БУКОВИНА: КРАЙ ПОГАНИХ ДОРІГ І ГАРНОГО ВИНОГРАДУ

Як ми вже повідомляли, наприкінці травня виходить друком нова книга нашої постій­ної авторки Ірини ПУСТИННІКОВОЇ – «Карпати. Коротка історія мандрів». В ній на архівних джерелах розповідається про те, як Карпати з диких віддалених гір перетворювалися на популярні місця відпочинку. Ірина багато років співпрацює з журналом «Локальна історія». Ця щедро проілюстрована книга – дебют «Локальної історії» як видавництва. Замовити книгу можна на сайті «Локальної історії» (https://shop.localhistory.org.ua).
Увазі читачів пропонуємо один із розділів книги.

Герцогство Буковина було ведмежим кутом Австро-Угорщини, її далекою і малорозвиненою околицею з нечисленним і дуже бідним населенням. На посади в Чернівці з Відня приїжджали урядники, військові та вище духовенство, тут була своя нечисленна аристократія. Всі ці люди час від часу мусили десь відпочивати – так, щоб не дуже далеко від метрополії. Буковина мала декілька значних курортів – із прогулянковими алеями, купальнями, театрами, розкішними еклектичними готелями та пансіонатами серед зелених гір. Ватра-Дорней, Солька і Кимполунг дотепер гріються у променях колишньої слави бадів. Ці місцевості лежать у Південній Буковині, нині це румунська територія. А що ж Північна, наша?

НА ПЛЯЖІ З ЛИМОНАДОМ

Чернівці до середини XVIII століття були звичайним селом. А потім стався бурхливий розквіт. Поселення, котре не мало майже нічого, тепер мусило мати все: храми, житлові будинки для адміністрації краю, ратушу, казарми й так далі. І обов’язково – парк. 1830 року за проєктом окружного інженера Маріна з’я­вився Народний сад (Volks­garten), через котрий до Прута бігла крихітна річечка Моль­ниця.

«Зеленіє парк, повний тінистих дерев, сонячних галявин і затиш­них алей – такий великий і так доб­ре доглянутий, що іншого такого не зустріти в жодному місті Східної Єв­ропи, – описував публіцист Карл Еміль Францоз. – Тут на шабат здійснює свої променади єврейське, а в неділю – християнське панство. Проте в будні тут лунають тихими алеями загадкові й при­глушені звуки – це чернівецькі гімназисти, які вчать напам’ять за­даний їм на наступний день шмат науки».

У парку були ботанічний сад і стрілецький будинок, де можна було повправлятися у меткості. У «Швейцарській хатинці» виступали театральні трупи. На пожертви місцевих побудували одноповерхове приміщення купалень (Badehaus). Поруч міс­тився курсалон, в якому влаштовували світські заходи, бали-маскаради й концерти. Нині це парк імені Шевченка в центрі міста. На місці курсалону і купалень – танцювальний майданчик. Але Мольниці вже не вид­но – подібно львівській Полтві, вона частково забрана в підземні труби й виринає на землю в районі вулиці Кармелюка.
Менш багаті купалися на Пруті. Дістатися сюди можна було трамваєм, у сезон діяв спеціа­льний експрес-маршрут від Фольксгартена до річки. Купалися в дерев’яних кабінках, відгороджених із боку берега високим парканом, окремих для чоловіків і жінок. Поруч працював одноповерховий дерев’яний ресторан. Барон Мустяца обурювався тим, що жіночі купальні розташовані впритул до місця купання коней, і оголені вершники часто гарцюють у воді.
У міжвоєнний період, коли Чернівці потрапили під румунську владу, з’явилися купальні костюми – і ховатися у вогких дерев’яних будках уже не було потреби. На Пруті облаштували чотири пляжі: «Рив’єра», «Народ­ний», «Мамая» і «Гусяча зграя». Найвишуканішим вважався останній. Вхід туди був платним, на березі стояли кабінки для переодягання, душові та кіос­ки з напоями. Гості охоче брали пляшки лимонаду «Чернівецький Кахлер» зі смаком мали­ни. Також там був дерев’яний 25-мет­ровий басейн, який пережив Другу світову і потім використовувався як база для стрибків у воду.

ДО КАЦАПІВ І ХАСИДІВ

1907 року в Чернівцях видали німецькомовний «Ілюстрований путівник Буковиною» Гельмута Гусдата. Рекомендаціями упорядника можна користуватися і тепер. Під №1 там подано залізничний маршрут із Чернівців до Заліщиків – тут пропонують дивитися старовинний скельний монастир у Хрещатику й долину Дністра. Потягом можна було дістатися також до Вижниці, Глибоки чи Берегомета. Та далеко не скрізь на Буковині була залізниця. З Чернівців до старовинної церкви в Топорівцях (16 кілометрів) пропонували пройтися пішки. Якщо взяти з собою провізію і ввечері встигнути на потяг із Магали, можна впоратися за 15 годин. Із Вижниці на перевал Німчич, Усть-Путилу і Сторонець (сучасну Путилу) радили взяти автомобіль. Якщо ж турист хотів відвідати карпатські села, можна було винайняти коня.

У списку цікавих місць Буковини багато панських садиб. Та найбільше серед описаних цікавинок – місць відправлення культів. Насамперед – розписні монастирі навколо Сучави. Також липованське поселення Фонтене Альба (тепер Біла Криниця). Як пише путівник: «Великороси називають місцевих жителів «рас­кольнікі», на Буковині ж їх кличуть «кацапами». Пропонували оглянути й містечко Садагуру (Сад­гору). Там були синагога і гарний палац цадика-чудотворця з парком, по сусідству – цукроварня. Хасидськими місцями слави­лися і Бояни.

Архітектурну частину подорожі розбавляли відвідинами ферм, кінних заводів, коньячної фабрики в Топорівцях, винним шато у Глиниці чи жвавими ярмарками у Новоселиці. Про полювання потрібно було домовлятися з управителем маєтку барона Георга фон Василька в Берегометі. В Карпатах було декілька маршрутів, промаркованих Національною асоціацією туризму Буковини. Від Путни до Молдовиці вели біло-блакитні позначки, від Ватри-Молдавиці до Кимполунга – жовто-білі, звідти до Ватри-Дорней – блакитні, й так далі. Людям без до­свіду гірських походів радили взяти провідника, а ще – коня і провіант.

ЦІЛЮЩІ КУПАЛЬНІ

У гірське село Верхня Вижниця (теперішня Виженка) літники-«люфтери» їздили не лише оздоровитися, а й познайомитися з гуцульськими звичаями. Про ті часи дотепер пам’ятають декілька вілл у закопанському стилі. В село також навідувалися євреї-хасиди. Вони підіймалися до підніжжя перевалу Німчич, де були мальовничі скелі на Виженці. Норовлива річка вимила породу, утворивши маленький басейн. 1730 року Баал Шем Тов (Бешт) облаштував тут мікву – місце для ритуального омовіння. Освятив її та, згідно з талмудом, кожну п’ятницю перед шабатом приходив змивати гріхи. Гуцульський переказ стверджує, що десь тут Бешту подарував свою люльку Олекса Довбуш. Потім міквою користувалися вижницькі цадики-чудотворці – купалися обов’язково голяка. Послідовники їхнього вчення вірили, що можна оздоровитися і зцілитися, занурившись у віч­но холодну гірську річку. А якщо помити тут посуд, він стає ко­шерним.

У Селятин їхали лише влітку: подивитися на вільний випас коней на полонинах над присілком Лучина і поблукати мальовничими околицями. Гостей вражали хати-гражди, витривалість гуцулів, їхній одяг і кухня. Путівник писав: «Буковинець економний, їсть лише мамалигу (вид поленти) та борщ, м’ясо вживає лише в неділю та на свята як розкішну їжу. Чай і кава йому чужі, але він по­любляє пити шнапс». І образли­во додавав: «У гуцулів класично-вродливі чоловіки та потворні жінки».

Лопушну преса того часу називала виключно Бад-Лопушна («бад» – це кліматичний курорт на водах). Можливо, для того, щоб відрізнити її від поселень-­тезок на території сучасної Словаччини. Село було головною станцією промислової вузькоколійки Берегомет – Межиброди. Влітку проїхатися цією гілкою могли й туристи. Сезон тривав із кінця травня до середини вересня. Працював санаторій із холодними купелями в Сереті та курсами сироватково-молочного лікування. Оселитися можна було і в невеликих дерев’яних віллах з умебльованими кімнатами. Пропонували екскурсії долинами потічків Лекече, Стебника та Лапушни, підйоми на сусідні вершини. До перевалу Шурдин вела стара військова дорога, тож заможні гості могли їхати туди автомобілем.

«ЧЕРЕЗ ГОРИ, ЧЕРЕЗ ПЛОТИ ЇДЕ МОСКВА ДО ГОЛОТИ»

Повітове містечко Вижниця, що тулилося до підніжжя зеленої гори Лисини (606 метрів), мало чималу хасидську громаду. Від південного кутка Ринку починалися хасидські квартали з 11 синагогами, палацом цадиків, міквами, бет гамідрашем (школою з бібліотекою), хедером (релігійною школою для хлопчиків). Хасиди вважали Виж­ницю і сусідню Виженку священними місцями, тож їхали сюди з усього Мараморошу та Галичини. Та коли Григорій Піддубний
у своїй праці «Буковина, її минуле і сучасність» назвав місто «славним курортом», рецензент у журналі «Західня Україна» лише пхикнув: «Так і Бердичів курортом можна вважати!».
У Вижниці сходилося декілька доріг, був вокзал, а з початку XX століття – і невеликий аеродром. Місцеві фіакри «Ілюстрований путівник» називають хорошими. Багатії винаймали авто, щоб побачити перевал Німчич або з’їздити в Кути. Кому це все було задорого, міг прогулюватися пішки, а влітку ще й скупатися в мілкому, але буркотливому Черемоші. Ще тут був ресторан, поруч з яким містився бордель. Тепер у його приміщенні – відділок поліції.
Діяли декілька готелів – Бернарда Фріста, Хаїза Шмідта та Юдла Роснера. Всі мали освітлення та опалення. Але україн­ці воліли зупинятися в невеликому готелі на декілька номерів Михайла й Анни Москви-Голоти. Гостям дозволялося користу­ватися бібліотекою власників. Тут бували Леся Українка, Іван Труш, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. А Іван Франко склав приказку: «Через гори, через плоти їде Москва до Голоти». Анна Москва, уроджена Голота, до заміжжя мешкала поблизу Коломиї. Тож її майбутній чоловік, адвокат Михайло Москва, частенько вибирався через Черемош до коханої.
Поруч була крамниця, якою керувала теж Анна Москва. Торгували різним, у тому числі й алкоголем. Із Відня привозили ром і розливали його тут у пляшки з етикеткою «Рум «Ямайка». Анна Москва, Вижниця – над Черемошем». До сьогодні збереглася тримовна вивіска магазину: «Ge­micht Waren handlung – Handel towarоw mieszanych – Торгівля змішаними товарами».

ДОБРИЙ СУСІД БЕЗ РАДІО З КОЛОНКОЮ

Після Першої світової війни Кути й Вижницю розділив не лише Черемош, але і державний кордон. Дерев’яний міст, який з’єднував два містечка, зруйнували під час бойових дій. Тож тут пересувалися лише контрабандисти, котрі налагодили передачу рому, тютюну, годинників та інших корисних речей. Щойно 1930 року 4-та бригада саперів Війська Польського звела новий міст, відтоді до Вижниці в короткі вояжі приїжджали прогульківці з гуцульських курор­тів – Яремча, Косова чи Ворохти. На обох берегах були прикордонні застави, де треба було показати документи, спеціальні пе­репустки та багаж. Тури на Буковину рекламували: «Добрий сусід є найважливішою річчю у світі – якщо не має радіо з колонкою». Окуповані Румунією добрі сусіди пригощали кислим домашнім вином і солодким виноградом. Із сувенірів у крамничках були лише поштівки з видами Бухареста.

Гостей з іншого берега Чере­моша дивувала велика кількість політичних плакатів на стінах будинків – у Румунії ледь не щороку відбувалися якісь вибори.
А ось саме містечко не вражало. Якийсь І.Камінський писав у «Ділі»: «Погляд лине на протилежний беріг, на зелену Буковину. Ось Вижниця, сполучена сьогодні знову мостом з галицькою волостю. Гарна, коли дивишся з цього берега й коли не доводиться то­бі в ній гостити». Журналіст Вац­лав Ольшевський повторював цю думку: «У Вижниці немає нічого цікавого, може, хіба щось в околицях».

Однією з розваг візитерів було сплавлятися з лісорубами з Усть-Путили до міста, або хоча б спостерігати за прибуттям дараб на Черемоші. Так це описував І.Камінський: «Лютує в тому місці Черемош, наче гнівається, що плисти мусить між двома стінами, піниться і несамовито кидає гуцульськими сплавами. Присідаєш на стрімкій скелі над примітивною пристаню для сплавів. У деревляній будці з написом «порт» щохвилини чути звуки телефонного дзвінка та розмову, що нагадує нам закамарки львівської Рибної площі. Заповідають прибуття нових сплавів. За хвилину бачимо, як підплигують по срібній гриві Черемошу, ховаються на мент під водою, але в ту мить знову випливають, ведені вправною рукою керманичів, що мусять дуже вважати, аби сплави не кинуло об беріг і не порозбивало. Місце справді небезпечне. Називають його козачим плесом. Народна лєгенда каже, що тут кинулися зі стрімкого берега у воду козаки й потонули».

КРАЙ ЖАХЛИВИХ ДОРІГ

Екзотикою Вижниці був римо-католицький парох Каінг-­Ба, що іменем і зовнішністю аж ні­-як не скидався ні на поляка, ні на українця. Під час російсько-японської війни його трирічним хлопчиком викрав російський офіцер, який хотів привезти додому як трофей малого японця. Пізніше офіцер подарував хлопця своєму братові, який жив у Кам’янці-Подільському. Там на нього звернула увагу дружина румунського князя Гіки, полячка. Врешті Каінг-Ба вивчив теологію у Кракові. Що сталося з його родиною, він не знав.

Та для більшості прогульковців Вижниця була лише транзитною зупинкою по дорозі в Чернівці. До Кутів із Коломиї можна було доїхати автобусом, що курсував двічі на добу. Далі треба було перейти міст і пересісти в автобус Вижниця – Вашківці – Чернівці. Шлях долався дуже повільно – прокладену ще за Австрії дорогу часто руйнували повені, румуни ж практично не вкладалися в ремонт. Часопис «Голос Буковини» писав: «Брак хороших доріг. Останнім часом гірські дороги так зіпсували Черемош, Путилівка та інші води, що сполучення між горами та долами практично неможливе. Ними стало небезпечно пересуватися».

Ситуація з дорогами на Буковині була настільки погана, що в 1930-х румунська влада вирі­шила розвивати тут авіасполучення. При Чернівецькому університеті заснували льотну школу для цивільних, була поширена авіапошта, діяли декілька аеропортів. На злітній смузі в селі Рогізна паслися корови. Селяни погоджувалися забра­ти їх, щойно бачили в небі літак, який готується до посадки.

Ірина ПУСТИННІКОВА.