-2,2. І «вантаж» незвичний. Різкий запах нашатирного спирту пригадуєте? Ось такі «пахощі» має аміачна вода, яку щодня водій машини розвозить по господарствах району. Вже двадцять шість літ підряд.
– З 13 лютого 1963 року, – каже Микола Васильович. – Спочатку возив УРАЛом-315. З 1980-го «ГАЗоном»…
Мій співрозмовник чи не єдиний, хто займається перевезенням аміачної води впродовж такого довгого часу. Єдиний в області. А, може, у країні, світі? У райсільгоспхімії, приміром, на цій «посаді» більше двох років ніхто не затримується.
А Микола Васильович Бесединський, житель Жванця, 52 літ від роду, перевіз за 26 років понад 500 залізничних цистерн аміачної води. Так що, якби їх умовно скласти в одну вервечку, тобто сформувати ешелон, то зайняв би він аж…
Грошима Микола Васильович не обділений. Найбільші суми квартальних, річних премій – йому. І зарплата, звісно, висока. Зароблена. Водій завжди перевиконує свої завдання. Ось і план першого кварталу впорав на 121,6 процента. Замість 328 тонн аміачної води перевіз 399.
Небагатослівний він… Працює сумлінно. Тож має нагрудні знаки переможця соцзмагання, медаль «Ветеран праці», почесні грамоти.
Не любить Микола Васильович розповідати про себе. Говорить спроквола, спочатку кине лукавий погляд подоляка, а потім мову веде.
…- До речі, у Бесединського п’ятеро дітей, – вклинюється у розмову голова райсільгоспхімії. – І тут він попереду.
– У нас це родинне, – посміхається Микола Васильович.
Родинне – це любов до дітей у Бесединських. Батько Миколи Васильовича мав шість братів і сестер. Сам М. В. Бесединський виявився старшим серед ще більшої родини – вісім братів і сестер. Ось коли пройшов малий Микола школу трудового гарту!
Нині передає життєвий досвід своїм п’ятьом дітям. Старші вже мають свої сім’ї. Алла працює фельдшером у Ходорівцях, Валя – на «Електроприладі». А ось робота обох зятів пов’язана з агропромом. Микола трудиться у Жванецькому РТП. Євген – Є. С. Кремпович – разом з Миколою Васильовичем у райсільгоспхімії, з лютого 1989 року. Радий тесть, що про роботу помічника бригадира Ісаковецького мехзагону лише добрі слова говорять.
Підростають ще троє дітей. Володя вже вчиться у технікумі, у Хотині. Сергійко і Тетянка – у школі. Наймолодшій виповнилось 11 літ.
І онуки є. Четверо. «Поки що», – усміхається Микола Васильович.
…Невідомо, чи зберуться разом у першотравневий день всі Бесединські. Уявив собі цю картину. Весела розмова дорослих і юних дітей Миколи Васильовича і Зої Федорівни, гамір онуків. Микола Васильович сидить за святковим столом на почесному місці. Здебільшого відмовчується, вдивляється у риси рідних людей. Добре отак сидіти! Нічого не бентежить душу: працював і жив завжди чесно, як личить людині. І вік ще не старий, лише п’ятдесят два… «А, це ти, Маринко! Іди до діда! Ось так…».
Віталій БАБЛЯК.
(Уперше опубліковано 1 травня 1989 року в газеті «Прапор Жовтня»).