ЧАРІВНА ХАТА РОЗПОВІСТЬ ПРО ЗАТОПЛЕНУ КУЛЬТУРУ

29 вересня ввечері була повня. Супермісяць яскравою безкоштовною лампочкою підсвічував Поділля, і в його світлі родина Вітрів закінчувала приготування до завтрашнього дня. Через 12 годин сюди, на сільське обійстя у Грушці в Староушицькій ТГ, прийдуть гості. Через 12 годин буде теплий день, останній у вересні, і в Кам’янець-Подільському районі стане на один музей більше.

«ВИБАЧТЕ, Я НЕ ВСТИГ ЇЇ ЗРУЙНУВАТИ»

Родина Андрія та Адріани Вітрів з’явилися у Грушці сім років тому. Знайомі запросили їх на Івана Купала відпочити з наметами на Бакоті. Андрій, програміст із Хмельницького, мав на той час три вищі освіти та здійснив кругосвітню подорож, але в Бакоті не бував. Адріана, киянка, мешкала з чоловіком і в Європі, і в Індії, і в Америці, їздила Україною, але від сільської реальності була далека, живу корову, каже, вперше побачила на Поділлі. Тут, на Кам’янеччині, подружжя зрозуміло, що ось воно – місце, котре вони шукали по всьому світу. Поєднання фантастичної краси пейзажів і доб­роти місцевих жителів вразило. Відразу купили хату у Груш­ці, переїхали сюди з родиною, донька Софія пішла до місцевої школи.
Артистична натура Адріани хотіла простору для творчос­ті – так декілька років тому народився проєкт «Мальоване село». Адріана разом із двоюрідною сестрою, іконописецею Тетяною Жабінською почали розмальовувати сільсь­кі криниці традиційними для Поділля орнаментами. Мріяли розписати брами по всій цент­ральній вулиці Грушки, це б точно запам’яталося туристам, які прямують через село до Бакоти.
А в лютому 2022 року купили в селі стару хату. Хотіли зро­бити садибу зеленого туризму. Ну, як хату, купили ділян­ку, а хата йшла до неї доважком. Як казав попередній власник: «Ви­бачте, я не встиг її зруйнувати».
Через декілька днів почалося повномасштабне вторгнення. І Вітри зрозуміли, що в тій старій глинобитній хаті з крихітними віконечками має бути етномузей.
Тепер у Грушці є невеликий скансен «Чарівна хата», перший у тергромаді локальний етнографічний музей. Його мета – показувати жителям і туристам, як жили та чим займалися селяни 50, 80 та 100 років тому. Адріана каже, що сто років – певна межа, хата якраз столітня.

КОЛЬОРОВІ ОРНАМЕНТИ ПОДІЛЛЯ

Слово «чарівна» в назві не метафора, як стверджує Адріана. Каже, що на шляху цієї хати до них, а їх до неї трапилося багато подій, яких інакше як дивом не назвеш. Подружжя відразу ви­рішило не ремонтувати будівлю сучасними мате­ріалами, не стягувати її, хоча вона перебувала в напіваварійному стані. Почали вивчати, якими були подільські хати сто років тому. Зверталися до матеріалів етнографічних екс­педицій Павла Жолтовського та Стефана Таранушенка 1930 р. Тоді дослідники об’їздили з фотоапаратом усе Поділля, фіксуючи старі храми та божниці, замки та костели. Часто в їхні об’єктиви потрапляли і хати. Була в тому архіві й фотографія з Грушки – білосніжна глинобитна хата з розписаними стінами. Від себе додамо, що такі ж хати були характерні для всієї Кам’янеччини: ніжні квіткові гірлянди прикрашали і зовнішні, і внутрішні стіни хат і в Панівцях, і в Макові, інших селах. Такі ж тепер прикрашають і хату в Чабанівці – яскраві, багатоколірні.
Адріана наголошує, що на Поділлі зав­жди розписували хати і користувалися для цього широкою палітрою фарб. Та варто просто озирнутися і подивитися на осіннє Поділля, аби зрозуміти, що обмежувати декор лише чорним і червоним кольором ніхто б не став. На ці сло­ва відразу закивав старий травник Василь Олійник – переселенець до Грушки із затопленої Бакоти. Чоловік згадав, як його тітка розписувала колись навіть комини в хаті. На його запитання, навіщо це робити, там же не бачить ніхто, тітка розсердилася: «Та прийдуть люди і що скажуть, що я безрука, чи що?».
Перший рік Вітри все робили власним коштом. Та війна принесла багато перешкод. Вони зрозуміли, що власними силами хату-музей не витягнуть, і подали грантову заявку в Українсь­кий культурний фонд. Починання підтримує і влада Старо­ушицької ТГ. Адріана каже, що голова громади Анатолій Тимчук – людина відкрита до новаторських ідей, ніколи не боїться експериментувати та підставляти плече там, де потрібно. Вітрам дуже потрібні були така довіра та підтримка. Грант вдалося виграти. Так і з’явився у Грушці мініскансен.
Поки тривали роботи з облаштування музею, вулицю, на котрій стоїть стара хата, почали асфальтувати: в сусідню Ча­ба­нівку просто нині роблять дорогу. Чудова довгоочікувана звістка для селян обернулася на привід тривожитися для Адріани. Повз обійстя щодня рухалася важка техніка. І Вітри щоранку йшли до хати, не знаючи, чи встояла вона, чи розвалилася від вібрацій. Та все обійшлося. Шум стоїть ого який! Голові ТГ Анатолію Тимчуку доводилося переривати свій виступ на відкритті музею, коли повз рухалася техніка.

СЕЛА ПІД ВОДОЮ, ТА ЇХНЯ СПАДЩИНА ЖИТИМЕ

Спочатку Адріана мріяла відтворити життя і побут власне Грушки. Та на етапі збирання артефактів переконалася, що радянський коток проїхався по нашій історії так грунтовно, що набрати експонатів лише з одного села не вийде. Тоді концепцію довелося змінити: музей розповідає про побут селян із сіл, які були затоплені в 1980-ті в результаті створення Дністровсь­кого водосховища і лежали на обох берегах Дністра – і на подільському, і на бессарабському. Так і назвали проєкт – «Затоплена культура».
Річки завжди в минулому були потужними артеріями, якими рухалися й передавалися не лише товари, а й культурні практики. Тому села на Дністрі мали потужний мікс із різних культурних впливів. Почали шукати, чим села цієї тергромади відрізняються від інших, навіть у сусідній Китайгородській. З’ясували, що розписи та навіть покриття даху відрізнялися від села до села.
Практично все в хаті-музеї – речі з особистої колекції Адріани, котрі вона шукала та викупляла в подністровських селах. Це і яскрава верета з давно затопленої Конилівки, і вишиті подушки з Грушки, і розкішна різьблена скриня з Атаків Чернівецької області тощо. Багато речей просто вдалося врятувати від смітника. Під час відкриття музею в садку між яб­лунями і горіхами були порозвішувані подільські рушники та стояли ікони. Всі написані на старих, потемнілих від часу дошках. Ви­явилося, це сестра Адріани Тетяна Жабінська рятувала старі двері з храмів, які селяни розбирали та спалювали.
Вітри вибрали три найпоширеніші народні ремесла, які були характерні для цієї місцевості раніше: малярство (традиційний розпис), травництво та гончарство. Травництво та знахарство, як ствер­джує Адріана, були надзвичайно розвинутими в Бакоті та сусідніх селах. Вітри пла­нують записати рецепти Василя Олійника, котрі передала йому його бабуся-­травниця, і видати з ними збірку. На відкриття завітав і знаний староушицький підприємець Микола Прудивус, котрий займається вирощуванням лікарських рослин із 1977 р. Він наголосив, що багато із затоплених сіл – Бакота, Кривчани, Наддністрянка, Конилівка, Стара Ушиця та Студениця – спеціалізувалися колись саме на лікарських рослинах. Радгосп, створений 1957 р., мав цілі плантації ромашки, м’яти та інших корисних у медицині рослин. Ця традиція збереглася, щоправда, в менших обсягах, і дотепер, люди вирощують такі культури на присадибних ділянках. Адже це не лише продовження досвіду минулих поколінь, а й можливість отримати додатковий дохід. Пан Прудивус організовував частину експозиції, присвяченої знахарству, а також пригощав охочих своєю унікальною продукцією: напоями, трав’яними чаями, медом і наливками. Як каже Адріана, коли пан Микола за роботою, то всім зрозуміло, що травництво – це мистецтво.
Пані Вітер показала гостям на відкритті музею і глиняні теракотові репліки стародавніх подільських іграшок та ант­ропоморфних статуеток, знайдених ар­хеологами в Луці-Врубловецькій. Ці фігуристі прадавні жіночі фігурки – велика загадка для істориків і до сьогодні. Можливо, це давні богині родючості та роду.
Після ознайомлення з експозицією на гостей заходу чекали невеликий концерт народної му­зики, на котрому виступила і талановита донька подружжя Софія Вітер, а також показ колекції святкового дитячого вбрання, заінспірованого народними українськими строями.

Ірина ПУСТИННІКОВА.