«СЕРЦЯ БЛАЖЕННО ЗАМИРАЮТЬ… ТИХІШЕ, ЛЮДИ, ХОР СПІВАЄ!»

10 грудня – Всесвітній день хорового співу

Велич, що виходить із єднання голосів, справді несамовита. Вона розквітає в нотах, що підносяться у спільній гармонії, аркуш за аркушем будуючи витончені музичні полотна. Хор – це невичерпний резервуар виразності та емоцій, які розквітають, наче квіти, на каменях життя. Серце і душа, що зливаються в єдиний потік звуків і переповнюють простір, немов теплі материнські обійми, загортають у себе кожного слухача.
Старовинний Кам’янець, що бережно вигойдується на старих кам’яних фундаментах, пишається своїми музичними артефактами, які прикрашають його обличчя. І одними з найяскравіших серед цих перлин є кам’янецькі хори. Діючі й ті, які тимчасово зупинили роботу, молоді й досвідчені, дитячі й ветеранські, професійні й аматорські…

Місто налічує не один десяток колективів, які можуть вразити єдністю ба­гатоголосся. Дитячий хор «Дивоцвіт» міської дитячої школи мистецтв (Руслан Вознюк), хор хлопців «Калинове гро­но» дитячої хорової школи (Наталія Ку­пінська), народна аматорська дитячо-­юнацька хорова капела «Журавлик» дитячої хорової школи та МБК (Іван Нетеча), зразковий дитячий хор «Любава» дитячої музичної школи ім.Ганицького (Любов Мартинюк), народна хорова капела «Гомін», чоловічий хор Пресвятої Трійці (диригент Марія Кузів) і хор української Греко-Католицької церкви Матері Божої Почаївської (Зіновій Яропуд), народний аматорський хор ветеранів «Квітка на камені» (Юрій Савчук), хорова капела працівників освіти та народний аматорський хор української пісні «Смотрич» МБК (Микола Мельник), народний аматорський фольклорний ансамбль «Джерело» (Тетяна Столаба) та народна хорова капела «Гомін» (Ольга Боднар) коледжу культури і мистецтв. Подобаються глядачам і хорові колективи Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка: академічний хор «Ясинець» (Марія Кузів) та академічний хор «Мелос» (Любов Мартинюк).
Наприкінці листопада в міському Будинку культури відбувся обласний огляд-конкурс хорових колективів ім.Миколи Бідюка. Чимало з перелічених хорів гідно захистили честь закладу, якому підпорядковуються, та честь міста загалом. Напередодні Всесвітнього дня хорового мистецтва спілкуємося з диригенткою народної хорової капели «Мелос», кандидаткою педагогічних наук, доценткою кафедри музичного мистецтва Любов’ю МАРТИНЮК і керівником народного хору ветеранів війни та пра­ці «Квітка на камені» Юрієм САВЧУКОМ. Обидва колективи посіли перші місця у своїх номінаціях, але насправді вже давно стали звуковими артеріями сер­ця міста. Варто зазначити, що «золото» у своїх номінаціях також здобули камерний хор «Ясинець» (керівник – старша викладачка Марія Кузів, концертмейстерка-доцентка Жанна Карташова) та народний аматорський хор української пісні «Смотрич» МБК (Микола Мельник).

«МЕЛОС» – МЕЛОДІЯ ДУШІ

«Це не просто хор – це жива історія, що розповідає про культурний дух та національну гордість», – кажуть справжні поціновувачі «Мелосу». Звуки, що виходять із глибин минулого, розбурхують повіт­ря, будуючи вірші з любові до рідної землі. Кожен вокаліст тут – як окрема нота, а колектив – неперевершений симфонічний ансамбль.

– Любове Василівно, пам’ятаєте наро­дження «Мелосу»?
– Ще з 2003-го я працювала викладачкою кафедри музики в К-ПНУ ім.Івана Огієнка. Паралельно продовжувала працювати викладачкою вокально-хорових дисциплін і керівницею зразкового дитячого театру пісні «Любава» музичної школи ім.Ф.Ганицького. Робота зі співочими колективами – це все моє життя, адже я – фанатка хорового мистецтва. Так, 2004 року на базі кафедри організувала спочатку жіночу хорову капелу «Діва», яка 2007 року переросла у змішану студентську академічну хорову капелу «Мелос». За високий рівень підготовки студентів і виконавську майстерність колективу 2013 року хоровій капелі «Мелос» присвоєно звання «Народний аматорський колектив». Нині маємо близько 40 учасників, але склад постійно змінюється, адже це студенти, які приходять і випускаються. Тому і склад колективу постійно різний.
Важливо розуміти, що хор – це немов ланцюжок, кожна ланка якого однаково важлива. Без однієї не буде всіх, і однієї без усіх теж не буде. Диригент – це рушійна сила колективу. Він має не просто керувати, а жити хором і виконувати для нього всі ролі: психолога, вчителя, друга, наставника, організатора, менеджера… Це життя колективу, яке потребує потрійного руху – концертна діяльність, конкурси, репетиції. Це важко.

– А чому саме така назва?
– Її придумали разом зі студентами, бо в перекладі «мелос» – душа. А спів – це душа українського народу. Саме в хоровій музи­ці – генетичний код українського музичного мистецтва, бо розвивалося воно в хоровому жанрі. І наш «Мелос» вирізняється потужним саундом, запальною енергетикою та неймовірною виконавською харизмою. Тут студенти мають можливість реалізувати себе, набувають досвіду, вдосконалюють навички, їх захоплює піднесена емоційна атмосфера.

– Звідки «Мелос» черпає перлини для поповнення репертуару?
– Ще зі студентських років моєю настільною книгою став збірник Миколи Леонтовича «Практичний курс навчання дітей співу в школах України», а його творчість та диригентська діяльність – взірцем для наслідування, тому хорові твори та обробки українських пісень Миколи Леонтовича безперервно поповнюють список наших улюблених композицій. А загалом репертуар капели нараховує понад 100 творів як композиторів-класиків, так і сучасних, у тому числі й подільських композиторів. Запас композицій відіграє важливу роль, але залежить від складу. Студенти випускаються, на їхнє місце приходять нові голоси. Під кожен склад потрібно підібрати свій репертуар. На жаль, і час диктує умови та настрої, нині співаємо про те, що болить найбільше, – про війну, про скорботу країни, про щоденну незламну віру і силу українського народу.

– Які маєте традиції в капелі?
– Побутує чимало міфів щодо підготовки творчих людей до виходу на сцену. Але нас не стосується жоден. Єдина і найголовніша наша традиція, а точніше правило, – не пропускати дві останні репетиції перед ви­ступом. Пропустив – на виступі сидиш у за­лі. Хор – це єдиний організм, який повинен звучати ідеально, а запорука якості – тренування. Вважаю, що саме постійні наполегливі репетиції забезпечили «Мелосу» таку планку нині. Адже капела має чим пишатися, зокрема, «Мелос» – лауреат диплома II ступеня Всеукраїнського хорового конкурсу ім.Леонтовича «Товтри-2011» (м.Кам’янець-­Подільський), лауреат диплома I ступеня XIII Міжнародного хорового конкурсу «Сонце, радість, краса – 2012» (м.Несебер, Болгарія), лауреат диплома I ступеня Міжнародного фестивалю мистецтв «Балканські наспі­ви – 2013» (м.Паралія Катеріні, Греція), лау­реат диплома II ступеня II Всеукраїнського хорового фестивалю-конкурсу «Грінченків­ська весна – 2015» (м.Київ), лауреат диплома II ступеня IV Міжнародного хорового конкурсу, присвяченого пам’яті видатного хорового диригента Анатолія Авдієвського (2017 р., м.Київ), лауреат диплома II ступеня III Все­українського конкурсу вокально-хорового мистецтва ім.В.Ярецького «Подільська ліра» (2017 р., м.Хмельницький).

– А пригадуєте комічні випадки з хорового життя?
– З усмішкою згадую один момент, але він не стосується «Мелосу». Це був виступ із дитячим хором. Ми виконували потужну композицію, в якої був особливо складний програш. І наша концертмейстерка під час виконання програшу на фортепіано трохи розгубилася і збилася, почала грати спочатку, знову збилася, втретє розпочала спочатку і… Збившись, просто встала від інструменту і пішла зі сцени (сміється). Нам тоді було не смішно, але ми взяли волю в кулак і закінчили співати акапельно. Ніхто не застрахований від надмірного хвилювання.
Напередодні свята всіх хористів хочу привітати колег і від усього серця побажати здоров’я, енергетичної віддачі від хористів та бажання творити. Бо бажання творчості – це наш двигун, який змушує жити, працювати і разом іти до переможного миру нашої Батьківщини.

«КВІТКА НА КАМЕНІ»: «ЖИВЕМО ВІРОЮ І ПІСНЕЮ»

Хор – це не тільки мистецтво виконання музики. Це магія, що здатна об’єднати покоління, зігріти серця і створити безсмертність у кожній ноті. Народний аматорський хор ветеранів війни та праці «Квітка на камені» – найстарший ка­м’янецький колектив, утворений у січні 1985 року ветеранами війни та праці, – це символ відданості, мужності та життєвої сили. Їхні голоси, немов квіти, крізь сувору стійкість каменю проникають у серце слухача, розцвітаючи надією і вірою у краще завтра.

– Юрію Олександровичу, з чого почалася історія хору ветеранів?
– Організаторами його були Алла Буданцева – на той час секретарка міськкому КПУ, Олексій Кострикін – перший художній керівник, диригент і концертмейстер хору, та Надія Довгалюк – парторг ЖЕКу №1, звідки до складу хору було залучено чимало активістів – понад десять, що і склало початок хору, який швидко виріс до 40 осіб. 1990 року хор брав участь в обласному огляді, де йому було присвоєно звання народного.
Керівники хору, як і його склад, змінювалися. Я став керівником із десяток років тому. Але хор завжди протистояв усім труднощам. За пройдені роки померли більше як 20 його членів, ще понад 10 залишили його зі зміною міста чи за станом здоров’я. Нині хор налічує близько 30 осіб, адже головна його проблема – вік учасників і брак чоловічих голосів (тенора і баса). Щоправда, старійшини хору (88-річний Вільям Олійник, 86-річна Валентина Клюс і 86-річна Зоя Запорожан) кажуть, що віку не відчувають, а головне – не уявляють життя без сцени.
У місті кажуть, що жоден хоровий колектив не дотримується такої дисципліни, як «Квітка на камені». Вони, мовляв, на репетиції сходяться, як на свято, відсутніх практично не буває.

Хор «Квітка на камені» – це єдина співуча сім’я. Їм хочеться бути разом скрізь. І скрізь супутником для них є пісня. Чи то в дорозі на екскурсію у Хотинську фортецю, чи то на прогулянці катером по Дністрі, чи в поїздці в Бакотський скельний монастир.

– Ми бачимо обличчя слухачів, їхні сльози, що стримують сивочолі ветерани або крадькома витирають, – продовжує Юрій Олександрович. – Пісня бере за душу, значить – недаремно вкладена праця керівника хору.

– А чим пишаєтеся з репертуару?
– Він у нас багатий і різноманітний. Тут і подільські історичні пісні, і думи, ліричні тощо. Левову частку репертуару займають військово-патріотичні пісні. Шквал оплесків у глядачів викликає пісня «Гарний козак» і «Сурми кличуть в бій», сум і біль – «Фронтові побратими», «Величальна Україні», «Війна своїх дітей не має» тощо. Окремим питанням у роботі хору є зустрічі з молоддю, які вимагають нової програми. Тому в центрі уваги завжди розучування нових пісень, спрямованих на виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму, відданості, любові до Батьківщини. І тут ветеранський хор має переваги – його вимогливе ставлення до пісні.

– Які проблеми в хору сьогодні?
– Напевно, ті, що й у всіх, – війна. Болить за наших синів, наших дітей. Болить за нашу країну. Ми хочемо бути сильними і залишатися справжніми, непідробними патріотами, щоб передавати цей патріотизм крізь покоління. Так, на жаль, через війну і фінансово-матеріальну скруту гастрольно-концертна робота здійснюється недостатньо, хоча хористи готові в будь-яку хвилину за покликом їхати хоч на край світу.
Проте кажуть, що пісня – це лікувальний засіб. Подільські старожили розповідають, що наші предки піснею лікували безсоння, душевні хвороби і навіть психічні розлади. Отже, співаючи в хорі, всі молодіють душею і часточку цієї душі віддають тим, хто їх слухає, хто належно оцінює їхній спів.
У хорах Кам’янця-Подільського відбувається не просто виконання пісень, тут тліє вогонь історії та вишуканості. Це дзеркало, в якому відбивається сама душа міста, його глибокі корені та неповторна гармонія.

Ольга ГОЛУБ.