КОЛИ ЧИТАЧ БЕРЕ ПЕРО

Кам’янчанка Тетяна СМІШНА-СТАРИНСЬКА присвятила свої поезії чоловікові – Григорію Старинському. Пані Тетяна, на жаль, уже покинула цей світ, а Григорій Васильович, аби вшанувати пам’ять дружини, наразі готує до друку збірку її віршів.

Я ДЛЯ ТЕБЕ ЗІРКИ У ВІНКИ ЗАПЛЕЛА Б…

Якби вміла вінки я сплітати
Із зірок і пісенної тиші,
З того, що ти зумів мені дати,
Та із того, що ще ти залишив.
То сплела б я вінки зорянисті,
І пісні, як стрічки, б повплітала,
В кожній пісні і в зірочці кожній
Я б кохала тебе, все кохала.
І найкращу зорю, що у серці
Розцвітає коханням до тебе,
Я б вплела у найкращому місці –
Поруч з сонцем на синьому небі.
І як сонечко спати лягає,
То хай світять закоханим зорі,
Що для тебе сплела б у віночки
У пісенному ніжному хорі.
Якби вміла вінки я сплітати
Із зірок і пісенної тиші,
То в піснях був би ти, мій коханий,
Тільки ти, а не хто-небудь інший.

***
Заспівай мені пісню весняну,
Найпрекраснішу пісню дібров,
Возвелич мене аж в піднебесся,
Щоби ніжність відчуть мою знов.
Щоб окрилені мрії, мов птиці,
Нас на крилах своїх понесли,
І громи, і ясні блискавиці
Не страшні нам з тобою були.
Не прокляття кажу, а закляття:
Заспівай про весну і любов,
Вознеси мене аж в піднебесся,
Щоби ніжність відчуть твою знов.
2 грудня 1998 р.

Тетяна СМІШНА-СТАРИНСЬКА.

* * *
Ще восени Сергій МОСТЮК запропонував для публікації в нашій газеті свій вірш до Дня Збройних сил Украї­ни, який відзначається 6 грудня. На жаль, літературну сторінку ми тоді не готували, але заради поваги до наших воїнів друкуємо вірш пізніше.

Наша сила в людях і в зброї,
Що згуртовані в Збройних силах.
В Збройних силах люди – Герої
Із козацькою кров’ю в жилах.
Із броньованими серцями,
Загартованими в звитягах.
З жовто-синіми кольорами
На своїх переможних стягах.
Стережись, ненависний враже!
Будь у спокої, любий друже!
Будь-хто в нашій землі поляже,
Якщо нам допече дуже.
В ЗСУ непохитно вірю,
Ми не хочемо мати воєн.
Наша ціль – просто жити в мирі,
Тож вітаю зі Святом, воїне!

Сергій МОСТЮК.

* * *
Знайшли своє місце в серцях читачів і вірші київського поета Євгенія ЮХНИЦІ, які неодноразово друкувалися в нашій газеті. Ось декілька зі свіжих його творінь, що надійшли нам на електронну скриньку редакції.

Немає діла ніякого
Державі двоптахоголовій
До проклинань її солдатів,
До виконавць підступних актів.
…Москвиху кляли й запорожці,
І окріпачені їх доці,
І бандуристи, вбиті разом
На харківському з’їзді-сказі,
Й кияни в стрілах Муравйова,
Й львів’яни з Польщі замордованої,
Й кавказці, і башкіри, чехи,
Німкені, новгородці, шпеки.
Прокльон – й карела, евенкені,
Державі цапній – так, до фені.
…Поки потвору нелюдську
Не знищать блок жердин й коцюб,
Всіх різатиме, як вівцю.

***
Пан грудень уважний, з ялинних прикрас,
Об’єднує Київ, і Ялту, й Донбас.
Терени, зажди українські, з Кубанню,
З Ростовом, і Білгородом-харків’янином.
…З Луганська і Ужгорода, з Чернівців
Злітають і бусинки, чари, …митці.
Потужні і зміцнені спільною колією –
Відстояти у «Двадцять третьому» волю!

Євгеній ЮХНИЦЯ.

* * *
МОЇ ДРУЗІ!

Мої друзі – прості, не багаті,
І дав Бог, що вони і не бідні…
До життя і роботи – завзяті,
Вони стали для мене, як рідні.
Мої друзі – доступні й не горді,
Я без друзів, неначе без кисню,
Їх нема на рекламі біг-бордів,
Вони скромні. А ще – безкорисні.
Мої друзі – а їх є багато,
Вони навколо мене існують…
Це, звичайно ж, сім’я, мама й тато.
І всі, хто мене не ігнорують.
Мої друзі – і щедрі, й відверті,
І стезю мою знають, й дорогу.
І якщо бути дуже відвертим –
Відкликаються на допомогу.
Мої друзі – напевне, побожні,
Не піаряться чимсь, хто дав більше.
Їх діла зі святими тотожні,
Скажу чесно – це без перебільшень.
Мої друзі – пліч-о-пліч зі мною,
Нас війна згуртувала до щему.
Дружбу ми називаєм міцною, –
Ми поділимось останнім плащем…
Мої друзі… тепер волонтери!
Дістають все без шуму і пилу.
Це їх риса, і стиль, і манера,
Як солдатів надійного тилу.
Мої друзі дарують задарма,
І буває, дають навіть з лишком.
Є у мене традиція гарна…
Я частенько молюсь за них тишком…

Петро ПІДЛІСНИЙ,
капітан ЗСУ, військовослужбовець
Об’єднаного навчально-тренувального центру Сил підтримки ЗСУ.

* * *

КАТАМ

За що ви глумитесь над світом?
Хто перед вами провинивсь,
Що ви готові безкінечно
Смоктати кров, щоби пролить
Криваві сльози жертв безвинних,
Страждальних мам і їх діток?
Але за все вам заплатити
Прийдеться повністю і в строк.
Усі лаврови і пєскови, і матвієнки – глаштаї,
І ліліпутін озвірілий
Хай зникнуть всі з лиця Землі!
В крові їх руки, ноги й шиї,
Із пащі кров аж струменить,
А такі пельки ненаситні,
Що кров ковтають кожну мить.
Вони не можуть зрозуміти,
Що закінчивсь ХХ вік,
А ХХІ-й зовсім інший,
Бо кличе людство в іншій бік:
– Братайтесь, люди, скрізь і всюди,
Бо вік у вас дуже малий,
Шукайте нових технологій,
Змагайтесь в співах чарівних.
І цього досить, щоб щасливо
Проводити своє життя,
Відкиньте ненависть і зброю,
Любіть, творіть до забуття!

Володимир КОСТЮК,
пенсіонер, с.Баговиця, учасник народного аматорського хору
ветеранів міської тергромади «Вечірні зорі».

САМОСТІЙНА І НЕЗАЛЕЖНА

Свободи промені під ноги упали з неба, як зірки,
Ми не відчули смаку волі, так буде, думали, завжди.
Ворожі сили – чорні сили, які нам послані згори,
Всі ці роки точили зуби, а ми все думали – брати.
І коли Крим в нас відібрали, а у владі був повний абзац,
Ми і не думали-гадали, що після Криму – ще й Донбас!
Після репресій і голодомору наш етнос зменшили «брати»
Це зрусифіковані райони, із раші люду навезли.
Війну назвали цю гібридом, у владу вдерлися кроти,
А наша влада вся аморфна, військові спалені склади.
Для самозахисту народу «контрактним» військо нарекли,
Туди подалися свідомі й сміливі хлопці та дівки.
Ніхто не вірив, яке горе на нас полює від орди,
Масивне вторгнення і обстріл, ракети впали із гори.
Колони танків від рашистів хотіли вмить нас захопить,
Та джавеліни й байрактари спалили орків, не злічить.
Бліцкриг наразі провалився, трупами вкрилася земля,
Війна не швидко так скінчиться, до Раші близиться вона.
В мобілізацію позвозять якутів, вепсів і чечню,
Перемолоти всіх в пакети й відправити все на русню.
Крім нас, ніхто цей світ не очистить від нелюдів, що із орди,
Нас Бог карає вже є вкотре, поки візьмеш до голови.
Хмельницький вляпався в багнюку, на півночі там болота,
Ми там вібралися в лахміття і стали схожі на бомжа.
Пізніше гетьман наш Мазепа хотів і щастя, і добра,
Його ж ти зрадила і степом пішла рабинею Петра.
Під час імперії розвалу Симон Петлюра нам згори
Звернувся чітко до народу: геть швидко хлопці від москви!
Та демократи й анархісти завели нас в полон орди,
Їх брудом довго поливали одвічнії наші кати.
Степан Бандера – дух свободи, червоно-чорний стяг підняв,
Його нацист по концтаборах від українців заховав.
І вже на Заході далекім, яким нас партія страха,
Степана вбив агент ординський, на шиї зашморг затяга.
Хто ж є героями Вкраїни, кого кляне москва-орда,
Під синьо-жовтії знамена піднялась молодь золота.
А тепер вдумайтеся зрячі, напружте мізки в голові,
Чи хочемо ми знову в рабство, не вірю в зірку на кремлі.
Повстань, народе, порви кайдани, хохлів в прожарку загонім,
Своїх дружин, дітей і внуків у світ заможний заведім.

27.12.2022 р.
Віктор СОЛОП, співробітник НІАЗу «Кам’янець».

Відома кам’янецька вчителька і наша постійна читачка Алла ФЕДІРКО на заслуженому відпочинку написала дитячу книжку «Як Маркіз навчився мишей ловити. Бабусині оповідки». Цьогоріч книжка стала одним із чотирьох переможців конкурсу видань для друку за бюджетні кошти. Ілюстрації створив кам’янецький художник і письменник Сергій БОДНАР, який наразі захищає нашу країну в лавах ЗСУ.
Друкуємо одну із оповідок.

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

Знаєш, дитино, в нашому житті бувають щас­ливі історії, а бувають і сумні, невеселі.
Розкажу історію, яка трапилася на дачі ми­нулого року. Росла в нас в саду стара крислата яблуня, яка щороку родила смачні червонобокі яблука. Ранньою весною, як тільки розпускаються листочки, і з’являються рожево-білі квіточки, з теплих країв з-за Дністра до нас прилітають солов’ї. Ось і на нашій яблуні солов’їна пара звила собі гніздечко. Коли ми у вихідні приїжджали на дачу, завжди милувалися побаченим: між гілочками у гніздечку сидить солов’їха, висиджує солов’ят. Сидить тихо, непомітна у своєму сіренькому пір’ячку. А тато-соловей вміщується поряд на суху гілку і так виспівує, так витьохкує: «Тьох-тьох-тьох! Тіль-тіль-тіль!». Словами не передати цю чудову пісню про кохання, підтримку солов’їхи-матері. Це треба тільки чути.
Та спів солов’я триває недовго. Як тільки солов’їха висидить солов’ят, соловей замовкає, тепер йому не до співу. Треба малят-солов’ят годувати. От і літають вони по черзі з соло­в’їхою, ловлять мух, комах, гусінь, жучків і черв’ячків, годують своїх жовторотиків, які по черзі підставляють свої роззявлені ротики.
Але наші радість і милування було недовгими.
Одного разу ми приїхали на дачу, а сусіди кажуть, що вночі була сильна буря, вітер аж гілки на деревах обламав.
Підходимо до нашої яблуні, а там – гніздечко на землі, порожнє, а маленькі солов’ята мертві. Дуже ми засмутилися, бо в наших солов’ят залишилася недоспівана пісня.
Більше солов’їних гніздечок у нас не було, і спів солов’їний доносився здалеку, з лісосмуги. Та ми не забуваєм про недоспівану пісню солов’ят, і нагадує вона нам події, з якими нині живе наша країна.

ПРИЗ – У СТУДІЮ

Гриць ріс хлопцем кмітливим. Нальоту ловив розумні ідеї від старших, особливо ж ті, де закладався міцний фундамент, аби стати знаменитим, вибитися із повсякденної нужди про хліб насущний у люди, себто стати мільйонером. А тут і зручний момент підвернувся. Почув Гриць по телевізору сенсаційну новину: хто презентує Збройним силам Украї­ни літак, відібраний будь-яким способом у російських загарб­ників-рашистів, того чекає велика винагорода – мільйон гри­вень.
Не відкладаючи справу в довгий ящик, взявся за реалізацію небезпечного задуму. Зметикував: одному це не під силу.
Знайома ворожбитка виручила. Підказала:
– Потягнути такий гуж у тебе, голубе неопірений, не вистачає кебети! Бери в напарники циганів. Вони будь-що, найгрізнішу техніку вкрадуть. Навіть серед білого дня. На очах у численної, озброєної до зубів охорони.
Гриць щедро позолотив ручку ворожбитці. Пожертвував двотисячною пенсією свого діда, виклянчивши її нібито для придбання весільного подарунку для нареченої.
І до циганського табору знайшов дорогу, зумів підговорити його ватажків на небезпечну, але дуже прибуткову операцію.
– Половина «лимона», – пообіцяв, ставши на коліна, – буде ваша. – Згода? Тоді – по конях!
У призначений день і час безстрашні подільники вже були на обраному аеродромі. Із музикантами, гучним і веселим концертом з піснями та запальними танцями.
Поки артисти робили свою справу, досвідчені злодюги, які на цій справі вже зуби з’їли, стрімко проникли в кабіну новенького літака. Вжик! Вжик! І він уже в повітрі. Махнув прощально крилом і невдовзі опинився вже на іншому аеродромі. У гостях зраділих пілотів-українців.
Отак кмітливий Гриць і одержав обіцяний приз – мільйон гривень. Щоправда, як і обіцяв, половину суми віддав циганам.
Куди подів решту? Як істинний патріот, віддав гроші ЗСУ. Хай вони користуються ними, аби наближати Перемогу над путінською армією-агресоркою, і добрим словом вдячності згадають Гриця, його геройський вчинок.
То як же тут не сказати на весь голос крилаті слова: «Слава Україні! Героям Слава!

Борис УРОДА, журналіст, м.Кам’янець-Подільський.