СЛАВА БІГЛА ПОПЕРЕД НЬОГО, ДІВКИ – ВІД НЬОГО

Цієї осені у видавництві «Фоліо» виходить друком книга «Пінзель. Фантазії на тему біо­графії» нашої постійної авторки Ірини ПУСТИННІКОВОЇ. Твір розповідає про найбільш видатного та загадкового подільського скульптора XVIII ст. Йогана Георга ПІНЗЕЛЯ, його товариша архітектора Бернарда МЕРЕТИНА та їхнього мецената, канівського старосту Миколая Базилія ПОТОЦЬКОГО. Біографія Пінзеля – суцільна загадка, не відомі ані роки його житя, ані походження, ані справжнє ім’я. Трохи більше відомо про зодчого Бернарда Меретина та Миколая Базилія Потоцького, чиїм кош­том культурний ландшафт Поділля та Покуття збагатився виразними бароковими комплексами. «Подолянин» друкує один із розділів книги.

2. МИКОЛАЙ БАЗИЛІЙ

Слава йшла поперед Миколая Базилія Потоцького. Йшла? Та бігла вона, летіла, намагалася канівсь­кого старосту обігнати, бо хто ж його знає, чого від магната очіку­вати? Люди не запам’ятовують скромних і лагідних, хай якими б щедрими вони не були. Он скільки магнатських дружин були побожними католичками, скільки золота фундували на монастирі та храми.
І хто їх пам’ятає? Церковні книги, та й усе. В народну пам’ять врізаються ті, хто живе яскраво, поводиться нахабно, а діє сміливо.
Сатрапів і оскаженілих маніяків легенди знають краще за сумирних агнців Божих. Тому Миколая Ба­зилія Потоцького знали все Поділ­ля, вся Галичина, все Покуття, вся Україна. Перепусткою у вічність і особистим прокляттям для нього стала бідна Бондарівна. Потоцький усіма силами шукав своїй пропа­щій душі індульгенції за гарячкове вбивство дівчини, пив, п’яним плакав, каявся, знову пив, знову зчиняв бучі з розмахуванням шаблею і дурними пострілами на всі боки, а на ра­нок приходили нова гіркота і нове каяття, і не було магнатській душі спокою вже ніколи. Закриє очі – і кров, невинна кров вічною цівочкою тече перед очима. Господи, скільки ж тоді було крові. Навіщо, навіщо?!
Закривавлене минуле чіпляло­ся в магнатській душі за сьогодення і вибудовувало високу стіну перед майбутнім. Скільки не живи, за закритими повіками бачитимеш усе той самий струмок крові, кот­рий стає потроху ширшим, чуєш ті хрипкі останні подихи. Немає прощення. Немає забуття.
Де то сталося, тепер уже і не згадаєш. Балада каже про Богуслав, але це тому, що назва містечка гарно лягає в її рядок, звучить рівно і красиво. А люди різне говорили. Одні казали, що шалений пан убив красуню, котра ним гидувала, в подільській столиці, Кам’янці. Може бути. Інші були впевнені, що все сталося в Луцьку біля замку. Ще хтось переповідав, що Миколай Базилій оскаженів у Городенці, коли будував свій собор, хоча це навряд чи. Він його тому й будував, що відкупитися в Бога за злочин хотів.
Є ще версія про Бучач, усе ж магнат найбільше часу проводив у своєму родовому гнізді. Та і в це не дуже вірилося. Вже де-де, а в Бучачі дику вдачу Потоцького знали всі й тікали з вулиць, коли ними їхав пан староста, вічно напівп’яний, вічно пом’ятий, якийсь надламаний ніби. На пагорбах над Стрипою та Бондарівна швидко б накивала п’ятами від йогомосці. Кепкувати з Потоцького в Бучачі було актом самогубчим. Розповідали, як одного разу мати якоїсь згвалтованої магнатом дівчини кинулася від відчаю і образи до панського коня, кинула Потоцькому в обличчя свої про­кльони, а той… Замість озвіріти почервонів, пробурмотів: «Вибач, Христом молю», але коня не зупинив і поскакав далі, зігнувши голову. Ні, в Бучачі він Бондарівни не вбивав.
Та пісня стала Миколі Базилію сіллю, яка не давала загоїтися старій рані. Балада летіла над краєм. Її, здавалося, знали всі подільські русини. Люди люб­лять жалісливі пісні, під них так солодко, так гірко плачеться в корчмах, коли ніч уже поховала день, що минув, коли кухоль уже порожній, а душі одиноко і лячно. Її мугикали собі під ніс косарі на ланах, під неї рубали старі букові дерева в Дачі Галілеї неподалік від Бучача, її наспівували на ярмарках жінки, які приносили на продаж яйця та молоко.
А гарна мелодія – вона ж причеплива. За русинами і польський подільський люд переклав баладу. Казали, і литвини з півночі теж уже про Бондарівну співають. Пісня приростала новими рядками і придуманими подробицями, дехто затягне її і за чверть години не закінчить. Життя важке, так часом щемить щось у серці. А заспіваєш, проплачешся – і трохи відпустить, ніби сонце з-за хмар визирне.

Пісня жодного разу не називала Потоцького на ім’я, але ж усі знали, хто тепер був канівським старостою, тому яка там анонімність, яке там «Та це про когось іншого!». Про тебе це, ясновельможний пане, про твій дикий норов, сарматський князю, подільський королю! І не буде вже ні тебе, ні подружок молоденької Бондарівни, а пісня залишиться, полюбив її народ: «Послухайте, люди добрі, / Що буду казати: / Я о дівці Бондарівні / Буду повідати. / У містечку Богуславі / Каньовського пана, / Там гуляла Бондарівна, / Як пишная пава. / У містечку при ратуші / Капелія грає, / А там дівка Бондарівна /День і ніч гуляє.
Ой, казали, говорили / Старі люди стиха: / «Ой, не гуляй, Бондарівно, / Буде ж тобі лихо!»… (Повний текст пісні – у книзі. – Прим. ред.).

У деяких варіантах балади Потоцький був чемним шляхтичем, котрий звертався до дівчини, поштиво знявши шапку.
В інших вбивав юнку не з рушниці: «Як ударив пан Каньовський / У правеє вушко, Вилетіла в Бондарівни / за хвилину душка».
І ця дихотомія, здається, була магнату кращою характеристикою. Ввічливий варвар, освічений дикун, норовливий граф – Миколай Базилій був людиною екстремумів. І всі це знали. При королівському дворі теж. Тому й не дивували­ся, що ясновельможний шляхтич у столицю навідувався нечасто, а як там і бував, почувався незатишно. Пітнів, витирав бриту голову з довгим козацьким чубом батистовою хустинкою, нервово крутив довгі старомодні сарматські вуса. Він був диким і вільним, як його подільський край.
Сором – іржа для людської душі, він роз’їдає зсередини, руйнує щастя. Сорому пан Потоцький мав тепер по вінця. Він до цього часу вкривався червоними плямами, згадуючи момент на кагарлицькому ярмарку, коли туди прийшли молодята. Юна пара кланялася на всі боки, запрошуючи всіх на весілля. Зграйка їхніх приятелів позаду гомоніла на весь майдан, хтось співав, хтось щось викрикував збудженими і вже захриплими голосами, розштовхуючи людей і навіть не помічаючи цього. Юність закохана в себе і не зважає на інших.
Миколай Базилій стояв біля однієї з хат, оточений своїми козаками. Ніхто його тут не знав, здається. Здалеку виглядав зі своїм оселедцем і в багатому жупані заможним козацьким сотником. Хіба мало серед запорожців тих, хто теж любить гарну зброю чи дорогі чоботи? Сотник, викапаний сотник.
Юна юрба направилася в його бік. Щой­но молодята вклонилися, щойно Потоцький поліз до кишені по гаманець, щоб обдарувати нову родину, як хтось не своїм голосом крикнув на всю торговицю: «Пан Каневський!». Впізнали-таки.
Дівчата з вереском кинулися навсібіч, жінки – за ними, хлопці бігли вже через загальну паніку. І лише молода заклякла перед Миколою Базилієм переляканим засліпленим зайченям. Зіниці її розширилися, брови благально піднялися дашком, але поворухнутися дівча не могло. Саме ім’я героя балади паралізувало її на декілька секунд. Але далі страх за власне життя взяв гору, і молода кинулася навтіки, і вітер сплутував стрічки на її голівці.
Потоцький теж спочатку стояв непорушно, відкривав із несподіванки рота, ніби старий сомисько, викинутий на берег, хапав здивовано повітря, а далі кинувся за юнкою, витягаючи вперед руку з гаманцем. Візьми, візьми ж золоті, дурепо, я ж тільки роблю так, як звичай велить, як треба, куди ж ти біжиш у цій юрбі, навіщо так кричать навколо, навіщо так метушаться, я ж не ірод якийсь, зупиніться!
Пізно було. Весь ярмарковий загал несподіваною стихією здійнявся з наси­джених місць. Курява стояла над Кагарликом. За квадранс бічні вулички містечка вже переповідали, що ж то за шум учинився: козаки викрали для забав пана Каневського найгарнішу з дружок. Та ні, не дружку, а саму молоду, ще й відразу з церкви. Та не з церкви, тьху на вас, а з шляху до храму! Та не козаки, а сам пан Каневський. А молодого власними ж руками шабелькою зарізав. Вже і в сусідніх селах чули, що на кагарлицькому ярмарку козаки Потоцького виловлюють найгарніших дівчат і молодиць та вивозять кудись із міста, певно, до графської оселі, на забаву пану.
От таке тепер буде життя? От так тепер буде скрізь? І що тепер, продавати маєтки сусідам Сенявським, а самому тікати з України кудись на Мазури, біг­ти в Карпати, скніти серед волинських озер? У двобої з любов’ю до рідної землі сором у Потоцького вічно програвав. Що там холопи собі думають, то їхня справа, а він, король подільський, свого краю не покине. Любить він його. Наймиліший він йому. А напади сорому і чужих істерик ще не все життя.
Чомусь про те, як граф у Кагарлик заїжджав, історії не переповідали, а там теж випадок був цікавий. На під’їздах до міста магнат почув, як хтось плаче. Біля возу, на котрому розливався темним озерцем дьоготь із розбитої бочки, рюмсав селянин. Миколай Базилій чомусь теж засумував, вийшов із карети, запитав у дядька, що сталося. Той сказав, що за ним дорогою їхав якийсь пан, нервував усе, ніби поспішав кудись. А що тут зробиш, двом підводам на тісному шляху не розминутися, а дядькові воли рухаються так, як можуть. Злий пан позаду на спуску розігнався і протаранив селянський віз, його дишло пробило дно бочки. І чим тепер збрую мастити весь рік?
І чоботи без дьогтю пропадуть, на сонці потріскаються, у снігу розмокнуть… Біда.
Миколай Базилій пробурмотів: «Не плач, чуєш? Не плач», дістав гроші з гаманця, а козакам зі свого почту звелів швидко норовливого поспішаку знайти і на суд привести. Привели, звісно. Ніякий то був не пан, а лише повновидий і пихатий домініканець у білій сутані, по низу заляпаній уже трохи кагарлицьким багном. Хоч як святий муж впирався, та козаки Потоцького таки змусили його пролізти через пробиту бочку. Вже сутана була не біла, ну, але на нову Бог подасть.
Даремно пан Каневський думав, що історія з бочкою пропаде в часі. Не пропала, теж обросла подробицями: вже і не русин плакав, а бідний єврей, вже і бочка не з дьогтем була, а зі смолою, вже й не сам граф за бочку заплатив, а монаха це зробити примусив. Але де тій байці до популярності пісні про Бондарівну.
Мова його була важка для сприйняття варшавськими вухами: він занадто щед­ро пересипав її українськими словами, не докладаючи зусиль, аби згадати польське слово-аналог. Чим далі в літа, тим більше переймав пан Потоцький русинську мову, а в своїх володіннях і взагалі балакав переважно нею.
У напудреній Варшаві оті тонконогі аристократи в камзолах кольорів папужок довго обмусолювали його приїзди. Для них він був варваром, який нашивав на шубу діамантові застібки. Теж собі злочин придумали. На себе б подивилися, в половини замість коштовностей скло, фальшивки. Зі шкіри лізуть, аби дістати єдваб яскравіший, ніж у сусіда,
і здаватися багатшими, ніж є.
Скільки разів придворна знать намагалася Миколая Базилія перетравити, прийняти, зрозуміти, та так і не змогла.
І про Бондарівну тут знали, і про іудеїв, котрим нагайкою на спинах орнаменти вимальовував, теж. Із ним віталися, але трималися осторонь, інстинктивно морщили носи, немов людей накривала хвиля смороду. Навколо Потоцького ніби хтось окреслив крейдою коло, а чи пентаграму, і перетинати цю невидиму межу з власної волі охочих було вкрай мало.
Хутро і діаманти – яка опукла, виразна характеристика Миколая Базилія! Варварство і витонченість, жорстокість і плаксива сентиментальність, простота і складність переплелися так, що не віді­рвати одне від іншого. Норовливий подільський царьок і розумна людина з гарною освітою. Деспот, який не вмів стримувати ані своєї хтивості до жінок, ані гніву до холопів, і фундатор красивенних храмів та замовник унікальних витворів мистецтва.
Не було б канівського старости з його каяттям і фортуною, не мала б Україна пінзелевих шедеврів. Оцінив новаторську мову таємничого скульптора, прихистив, обдарував щедро, а інший шляхтич, може, лише б носом повів. Не те, мовляв, не хочу таке. Хочу гарні, СПОКІЙНІ скульптури, щоб око тішили, а не бентежили дух. А тут самі страждання, кути і вітер. Вітер.
Батько Миколи Базилія, коронний ловчий Стефан Олександр Потоцький, був теж людиною простою і сміливою. Коли Миколаю виповнилося вісім, батько став белзьким воєводою, теребовлянським і канівським старостою, статечним мужем. Йому тоді під шістдесят уже було, в такому віці не споважніти, не заматеріти важко.
Коли з’явився у воєводи син, дружи­ні Стефана Потоцького, Йоанні з Сенявських, було під п’ятдесят. Спадкоємця пара чекала довгих 17 років, уже зневірюючись, майже не сподіваючись. Самі дівчата народжувалися. А тут на присмерку років – Боже диво, здорове малятко, коханий синочок.
Хай собі перешіптуються, що він Потоцьким нерідний, що вони всиновили чуже немовля. Хто ж заборонить народу пліткувати, така вже в людей потреба і за­доволення. А на маленького Миколасика варто один раз поглянути, щоб побачити в його личку віддзеркалення материнських рис. Тільки Йоанна була красунею, а в сина воно все трохи недоладно якось було. Видовжений овал обличчя, довгий важкуватий ніс, брови, ніби підняті від здивування, – це в Миколи Базилія від матері. Від батька брита до полиску голова з довгим оселедцем на потилиці, але це вже про стиль, а не генетику.
Батько матір дуже любив, рік її руки добивався, закоханий був до нестями. Красуня. Горда, витончена, родовита: хай Потоцькі та подільські королі, а Рад­зивілли та Сенявські їм рівня. Мати була ревною католичкою і завжди залишала у храмах чималі суми. Краса костелів дивувала, зачаровувала і трохи лякала Миколая Базилія в дитинстві. Миколасик до материного подолу притиснеться, щоб захищеним почуватися, а сам головою крутить під час недільної служби туди-­сюди, ангеликів на стінах розглядає. Мама м’яко відсуне сина під кінець, дістане з шовкового, розшитого перлинами гаманця золоті монети і поставить на тацю для пожертв. Ніколи не кине, не жбурне їх, бо тоді дзвінка луна оберне до неї чимало голів, а вона зайвої уваги не хотіла, хай скільки б грошей не залишала на таці. Не шкода тих грошей, хай намалюють за них нових ангеликів, хай замовлять амвон новий, гарний, із різьбленням.
Буде на що Миколасику дивитися і чудуватися.
У науку хлопця віддали до львівських єзуїтів, не було тоді на Поділлі та Галичині кращих навчителів. Учився Миколай Базилій легко, любив історію та красне письмо, перекладав із латини на рідну мову декілька трактатів. Знав німецьку.
У 17 років, на навчанні, довідався, що помер батько. Смерть батьків завжди б’є під дих. Миколай винятком не був, розумів, що дорослість уже поруч. Кажуть (але ж ми тут свічку не тримали), що втік тоді зі Львова кудись на захід, на південь – чи то в Піренеї, чи то десь у Венецію, дехто і про Париж казав. Блукав чужими вулицями, захоплено розглядав храми, такі величні, такі великі, яких ніколи на рідному Поділлі не бачив. Ну, і закохався в місцеву так гаряче, як то й буває лише в 17 років. Кидав під ноги троянди і коштовності, боготворив, а коли освідчився, потрапив під холодний душ із її презирства. Красуня вже була заручена, а дивного сармата сприймала як екзотичну тваринку, яка тішить і смішить, але ж не рівня.
Залатав як міг серце, повернувся до Львова, продовжував вчитися. Те, що не здійснилося, вихлюпувалося віршами на папір. Усі інші не були нею, а одначе були, існували, поблискували бісиками очей, манили і дратували одночасно.
А скільки ж тут було тих інших, і смаглявих вірменок, і порцеляново-прозорих полячок, і смішливих розкішних русинок. Жінка – згуба, жінка – прірва, і від тих прірв тікав в історію. Дев’ятнадцятирічним видав у Львові «Сукцесію князів і королів польських», присвячену Якубу Собеському. Так би і писав, перекладав, забував ті злі карі очі, та відійшла і мати. 21-річний юнак із надламаним серцем став володарем Бучача з Городенкою та Золотого Потоку з Печеніжиним. А ще волинські маєтки, а ще під Любліном села, а Підляшшя, а Київщина. Королівство! Хай розшматоване кавалками, але ж королівство. А він – його правитель.
Над котрим є ще один – король польський. Є сусіди, є сейм, є війни і сутички, є політичне життя. І ти, як магнат, мусиш тим життям жити.
Миколай Базилій пробував. Вибирався на сейм, доїхав до Дрезна (так називали місто Дрезден (нині в Німеччині. – Прим. авт.) амбасадором у прусського монарха. Хоч які навколо храми були розкішні, а робив це ніби з примусу, маявся місіями, волів збутися якнайшвидше – і додому, на Поділля, на волю. Під сорок вирішив, що досить. На його життя вже вистачить королів, сеймів і перук, від яких так чесалася голова. Залишає за собою звання канівського старости, на більше не претендуватиме. Житиме, як сам захоче.
Так і жив.
Жінки… А що жінки. Яку побачить, таку захоче. Таку козаки і приведуть. Шлях­тянка, жидівка – без різниці, всі по-своєму гарні. Пручатиметься – на дереві підвішають і з рогаток у ніжне тіло стрілятимуть. Сама ж пошкодує.
Тікають, як забачать. Ховаються. Коли подумає вранці про ці дівочі перегони від доріг, про ховання в льохах, соромно стає, але вдень ті думки розчиняються у вині. Тільки Бондарівну не розчинити.
Місцеві сусіди-шляхтичі носами, як варшав’яки, не водили, з Потоцьким водилися і Потоцького наслідували. Він був для них уособленням сарматського міфу. Сміливий аж надміру, любить випити з ними, людьми дрібними, за спідницями гасає, дай Боже кожному, пожартує, то всі від реготу по лавах лежать, а при цьому господарством займається вміло, за порядком слідкує, статки примножує. Лідер. Простий і зрозумілий. І щедрий. Правда, переважно нетверезий. Але ж і вони не абстиненти.
Родичі на таке сповільнене самогубство спокійно дивитися не могли. Такі надії подавав, таким обдарованим був – і все в келиху втопив. Та добре б у келиху – топить у бочках.
Вмовили якось ще раз поїхати до Варшави. Задля такої оказії й наказав ста­роста пошити собі два прості селянські кубраки, один із них ті тонконогі й вважали хутром у діамантах. А другий що, не помітили? Бо діамантами та розсипом перлин прикрашений був один кубрак.
А другий сяяв рубінами, оправленими в золото, на вороті були колючі корали. Дико і красиво! Недарма люди завмирали, коли бачили йогомосць, недарма в Галичі на ринку впав перед ним на коліна бідний шляхтич і криком закричав:
– Ти є бог у святій Трійці єдиній, візьми мого сина до конвікту!
Взяв, взяв сина до себе на службу: сильні молоді хлопці йому знадобляться, а порівняння з Богом тішить самолюбство. Декілька високих козаків із
його кишенькової армії у дві тисячі ша­белин завжди супроводжували Потоцького в поїздках.
Але де то Галич, а де Відень, Варшава чи Львів. До Львова приїжджав зі своїми козаками часто, але бундючні галичани чомусь на його візити скаржилися королю. Шумить, буянить, жінок зачіпає, веде себе як ведмідь-шатун, а не магнат. Чи не час додому, до дружини?
Хех, до дружини. З дружиною, Ма­ріанною з Домбровських, розмовляв чемно, схиливши бриту голову та зняв­ши шапку. Манірно цілував ручку і називав богинею краси. Ну, коли її бачив. На щастя Миколая Потоцького, бачилося подружжя нечасто. Побожна, тиха, бездітна Маріанна втекла від цього шторму в людській подобі до львівського кар­мелітського монастиря, отримавши за це від Миколая 100 000 золотих. Там і жила, і померла 23 січня 1783 р. Миколая Базилія на той час уже дев’ять місяців на світі не було.

Та навіть цілком формальний шлюб на старість удавкою стискав горло магната, заважав. 62-річним намагався добитися розлучення. Вчинив хитро, як звик. Писав у травні 1774 року львівському мит­рополиту Леону Шептицькому, що вирішив перебратися до Почаєва і перейти в духовний стан. Митрополит радив стати мальтійським лицарем. На що Потоцький відповідав: «Мальтійське кавалерство, запропоноване вами, із задоволенням приймаю. Мені повідомили, що перед профе­сором кавалером мені треба присягати, одначе для чого це…».
Не розумів митрополит, чому Потоцького так тягнуло в монастир. Це ж не йому щоночі майже являлася Бондарівна в закривавлених шатах, це не Шептицькому важкий гріх відмолювати все життя. Далекий волинський Почаїв, де чудодійна стопа Богородиці, манив давно, здавався маяком надії серед п’яних бешкетів і тяжких ранкових страждань. Це ж там, як каже легенда, тридцятирічним каявся якось невдовзі після Бондарівни. Стояв перед монахом на колінах, плакав, казав, що відчуває, що в його змученому, скалічілому тілі живе дві різні душі. Одна хоче світла. Інша тягне в пекло. І перша над другою сили не має. Друга сильніша.
Каже легенда, монах ошелешено сказав, що спокутувати таку провину можна буде, збудувавши на славу Бога сім храмів. Аж сім.
Потоцький від цих слів ніби прозрів, ніби закривавлену душу чистим рушником обтерли. Встав із колін уже без сліз, уже з метою.
Потрібен був будівничий.
Він знав, хто ним буде.

Ірина ПУСТИННІКОВА.