МИТЕЦЬ, ЯКИЙ ВИХОДИТЬ ЗА РАМКИ ЗВИЧНОГО

Стоячи у храмі святого Іоанна Богослова, вдивляючись в іконостас, розп’яття Христа та інші ікони, складається враження, що хтось пильно стежить за тобою, зазираючи глибоко в душу – настільки реалістично зображені святі, особливо їхні очі.

І мало хто знає, що це творіння кам’янчанина, члена Національної спілки художників України Володимира МАТВЕЙЦОВА, брат якого – отець Юрій, настоятель цього храму. І хоча тривалий час митець проживає у Чернігові, має там сім’ю і працює, однак раз на пів року приїжджає до рідного міста провідати батьків й надихнутися близькими серцю кам’янецькими краєвида­-ми в міському парку, тисячолітнім каньйоном.
Про себе розповідає коротко. Народився 15 квітня 1963 року, навчався у 9 школі. З 9 років почав відвідува­-ти дитячу художню школу, де викладали Аркадій Данилюк та Іван Кляпетура. 1981 р. в Києві закінчив РХСШ ім.Т.Г.Шевченка. Службу проходив на Хмельнич­-чині. Далі було навчання в Київському державному художньому інституті на факультеті графіки. Фак­тично після навчання оселив­-ся у Чернігові. Його твори збері­гаються у Чернігівському художньому музеї, у приватних колекція України, Іспанії, США, Ізраїлю та Канади. 2014 року Володимира Євгеновича визнано лауреатом премії ім.Михайла Коцюбинського за цикл робіт «Від великого до смішного один крок, або Козацькому роду нема переводу». У Ка­м’ян­ці-Подільському роботи художника можна побачити не лише у церкві та приватних колекціях, а й у дитячій художній школі.
Митець зізнається, що хоч і закінчував факультет графіки, але ос­новний напрямок у його творчості – станковий живопис. З-під його пенз­ля вийшли живописні картини, чимало й на релігійну тематику, плакати, а також іронічні твори на крем­лівських вождів. Не може художник спокійно спостерігати за кровопро­литтям, що вже сьомий рік відбувається на сході України. Близькі для нього Євромайдан та Небесна сот­ня. Кожна його робота – унікальна, креативна і особлива. Аби її зрозуміти, потрібно ретельно розгледіти приховані символи і не боятися розширити рамки звичного.
– У храмі святого Іоанна Богослова обрав стиль класичний, академічний – стиль епохи Відродження, стиль Мі­келанджело, який вважаю близьким і сильним. Ми відмовилися від суцільного розпису на стінах, натомість надали перевагу іконам, які легко повішати, підреставрувати у разі потреби. Власне, так у храмах в Іспанії. Свого часу я там жив, малюючи портрети в Барселоні, – розповідає художник.
Недавно у церкві з’явилася ще одна ікона Володимира Матвейцова. На ній зображений Георгій Побідоносець, але дещо по-новому. До речі, цей святий зображений і на гербі Кам’янець-Поділь­ського району.
– Ще з середньовіччя існує легенда про Георгія, який, сидячи на коні, товче змія, такого собі Горинича. У католиків також висять ікони із зображенням цього святого. Однак я вирішив видозмінити її і замість змія намалював сатану. На мою думку, так реалістичніше. Змінив той символ, що писався віками. Битва відбувається на фоні кам’янецької твердині – фортеці. Роботу писав для іншої людини, але так склалися обставини, що вона дісталася брату. Він неодноразово просив мене намалювати цю ікону. – зізнається митець.
Окрім кам’янецького храму, він писав ікони для Преображенської церкви у Львові, де є його 15 робіт, разом з іншими митцями працю­вали над іконостасом у храмі у Чернігівській області. До російсько-української війни з Пітера до Володимира Матвейцова приїжджало російське духовенство, аби замовити ікону Феодосія Чернігівського, який родом із Поділля. Коли ікону привезли до Пітера, цей процес зафільмували, щоправда, ім’я автора так і не розсекретили. Хоча для Росії така ситуація не нова, як і перекручування історичних фактів.
На думку митця, іконописцем може стати будь-хто, хто закінчив академію, вміє малювати, але найголовніше – прагне творити ікони. Каже, що спеціально цьому не навчався, раз поглянув, осягнув, зацікавився і почав робити. Для Володимира Євгеновича ікона, насамперед, – це витвір мистецтва, який із часом набирається людської енергії та стає намоленим.
Має він і декілька пейзажів із зображенням рідного міста, хоча зізнається, що пейзажистом себе не вважає. Часто зображає кам’я­нець­кі краєвиди на своїх картинах, і хтозна, можливо, саме рідне місто, навіть за сотні кілометрів, надихає митця на нові шедеври, які ми ще обов’язково побачимо.