ВАЖКІ ШЛЯХИ НАЦІОНАЛЬНОГО СПОРТУ

Український рукопаш «Спас» є дуже молодим видом спорту, перша згадка про нього датована 1989-м роком. А статус офіційного національного виду спорту було отримано лише 2017-го. Однак ця справа вже має людей, які присвячують їй своє життя. Одним із таких є 23-річний Андрій ГАДАЙ – президент Хмельницької обласної федерації «Спасу».

– Андрію, а що таке український рукопаш?
– Це мистецтво виникло як засіб бою в козацьких розвідників. Якщо козака бачили в тилу ворога, в нього виникала потреба швидко виграти двобій, аби врятувати своє життя та вийти неушкодженим. І тому вся техніка «Спасу» зосереджена на тому, щоб напрацювати жорсткість, точність, швидкість. Хто володіє цими навиками, може себе «спасти». Тренування починаються з п’ятирічного віку. Раунди тривають хвилину, на боротьбу дається не більше як десять секунд. Під кожного учня підбирається індивідуальний підхід, адже можливості кожного тіла різні.

– На чому грунтується індивідуальний підхід?
– Діти приходять із різними фізичними можливостями, але якщо вони хочуть займатися національним видом спорту, що не є дуже популярним, то це вже свідчить про їхню зацікавленість. Такій дитині потрібно допомогти. Іноді приходять новач­ки з недостатньою фізичною формою або проб­лемами із перепадами артеріального тиску, тренери підбирають плани підготовки, щоб допомогти виправити ситуацію. Один з таких бійців із часом став чемпіоном Київської області з ММА. Якщо є проблеми із зором, звичайно, рекомендується працювати на тренуваннях без ударів у голову та в шоломі, а спортсмен може й не брати участі у змаганнях. Не всі ж зобов’язані бути бійцями.

– Бійцям потрібно робити все швидко, ос­кільки раунди короткі, а на боротьбу дається мало часу. Що ж тоді з розвитком витрива­лості?
– Усе дуже просто. Можна бігти крос довжиною 30 км, але під час поєдинку втрачати силу за дві хвилини. Витривалість у нас є бойовою, тобто ми робимо акцент не на біговій роботі, а на великій кількості тренувальних спарингів. Усе задля того, щоб у бою м’язи не потрапляли в шокову ситуацію. У нас спортсмен не має можливості провести частину раунду в «економ»-режимі, зберігаючи все на закінчення п’ятихвилинки, як, наприклад, буває в змішаних єдиноборствах.

– А як у Вашому житті з’явилося це бойове мистецтво?
– Завжди активно займався спортом. У дитинстві це були уроки боротьби з братом – чемпіоном області з вільної боротьби, потім відвідував секції боксу та американського футболу. 2017-го почав працювати тренером із панкратіону в КДЮСШ «Динамо» у Фастові й десь у той час почав спілкуватися зі спортсменами Всеукраїнської федерації «Спасу». Я знав це мистецтво давно, читав про нього. Почав з іншим тренером відпрацьовувати техніку. Але жодних думок із приводу того, що стану головою федерації у Хмельницькій області не було.

– Які перспективи розвитку «Спасу»?
– Важко сказати. Мистецтво існує давно, хоч було визнане національним видом спорту лише
4 роки тому. Однак і тепер цей статус нічого не дає, адже нас ніхто не фінансує, бо кошти виділяють лише на ті види, які є в олімпійській програмі.
Наразі в Україні легко маніпулювати патріотизмом. Тому ми з колегами вважаємо, що нашим завданням є і просвітницька робота. Маємо викликати в молоді бажання цікавитися своєю історією. Наприклад, про Івана Богуна багато хто знає, мовляв, була така постать в історії, але більшість людей не здогадуються, що він був най­кращим фехтувальником Європи. Ми повинні змінювати такі речі. Адже ходити і малювати десь прапори України не потрібно, краще, щоб молодь знала свою історію, цікавилась та пишалась нею. Заради цього ми стараємося проводити майс­тер-класи і якнайбільше розповідати людям про їхнє минуле.

– Місцева влада якось підтримує такі іні­ціативи?
– Місце для тренувань та допомогу в розвитку надає ректор Подільського державного аграрно-технічного університету Володимир Іванишин, що дає змогу студентам опановувати новий вид спорту. А 14 березня, у День українського добровольця, ми проводили мініфестиваль. Ветерани АТО співали, ми влаштували показові виступи, всіх охочих годували безкоштовно кулешем. Дозвіл на цю ініціативу дав міський голова, тож хоч така підтримка є. За це велике дякую.

– А чи є план розвитку школи бойових мистецтв?
– Наразі намагаємося налагодити співпрацю із загальноосвітніми школами. На жаль, це відбувається важко, оскільки навчальний процес переважно спрямований на успішну здачу ЗНО. У більшості шкіл із пересторогою ставляться до того, що ми хочемо прийти і щось розповісти дітям молодших класів. Раніше була досить успішна спів­праця зі «Славутинкою». Десь близько двох років ми вели там групу, але з часом я зосередився на нашому головному залі, а другий тренер не зміг сам «потягнути» групу. Крім того, дещо не спів­падали графіки наших тренувань та інших занять у спортзалі. Тож нині ми з жодною школою не співпрацюємо. Лише в Подільському центрі професійно-технічної освіти нас іноді пускають із лекціями. Це добре, однак студентська молодь не є основною цільовою аудиторією, тому що просто немає часу, аби почати займатися «Спасом».

– Андрію, яка головна мета Вашої діяльності?
– Пропагувати патріотизм і доводити, що україн­ське не гірше від іноземних трендів. А в нашому місті прагну створити ще декілька секцій, оскільки охочі займатися є. Наприклад, у групі дорослих у докарантинні часи було 55 осіб. Тому маємо змогу працювати та розвиватися далі.

Олександр ЩЕРБАТИХ.